Жодна війна немає оправдання. Навіть якщо в бою вбито одну
людину. Війна в Афганістані тривала більше 9 років. Загинули
десятки тисяч людей з різних сторін і це є жахливо. Тисячі
людей отримали поранення. Сотні колишніх воїнів померли від
ран. Вбитим і живим не було і нема за що виправдовуватися. Їх
нема в чому звинувачувати. Але їх варто пам’ятати. Потрібно
пам’ятати цю війну, цю трагедію...

Ця трагедія закінчилася для багатьох людей з Радянського Союзу 15 лютого 1989 року. В цей день останній радянський солдат залишив Афганістан. Цієї миті чекали мільйони. Хтось чекав з радістю, хтось з болем, а хтось з горем. Але цього дня не дочекалися десятки тисяч учасників війни.
Під час цієї трагедії загинуло 14453 людини із 620 тисяч громадян колишнього Радянського Союзу, які взяли участь у цій війні. На той час Україна ще не оговталася від Чорнобильської катастрофи. І нова трагедія, на жаль, була чужою і невідомою для багатьох. Майже кожний четвертий(!) солдат був родом з України. (Україна була одною із п’ятнадцяти республік). І серед загиблих також кожна четверта людина родом з нашої держави. Пекло Афганської війни пройшли більше 160 тисяч громадян України. Не повернулись на рідну землю 3360 воїнів, із них 3280 загинули, а 80 чоловік пропали безвісті, або опинилися в полоні. Поранено на цій війні понад 8 тисяч українців. Для сотень із них війна не закінчилася. Жахливо і те, що після війни наших земляків померло від ран і захворювань більше, ніж загинули на війні. Після цієї трагедії залишилось без синівської підтримки 1980 батьків, 2729 матерів. Стали вдовами 505 молодих жінок і сиротами 711 дітей.
Україна тоді ще не мала своєї армії, але тут завжди жили мужні і сильні люди. Вдумаймося, за дев’ять років цього пекла на один день припадала смерть чотирьох молодих людей. Це пекло пройшли тисячі моїх ровесників. (Автор цих рядків народився 1966 р., служив у військово-будівельному загоні під Москвою). З мого невеликого села в Афгані воювали двоє хлопців. На щастя обоє вернулися живими. Але 118 чоловік не повернулися живими з цієї війни на мою рідну Львівщину. Перечитуємо окремі прізвища: Барановський Олег, Виздрик Михайло, Мурунов Сергій, Пендяк Віктор, Фізик Василь, Чіпка Ігор, Явір Іван, Яцишин Василь... І, напевно, по всій Україні не було села чи міста звідки хлопців не призвали до Радянської Армії і направили на цю війну-трагедію. Комусь було двадцять, а хтось просто вчорашній десятикласник. З Афганістану до столиці не повернулися 111 чоловік, з Черкащини загинули 85. Родини із Сумщини не дочекалися 123 своїх синів. Поховали своїх дітей у цинкових домовинах 53 закарпатські сім’ї, серед них 12 мукачівців. Можемо продовжувати і продовжувати цей перелік.
А все почалося 25 грудня 1979 року з відданим наказом Міністра оборони про введення радянських військ до Афганістану. В цей день підрозділи 108 мотострілецької дивізії ступили на афганську землю. Тут вже півтора року йшла війна. І до кінця якої залишалося майже 9 років. За час цієї війни Афганістан втратив 1,5 млн. населення. Наші хлопці воювали і гинули на чужій землі. Але їм нема за що каятися і виправдовуватися теж нема за що. А ця війна – це трагедія, це застереження на майбутнє. Адже наше минуле нікуди не зникає, воно назавжди залишається з нами. І війна в Афганістані не повинна забуватися ніколи, хоч і була „неоголошеною”, але закінчилася 19 років тому назад 15 лютого.


P.S. Вже не один рік в цей день багато говорять про свято Валентина. А закінчення цієї трагедії залишається майже в тіні. Дорого заплатила Україна та й інші держави за помилки і прорахунки радянського керівництва. Живі завжди є в боргу перед мертвими. І наші діти чи онуки мають знати своє історичне минуле, якнайбільше правди, нехай гіркої, але правди...