І було так завжди: береги край води,
зверху хмари й дими, але очі зведи
чи закрий – все одно – дух пропажі й біди
зір заповнить, заб’є альвеоли.
Голоси долинають з долини й гори,
та про що ти і як з ними не говори,
все лишається так, як було до пори,
проступаючи смертним «ніколи».

Я зайшов сюди сам, чи точніш, завели,
поміж мури й вугли і слова із золи,
де була благодать, як піїти рекли,
але потім зарізали брата.
Де великі й малі по одвічній землі
день у день знай ідуть на дніпровому тлі,
а у грудях у них дивні йдуть кораблі
по ріці, чиї струмені – зрада.

Непродихностей плин, де крізь порухи спин
все зрина силует із мордовських глибин,
зазира наперед на десятки колін:
щó там – корчі перейм чи агоній?
Що ж… Хай твердь ця – обман, хай обличчя ці – лож
(буде так, як і є; є отак, як було ж),
все одно – це життя. Жовте жевріння площ.
І на вилицях – злитки червоні.

Це життя. Це надія, щоб двічі воскрес.
Я цілую тебе попід степом небес
і розніжена вічність між наших тілес
затискається в мить безіменну.
Кажуть: дива нема… Посміхнися й мовчи.
Луни гулу підземного чуються чи
крила янгольські, крила-винищувачі
шурхотять об зірки і знамена.

Те місто, що так довго в ньому жив я,
Пуска вітрú, щоб чуб мені звихрúть.
Там тонкокнижжя і сіроножів’я
У двох маслин питають закурить.

Мені ж питати що? – я здимів з дóмів.
Сховавши в грудях вулиці і труби,
У ятці, темній від розмов і ромів,
Пив пиво золоте, мов ромські зуби.

А потім легко, як у віршах пишеться –
Під жовте сонце та жоржини дві –
Я зраджую тобі в якомусь Вишневці,
Секунд чотири – очі вже відвів…

І затихають щебети і клопоти,
Бо ніч, бо піч, бо квітка вогняна…
Ми сидимо. Нам ноги взуті в чоботи.
А де це є – ну хто на світі зна?

Бачу колони внуків, поплічно,
гріб на лафеті, огиря круп.
Вітром мені не доноситься відчай
грізних російських воїнських труб.
Бачу в регалії прибраний труп:
Жуков у смерть від’їжджає навічно.

Воїн, якому безліч упало
мурів до ніг, хоча й меч затупів,
блиском маневра до Ганнібала
що доростав серед волзьких степів.
Дні закінчивши під шепіт опали,
наче Помпей, або хто й поготів.

Скільки пролив він солдатської крівці!
Що ж, горював? Сповідавсь до тих лав?
Згадував їх, передсмертний патрицій
штатського ліжка? Не відказав.
Що відповість їм, як випаде стріться
в області пекла? «Я воював».

Жуков до правого діла десниці
не докладе уже в жоднім бою.
Спи! У історії стачить дещиці,
тим, хто в російськім піхотнім строю
входили сміло в чужинні столиці,
але в страхý повертались в свою.

Маршале! Візьме слова оці Лета
і прахоря твої позабира.
Все ж, ти прийми їх – крихітна лепта
Спасові тверді, вітчизна котра.
Бий, барабане військовий, і флейта
тонко свисти на манір снігура.

1974
Лондон

Мело, мело по всій землі,
У всі наділи.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

Як влітку на вогонь мошка
З нічного бору,
Сніжинки вилися до шкла,
Злітались з двору.

Ліпила віхола на склі
Кружала й стріли.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

По стелі, що осяяв сніг,
Плив тінний трепет.
Перетин рук, перетин ніг,
Судьби перетин.

Й спадали черевички вниз
В тремкім безладді,
І з нічника все капав віск
Слізьми на плаття.

І все губилося в імлі,
Де сиво й біло.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

На свічку дихало з вугла,
Й спокуси присок,
Як янгол, навхрест, два крила
Здіймав у присмерк.

Мели весь лютий хуги злі,
І все несміло
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.



1946

Сяйва мерехтять, тремтять по ризах
З вівтаря, що тайни повідкрив,
По ялинках, ряджених Борисом,
Той, що Леонідович котрий.

Зла нема. Пітьму загородили
І, незримий, близько Бог стоїть.
Тепло звідусюд і зсередини,
Ніби серце із обох сторін.

Та перетин в кров'яних накрапах,
Де цвяхи й долоні по краях...
Дякувати як, за те що втрапив
Під отой немислимий розмах?

І стоїш в трагічній Україні,
Й чуєш крізь вселенську тишину,
Як ростуть нові її склепіння
В безкінечність, на звізду ясну.

...Погонич з'явився із невіді, з диму.

В пустелі, підібраній небом для дива
за принципом схожості, після вечері
принишкли вони при вогні. У печері,
своєї не передчуваючи ролі,
дрімало маля в золотім ореолі
волосся, що стрімко так вчилося справі
світіння - не тілки в краю, де чорняві,
тепер - але й справді, як зірки огром,
допоки земля ця існує: кругом.

25 грудня 1988

У мерехтінні півзабутих міст,
Шляхів і сіл – послання, як наслання.
Ніким невчутні гикання і свист
Клубочаться під хмари православні.

Позагинають ноги мамаї
У небесах. І зірка проросте там.
А де ж таки мої? Де всі мої?
Пласти вітрів над гóродом і степом…

Осінній грай. Осіння
Блискуча му-зи-ка
Мов річка по камінню
Тече й не витіка

За трепетом за світлом
Домá із сірих плит
Де дівчинка зі світу
В який хотілось плить?..

… Якісь нові плакати
Вожді нові якісь
Фургон що з Аліканте
Лимонів понавіз

Тече усе минає
І крона золота –
Немов пташина зграя
На місці відліта

А збоку сунуть хмари
І сúвіють шляхи
І сяє сяє пара
Долонь – і з них цвяхи

Буває сонячним. Буває – темним.
А ще буває так, що й поготів…
Згадається, бува – й столичні демони
До запорізьких мружаться чортів…

Луна така у кронах і у дзвонах…
Така ріка, що без країв і дна.
По щóках їй і по руках червоних
Гудуть селянські стихлі племена.

Поміж котрих себе я затамовую,
Щоб раптом залітати десь аж у…
І сам собі кажу своєю мовою,
Бо, бачте, вірую… А вірую – й кажу.

Із ранком разом, звіддаля
Ішли раптовості кругами.
І впевнена така земля
У всіх лежала під ногами.

Виднілась доля до плечей,
Блатних на мить, або назовсім.
І сіль світилася з очей,
Як на перéсипах азовських.

І щось тонке, мов анаша,
Поміж вітрами кошовими
Вчувалось так, немов межа
Між мертвими і неживими.

Подаленіло. Не зумів.
Чи не залишилось нічого,
І навіть дівки з тих домів,
Що мнилась майже за пів-бога.

Летить вітрів новий призóв
В райони в прожилках якудзи.
І світу дихає вузол,
Тремтливий і вологий вýзол.

Що розсипає на «путя»
Вогні – фальшиві діаманти.
Що в «дурня» грає з небуттям
На виходи... Чи варіанти.

Сторож явно не Вільям.
Шóфер не Франсуа.
Темні люди на білім.
Бо не май. Бо зима.

В їхніх головах – щó там?
Вся сукупність життя.
По неголених щоках
Мені бліки тремтять.

Збайдужіння. Цікавість.
Гул. Хрещатик. «По сто»…
Ось іду, матюкаюсь
Вас невидимих до.

Злого умислу жодного.
Все гранично просте ж…
І немає Холодного.
Вогнепального – теж.

* * *

Я люблю вас, мої ближні, безпородні,
І здається, що сьогодні кожен варт…
І дерева, золоті і безборонні,
Всі обметені вогнем з підземних ватр.

І ляга на теплі землі навскоси нам
Звук сурмú – ходіте, люди, веселіш.
А нещастя, острогú і темні зими
Позабрали із собою москалі ж…

Хай тремтить мені на дальнім силуеті
Рідне сонце, ще ясніше крізь сльозу.
Сірі сутінки, собаки соловецькі,
Йдіть у Пєнзу, троюрідні, чи в Пєнзу.

Так то, ближні, безіменні, безпородні,
Я таке сьогодні трохи ніби бард.
Та і ви, і ви не ті якісь сьогодні,
Намело на вас тепла із Божих ватр…

Як все змінилось тут. Які чужі
Протоки тіл. Чиясь дурна відсидка,
І на взуття нова сезонна скидка,
Дрібна, неначе цяточка баржі.

Минущості, котрих немає в «ґуґлі»,
Як і мене давно немає тут.
А губи все такі, такі ж припухлі:
«Рєґінка поступаєт в інстітут…»

Ще пара-трійка з них злетить історій.
Питань. Мовчань… О, я ці губи знав! –
За стінами підсобок і преторій, –
І прокуратор міг би заздрить сам…

У неї й зараз божевільний морок
В очах баских, що не зійшли на крок.
Ну трохи старша. Ну тепер під сорок.
Та кептен-муж, та тесть-професорок.

Такі невинні і невпинні зміни…
Я повертаю – звісно, знов косяк! –
На 40 лєт – звичайно ж, України,
Радянської, звичайно ж, ну а як?

Яка розтала, як усе розтане,
Як губи, що лишаються десь там,
На 40 літ… Потім – до Дніпрельстану.
Він мабуть буде довго, Дніпрельстан.

в серці синь – бо синець до синця
та просіявши тіні у вíдсів
я піду і щастя і сонця
в чернівцях десь насиплять червінців

ясени розпитають гінкі
і в полях зграї вовчої ікла
що за люди сьогодні такі
в україні запалюють вікна

на хотіння – каміння відмов
ну й нехай. врешті хтó я? гульвіса
он мій жовтень мій київ – немов
зранку килим хтось перський повісив

ох узвіз… ох небес купорос
ще б з братви хтось побачив абú но
як з тією братвою що з бронз
розпиваються бронзові вина

Протиставляючися холоду
Зими, а смерті – й поготів,
Аби гойднулися, як море, голови,
І душі – парою з ротів.

Завихрюють майданні видихи
Крукíв, мов розсипи чаїн…
Мостам і націям судились вибухи.
Чиїм?

Горбаті ріки вгору-вниз
Течуть. Стоп-кадр для порядку:
Булижник. Жовте листя. Зблиск
Старої, при бордюрі, ґратки.

Забиті «успіхів» гроби
І влади непродихні входи.
Відкриті протяги доби
У вільглі вуличні свободи.

Порозчиняючись у ній,
Текти вітрами по камінню.
В кафешній слякоті пивній
Звучать якомусь поколінню.

Котрих віддавна хтось вітав,
А відсвіт, відсвіт – на плечí мені…
Ще й клен, різьблéний, мов вівтар
Горить у двері непричинені.

Знову мчать фіолети фраз
Позолоченими хортами.
Скрізь Ісус. Вусібіч – Тарас.
Де вриваються, там – кордони.

За вуглами німих епох
Вересневіють кленні ноти.
Їм по контуру світлом – Бог,
Як і в тебе – свічі навпроти.

Все так тонко – і злет, і гріх,
І структура промінь розкосих.
І брати, що зійшли, мов сніг
Під ногами у гуру босих.

І фуги смерти, і псальми сили
Гудуть підземно у день розверстий.
Дзвенять трамваї. Пливуть світила.
Спитать немає. І батько мертвий.

Кудись я втрапив… Під зорі блудні.
Під гиблий прапор і соло в грудні.
П’янить. І наче – за мить до змагу.
Я – нить. Одначе – теж з того стягу.

Дими розтали. Часи розпались.
А що ж пече так, як рана Божа?
Нехай у пропасть, нехай у пафос,
А все ж інакше таки не зможу.

Отож, кружляння обабережжям...
Пусте мережу. Аякже. Слово…
Невже ж з мережив сплестись мережам?
Заходь, голото – вже все готово…

Із порцелян
Небо й земля
Пауль Целян
Мабуть це я

Іже в Сучаві
Святий Іоан
Чао так чао
Нам не як вам

De in Suceava…
Дé він –
Іван?

Знаю: чуєш, мила…
Знай:
чую й я від тебе вісті –
ще тонкіш димів, що край
вересневого обійстя.

Бо – не те. Не та. Й не ця,
всі, що манять іншим щастям.
По світах. У Чернівцях.
Де вже був у тридцять шостім.

Де стоїть Hotel Bristol.
В нім писав я вірші наче.
У чужому тембрі доль
все інакше. Трохи й наше.

Та без тебе – не моє,
хоч які б обрати страти.
Грають, грають оркестранти
все, що подихом стає.

Подих… Ніч, немов рояль.
В полисках… У співтремтінні.
Не кохання вже – проміння,
що обох обороня.

київ сушить і воложить і порипує дверима,
теше тайни того кшталту, за котрі я не проник.
хоч усіх їх перемножить – з-за вугла не вийде римар,
може, ще хтось – ні, не жалко – просто згадую про них.

а в перервах, як танцюю із донькою фараона,
відчуваю: за горбами темнпоплечо йшли брати.
ті шляхи киплять мов коні – лиш прорвать киснíв запону, –
не на їхніх тільки шиях переможні поводи.

ось і граюся словами чи вони зі мною грають,
знову грай сухих історій про квадратовий щодень.
ось і краюся не вами, ясени весною крають,
хтось у рай собі чи в зорі, й десь за ґрати ще оден.

що там ґрати, що казати, всі страхи вже переграті,
музиканти язикаті, а заграйте Божий дар.
він пече, цілує жарко, як горілка в цареграді,
на риночку. чи в базарі – тільки інший то базар

З мазутних зел, із вуличного каменю
Зринають сяйва – зразу по гріху.
І жаль, і хміль, і музика з черканнями
Птахів об небо, суден об ріку.

А ще таке: росте дзвіниця з кручі.
Шевченко з квітня сúніє-росте.
А ще – незримі течії текучі
На Луг, на Базавлук, на Низ, на Степ.

Легкі вітри, як злодії зальотні.
Летюча кров – ні зрад, ані присяг.
Помадні губи, бані позолотні
І сріберна ріка – це ж скільки сяйв?

У щілинах часу – рань-позолоть,
Куці тіні біжать услід.
Полишає тяжіння ранкову плоть,
Прибуває сúнява груди під.
Червоніють одноземельці в світ,
Кострубаті братове, йо ’пть…

Ох, підшкірний струм добувати з них,
Якщо з мертвих струн не утік, не зник,
Позаплічний вітер-подих-потік
Наських нерозкручених галактúк.
І питати не (хай воно страшне),
Чом вчепилося це мене.

Що ж такого в тій твоїй голові?
Всі померли давно вже, мертві й живі,
Ну збоченство якесь, і край.
А таке бува у дурнім єстві,
Що навряд із тим запускають в рай
Ну хоча б секунди на дві

Що ж потрібно цій нічиїй землі
Щоб з’явився хто на її ріллі?
Чи в петлі? Чи де? Таїна.
Розсипає небо зоряний рафінад.
Все отак, як пропасті літ назад:
І не є, але й не мина.

Хвала Всевишньому за гору ту і цю,
За золоту, таку щасливу хмару.
Хутрá зелені й трохи багрецю,
За синю силу, сповнену терпцю,
Із-під сльози усміхнену і кару.

Під вітер, що живе між хуторів,
Вколисуючи десь батіг петрів,
Я пролечу між всякі-різні люде…
Сни і надію вчути все ж зумів,
І дух, і плоть – зверх різних розумів…
Надія й сни – нехай отак і буде.

Шукати слід, котрий осліп
Іду в жаргони камізельні.
Душі намащую на хліб
Родів пласти й найкращі землі.
Меди й пітьма, пітьма, пітьма…
Але зневаживши підстави,
Перемішається сама
Зола з невмерлими вустами.
Станційні гули-гуркотіння
Крізь опівнічний габардин
Не в змозі застувать хрустіння
Реміння з невідплатних спин.
Ачей не вгледіла, добо:
Пливу, і думаю, що хочу…
У вітрі верст гуляє Бог
І батько десь мій в мудрій ночі…

Научився повірте
Наловчився. Ну ось
Я і той що в повітрі
Й той що в дзеркалі хтось

У бруківчатий полиск
В безборонний вівтар
Заломляється голос
Ось і зараз він там

І сміюсь, і покивую
Анекдоти мелю.
І підходжу до Києва
Із Тютюнником
Ю.

Посміхнуться десь криво
В нетутешнім суді:
Понадумував крила
Їй. А з нею – й собі.

Але хтось же гука нам,
Хтось як наче зове…
Може, Льонька Губанов
Плине з губ аж до вен?

Так намéртво нагорнута
Його чудь на Русі,
Та хоч подумки – коротко –
В Льонці приймеш усіх.

І простиш… Кінець столу
Таїна помазань –
З цього світу і з того
Україну казать.

Вислизає цей серпень кудись на сербú чи ляхú,
в теплім плині полів, що невічні й одвічні.
Кукурудзяні стебла блищать, і дахи, і шляхи
ґрунтовí й залізничні.

Ромське квилить дитя. Хвилить скрипкою жид
брат гебрей – хай отак – всі хай будуть зогріті)…
Хай життя наливне межи струни біжить
там де пак «шіді-ріді».

Зісковза з черепиць блúзький вересень. Юг
визолочує ниті. У світі тонко так, ніби звук.
За верхóм десь мов – Герасим’юк.
Міт Мідянки – у літі, у міді…

Усе тут так, як за імперій:
Трамвай. Завод. За ним дома,
Де ситчик світових матерій
М’яв Прошка пальцями двома.

На спині сúніли собори,
Від вдиху-видиху живі…
Щось від Навуходоносора
В барачній зрушилось крові.

І кожен вчув c в о ї мільйони,
І вийшов кожен, ким хотів –
В поети й дони-корлеоне
Об сотні з чимось там штиків.

Гей, фраєрок, нажми на клавіші,
Нехай стріляють на бігу…
Та хто ще буде тут цікавіший
За Прошку й вашого слугу?

Є по крові Саша гоєм,
Та в вимові «шо тако-о-оє?..» –
Добре видно, що у Саші дядя Льова
був вітчім.
Грав на Бессарі він десь там
В преф із Фімою й Модестом,
З-за плеча дивився Саша,
вчився в Льови – що почім.

Ніс-рубильник, як у птаха,
За полтинник має Саха,
Впалі щоки, ходок пару
й поганяло «Кальвадос».
Хата здиміла і жінка,
Розкладається печінка,
А в блатних, недбалих пальцях
переломлюється стос.

Всі рідини сокровенні,
Ефедрини йшли по вені,
Самогони-алкоголі – десь на штуки чи мільйон.
Перекинусь з ним по «фені»,
З безгоміння, з безімення
Хай виходить – ось, будь-ласка – Олександр Салімон.

Йде з лікарні жити далі,
Хлором у «водоканалі»
Здобувати штуку триста – видих-вдих.
Фокус картковий задарма
Показав і йде. А карма
Вслід за ним летить і карка.
Я завжди любив
таких.

У суботу, у лікарні водників,
Ось сидить на лавочці поет.
Вересень легкий, мов крок уходників,
Чийсь крізь нього мріє силует.

А поет ворушить наш губами,
На просвіт вчува когось душа…
В позолоті плити з голубами
І вульгарний прапор США.

«Студіо». «Валютні операції».
Напівстерто: «Вогненебезпеч…»
На паркані гасло: «Слава нації!»,
Наче сміх в оправі порожнеч.

Синь і світлий сум над амбасадою.
Четверть віку… В таборі помер…
А за що? Ну, може, щоби згадував
Хтось отак, лицем на тихий сквер…

Усе твоє, як є… І сúнява нарозпаш
над Києвом – отак, як вирвавшись з-під нив.
Знакує небо нам, високе, ніби розпач,
яка ти справді є… І ми які під ним.

А ще оті, оті… Хто снігом став, туманом…
У степовій сльоті
їх душі бродять десь – хто з віршем, хто з наганом,
в острожному взутті.

Без них тут сіють-жнуть. Байдужіють. Голосять.
Така двонога глуш і впевненість могил.
Отак. Але ковил торкає вітер косий,
від херувимських крил.

Десь посміхнуться. Десь… А хтось – назветься сином.
Неплотяна рука
веде, як і вела: «…і розум мудрих гине…».
Я знаю – ти яка.

Звідкись якась мелодія.
Звідкись, чомусь – Улян…
Погляд. Високолоб’я.
Жовті летять поля…

Кулі летять трасуючі.
Крики… вогні… десь там…
…Плинуть слова грасуючі,
плинуть – падам-падам…

Хтось там з війни, непрошений,
через якусь ріку,
в чоботях запорошених,
з «планом» у каблуку…

Схопиш умить, як схочеться,
струми річок, тополь…
Те, як цей простір корчиться
від протилежних воль.

Вихори тьми креольської,
зрад і замін знамен…
Крові тремтить хорольської
найболючíша з вен…

Як він дзижчить, цей нестерпного кольору
Київ, в котрому я сам…
Щось розповість галілейському столяру
З Хоролу пацан.

Що там розводитись піснею гопною?
Рано. Не час.
Чуєш, Уляшо, я зараз оговтаюсь.
Щас.

Плямами стіни шепочуть лишайними:
Плакать не варт.
Цвіль підворітень – ти, брате, лишаєшся, –
Вітер мансард.

Що мені зараз з отими? А нíчого.
Ми тебе шлем
В зáсвіти. Замок Левового Річарда
В небо – шпилем.

Серпень. Вітрини. Біг-борди. Бандити.
Стяги незнаних земель.
На ЯрВалу обіцяє кредити
Банк «Даніель».

Як під тканинами стегна ворушаться…
Вікна. Пліссе.
Світу хода на мікрон не порушиться.
Вибув. Усе.

Ну, та нічого. Гірше не буде.
Раз – і уже…
Там же томи твого жаху і бруду.
Хвора душе.

Все приготовано… Видно підошви
З трунних дощóк.
Все незворушно так. Що ж ви, ну що ж ви…
Сам я – ну що ж?..

Запам’ятовую день цей, проходячи.
Знизу. Вгорі.
Ти вже заїхав – агов, андруховичі, –
В світлий Paris.

18 cерпня 2010 р.Б.

Де взялося – з долини, з гори?
То тепер? за князів? чи при Леніні?
При підводі йду на хутори,
Що за всі городú обзеленені.

Хаос листу з хаóсом трави
За стопою ступа на узгірок.
Мурашиння ховається в
Битий шашелем теплий одвірок.

В правім оці – якась кропива.
В іншім – з хмаркою й липою, – небо.
Плоть всевічна, така ж, як трава.
Скрипи корби – до себе й від себе...

Час – не тут. І тоска – це не ти.
Це десь далі з вогнем і залізом...
Ну, а смерть – це сюди ж підійти,
Тільки з боку горбів, що за лісом.

Та й по всьому. По всьому… Отож,
Над цибулею джміль полетів он.
Дальній півень співає – на дощ.
Буде дощ, – каже Йван, – в понеділок...

Схочу – буде, схочу – зникне. Стане молодо, як звикле,
під передзимові звихри цих музик.
На підошвах черевиків я приніс вам Поле Дике,
Гуляй-Поле димнолике – звідки зник.

Плинуть давні атмосфери, бліки домен – честь по честі –
у новітні випадковості міські...
Як над стійкою фужери – щільно й тонко так печерські
над горбами преподобні. Всі. Всі.

Грає музика, вістимо. Із людьми, з якимись тими,
що лишилися живими, йде базар…
А з-за пліч пливуть незримо – завитками пантоміми –
ті, що нині побратими диму й хмар.

Схочу – буде. Схочу – зникне. За рокú таким я звикнув.
Хай потроху навіть тихне гик і свист.
На підошвах черевиків – пилом те полиннолике
Гуляй-Поле, Поле Дике – й попіл міст.

У зелен-банківському листі
Веселі піють солов’ї.
Дві сині торби справедливості
За скроні кинуто мої…

Отож, між ближніми, між блúзькими,
В безсмертя вірячи душі,
Дивлюсь, як на лопатках зблискують
Минущі куртки і плащі,

Із долями всіма, з недолями,
Необраховані, як сніг…
І я нічий… Та під контролями
(Чи у метро, чи під тополями),
Якщо запрагнеться своїх…

І що там далі – те не знається.
Планет пришвидшений крутіж…
А що лишається? Лишається
Тримати голову пряміш.

Та далі йти. Бокáми. Скóками.
Гей, громадянко, щó спішить?
Я мить оцю між вашим оком
І переніссям буду жить.

Ах, тонка епоха гонорова.
Димні друзі. Індустрійний клен.
Вулиці, що зветься Бочарова
Золотаво-чорний диксиленд.

А довкіл! А далі!... Що й казати…
Сокровенний плавний плотський шовк.
Ще, мабуть, не забрано в солдати,
Чи вже пару років, як прийшов.

Насипає драп циганка Роза,
Ну а шо такого, ну а ху…
Смерть то смерть, а перед нею (й поза)
Різного чатовано страху.

На який не стане героїну,
А чи стане – здáлеку не вчуть.
Десь блукає слово «Україна»,
Теж як смерть – та я його мовчу.

Городú прямокутні
По обох берегах.
Та незнане майбутнє
На незнаних ногах.
Обпіка печією
Чи з надією, чи з…
Нижче за течією
Теж немає вітчизн.

Отаке, посполиті.
То немає, то є…
Та невидимі ниті
До всесвітніх таєн.
Жовті дні. Срібні ночі.
Шляху шовковий плин,
Що як ноги жіночі
З чоловічих колін.

Хтось хита терезами –
То на цю, то на ту...
Й ваші правди, так само,
Як мою правоту.

Життя вдалося різним – не присниться.
Нехай боліло… Хай комусь болів.
А зірка запливає між полиці
плацкартного – ота – звізда полів.

І ви, мої – таке немовби друзі, –
тонкі подільники мандровних пітьм,
одинаки – москвúни і французи, –
пливіть. Любіть.

Схиляйтеся в цей теплий крайок світу.
Хай буде двоє вас. Хай буде п’ять.
Де жінка, по котрій світлá тремтять,
під стогін верст і cтрічу не зустріту…

Небо квітневі викреслюють птиці,
Стиха на лиця ляга непроглядь
Двом, що при сутінках в кухні сидять,
У позатáєній Київ-столиці,

Й ніби чаклують... А дійсність всесильна
Не визнає ані слів, ні зусиль.
Їй ні до чого тюрма пересильна,
Смерть, і рядок, і якийсь там Василь.

Бáйдуже їй… Але стиха говорять.
Дихає дійсність за вікнами поряд.
Бог він на боці яких батальйонів?
Спокій мільйонів… Тиша мільйонів…

Я все тинявся світом – з якогось дива?
чи діла?
А дуб шелестів на вітер, береза ця все тремтіла.

Скільки ж їх об’явилось – тих, різних – милих,
жахливих...
А сіно собі косилось, сохло на схилах.

І нині пах деревію, світло, лелеки й мак…
І Ти, котрий все це вміє, прости мене,
позаяк…

Разом із мурами тіла –
Гріш, як доконаний сенс.
Птáхи з усіх відлетіли.
Повідлетіли – і все.

Бути забутим ацтеком,
В маєві майя, як є…
Тільки знамéння над степом
Стомлено свідчать своє.

Кафе. Тераса. Звук шансона. Плюс
фортеці рештки на горі. Дивлюсь,
як білим квітом між соснові гори
лягає май, на столики, на брук,
та ще видінням, тінню – Римарук…
Ну що ж, коли то він, то поговорим.

Удвох, чи ширшим колом. Позаяк
один поляк і (ще один) коньяк
яви й мани завихрюють сполуки.
Співають пíвні навзамін сурмú,
над вуличні вибоїни й храми,
де Божа Мати зрить Христові муки.

Та все ширяють – сміх сказати вслух –
летючі строфи про свободу й дух,
що взяв у спадок пращурів клейноди.
Вита над хлібоїдами піїт,
і заповіт, і луни мудрих гіт,
скасовуючи небуття зі споду.

Дві тисячі якийсь черговий рік,
зневірам і словам згубивши лік,
повзе, мов пірамідою мураха.
Їдальня. Пошта. Квіти. Курс валют.
Змарнілий прапор над державним дахом.
А ще недільний мимовільний люд,
у світлотінях слова «сатьяграха»…





_______________________________________________________
*сатьяграха (санскр.) – захист правди за допомогою правди, термін Махатми Ганді

Пахтять, покроплені дощем,
Джмелі й зілля.
Намоклий хутір за Збручем.
Якась земля.

Набрать з колодязя води
Приходить дід.
У мене теж були діди –
Туди, де схід.

Лежить волинська зелен-товщ
У гущині.
І з липи видно всяких польщ,
А з дуба – ні.

Отак – які б не йшли нові й
Живі – все так:
Пирій. Колода. Деревій.
А скраю – мак.

Час тут не ходить. Повтори.
Загус він тут.
Минають хмари й кольори.
Та зрідка – люд.

У шибці – крапля і комар.
За нею – дід.
Йому в Крем’янець на базар.
Мені – на Схід.

Хрещатик ваш і трохи мій
і всяких київських повій
а ми сидим із Солов’єм
горілку п’єм

де хліб і сіль і тіні веж
і чар і хміль тонких одеж
а він поет він пролетар
я ніби теж

там як початок як пролог
музúка з вежі профспілок
і Сходу світиться при нас
тонкий пилок

та міць хистка всевладних тих
котрим що стяг пусте що стих
вони плюють десь там на нас
ми тут – на них

і добре мрії хвильовій
тремтіть на бруках-мостовій
де я прощаюсь з Солов’єм
(о Солов’ю не соловій) –
жиєм…

Сорок літ тече життя дощами з ринв.
Осяйною Бессарабкою сія
Світ-облавок. Там останній мандарин
Ну не мій. А воля все-таки моя.

Все, як має. Розібралися. Ну от.
Справа світлі сновидіння, зліва – гріх.
Знов гетьмáни ніби дражняться з банкнот
На майбутнє, а мені б - сьогодні їх.

Як танцюють, як течуть зірок рої...
Ну таке. Така ля ві, що просто се.
Та складається по буквах – у-кра-ї…
Може, й дарма, а складається – і все.

І від того хоч незримий, а таки
Хоч на хвильку, хто б там що не говорив,
Наростає – ніби пропасть навпаки –
Між землею і підошвами розрив.

Нам з Цареграду п’ється мед,
Що липи київські полагіднив –
І хай нам віри десь не йме
Сірокопієчна Єлабуга, –

Кохана! Так! Дороги звинні.
Вливається у спокій воля й,
Під кленом, при кукурудзинні,
Золóтиться святий Микóлай.

Летіть, лілових пара коней
Чогось, чому не має назви!..
Палає мальва бароковим
Багряним натяком лицарства.

Палають вірші в Запоріжжі,
В котрім не є, та все ж єсú в нім.
І наші кращі, наші віщі
Над нами йдуть потоком синім.

Може не горби, може піраміди
Розібрати важко. Тиша. Узвіз
Дихають в обличчя мені переміни
У столиці світу чи в одній із

Розминуся з відчаєм осінню підсвічений
ну нехай дві тисячі, хай зима
так мені найкраще – так – непоміченим
відчувати навіть якщо нема

Я б і сам повірив та осокори он
виткнуться з-за мосту. Вúтворять далину
Звихряться за Києвом на чотири сторони
вітряні химерії та все в одну

Ох, комусь танцюється! як над покійником
ну куди ж їй дітися – вже здалось
Кажуть, що… Хай кажуть. А мені спокійно так
в хащі світу кажеться: «Ось…»

Коринтянам чи євреям –
час тече однако всим.
Полином пахтить між рейок
і блищить, як абразив.
Проти сонця не спинить
каламутну млосну мить.
Синь. Дими. Горби. Пакети
надбур'янні – хай летять, –
часопростору прикмети.
Отаке-то. Твою мать...

Ну то що ж ви, чорноброві,
з буйном'ясої ріки –
ми одного з вами крою
за які такі гріхи?
І який у тому зміст –
між німотно-людних міст –
замовляння крил і мафій
і злотистих реконкіст?

Отаке, червонощокі
(хоч не знаю, хто такі) –
ми – одних кровí й ніщоти,
й обпікаючих ковтків.
Може, це химерний збіг?
Може, просто – горній сміх?
У порожньому повітрі –
тільки такти дружніх ніг.

Сонце. Синь. Дроти на вітрі.
Не питав мене пан-Біг...

Поміняю ходу на "походку".
Поміняю. Піду подивлюсь
На присипану снігом "слободку",
Повз четверту судимість чиюсь.

Примостившись між чаду і крику,
Там, бува, дзвякне спогад, мов ніж,
Про лунку заґратовану "критку",
В сімдесятім чи трохи раніш.

Самогоном припахує кухоль.
Насип. Гравій щось шепче нозі.
Підбігає облуплений вугол.
Знову насип в цупкій дерезі.

А по насипу сунуть вагони,
Потяг впорскує дрож в краєвид.
І рвонеться душа, як з полону,
З мого тіла за потягом вслід.

В далину, за горби і за труби,
І назад - їй нема огорож.
І осяду я в крадені губи,
Що помножать ще й трепет на дрож.


1996

По обрій це місто, де жив і не жив,
Де взяв і знічев'я зробився поетом.
І ти тут була мені, що не кажи,
Хоч ти мені кажеш: "Нє надо об етом..."

Не треба й не треба. А так і було.
І так і лишилось - за груддю, за лівою.
Проходжу. В базарі вирує село,
Аж пахнуть трамваї олією...

Крок -
накочує щастя солодкими спазмами.
Бо мрія. Бо ти. Бо "шанхай" і димок...
І все уже є - хоч нічого й не сказано.

1998

Простір вічно юний, ніби натовп.
І собі немов не проминати б…
Від узлісь, з долини виринаючи,
Перейшов хтось, трав не приминаючи.

Хтось іде. По батькові? По імені?
Ніц не знаю. Та таки брати мені:
По горбах, по греблях, по крові –
Що безсмертна – мертві чи живі.

Хтось іде… Бучини. Граби. Вíвса.
Супокій… А з хмарки-покровú
Списи позаобрійного війська
Підіймають військо з-під трави.

Слід авійона. Яблука красні.
Й небо колонне... Барвами францій
повниться погляд, спускаючись вниз.

Школа вже вчить. Умлівають обіди.
Кріп у борщі і сметана - сусіди -
в барви, такі італійські, злились.

Вишні й горіх, виноград на заборі
порох доріг, що доводять до моря
знають напам'ять - та вже перекур...

Злото розкидано. Змащено. Звощено.
Жовто-блакитний ловить над площею
в тиші поштовій сни префектур.

Є. І зникає. І знову повернеться.
Ніжно торкає полотнище вересня
щоку твою - таку теплу - мою...

Так нам розчинно між сяйвами дéщиць,
так безпричинно - і щастя, і ще щось...
Не називаю - злякати боюсь...

врятуюся втечею в городі тячеві
пиячачи ввечері сонячну мідь
у світі ляльковім печалі дитячої
задуманим буддою буду сидіть

що тоншає час що чогось там не стачило
що можна не так як оце я живу
маестро у патині - я їм завдячую -
ронятимуть бронзові ноти в траву

все переплітається: згасле й невтолене
оголені сенси небес і осель
і звично - за плíчми - розхитані голови
з розлогих моїх непритямних земель

* * *

От і прийшов я з отруйних кутків -
Світу, ліплéного з іншого тіста
Пити високу, у кілька ковтків
Зелен-музúку, терпку і троїсту.

Тонко і тоскно вона виграє,
І в смолянім, смерекóвому відчаї
Я розчиняюсь, який уже є,
Подихом карим здалéка підсвічений.

З тих, із полинних, мазутних узвиш
Подих отой. І очей отих терен.
Поміж відсутністю ти миготиш,
Наче в просвіт між летючих цистерен.

І обновляюсь огромом сльози,
Що пропікає страхів моїх корчі.
Дрож гóрами трусить. І з сизих низин
Дзвякає дріб'язок австро-угорщин.

Є 45 жінок, є 47 пивниць,
Обкладені усі крайнеба козирями,
Що сяють віддаля разками таємниць,
Як дощове гілля вночі під ліхтарями.

Мій Києве-не мій, а дай-но й свій розгін
До наймоїших слів. Дай горніх траєкторій.
А той підземний дзвін із низових сторін,
Він є собі, як був – хіба що гул потроїв.

Сто вулиць є моїх. Є літери й димок,
Наш цигарковий брат. А ми йому – навзаєм.
Ми з України – ні – нікуди не йдемо.
Лишаємось. І все. А як – це ще не знаю.

З усіх чорнóземів і трав,
з усіх пустель асфальтів мерхлих
збирать живих - між краму й справ -
й густих, неначе трави, мертвих.

"Пусти мій..." - в позамежну глиб
шептати в мареві-хотінні,
й брести - самі собі єгипт -
по власній темряві судинній.

Ніби сон. Ніби сам
Світ незримими хвилить прапóрами.
Навскоси небесам
Вздовж по осені сковзають ворони.
Тонкостанні дими
Над дорогами і над обійстями.
Розчепіреними
Тут багато чого наобіцяно.
Яка тиша довкруг!
Ціпеніють кур’єрські і літерні.
Яка сила до рук,
І в повітрі ходи промислительні.

Замигтять верстові,
Заліпляючи пам'ять відкосами.
Неземні вартові
На ходу пригостять папіросами.
Все єдине, і всі –
Попід хмар нетривкою ліпниною.
Між живих голосів
Мов відлунюють крики: «Розпни його!»

Межи днів кураю, із добою
Стою на перетині.
Наливаю і п’ю. Із собою.
З отим, що всередині.
Що я можу сказать,
Пообметений круками-буквами?
Ну, бува прошептать:
«Я такий же, як ви. Ох, і суки ви…»
Ні, не так… І не час.
Плине вечір, нарізаний скибами.
Світять фари із трас –
Ніби марна хода смолоскипова.

Крихта звізди серед синь-слюди
Над повечірніх висоток башти.
Це - назавждú. Кому б тут не впасти.
Хто б не снував тут сюди-туди.

Як ось тепер. Цигаркú - то люди.
Сіється в сніг ліхтарний овес.
Хай же при зірці усе і всюди.
Ще й аби не України без.


2009

Земля змаліла, знизивсь Місяць.
Лиш смерть одна - неісходима.
Щось каже їй життя у відсіч.
Життя... Та скільки ж того дива.

І, голову схопивши в руці,
пливеш в пітьмі, густій і сизій,
де божевілля деконструкцій
і сказ бінарних опозицій.

Зростають вавилонські башти
нестям. Ворожі ворожбити
життя розписують назавжди,
а все одно тобі любити

цей світ п'янкий і кров черкаську,
і голос чийсь, і кару вію.
І про півста мільйонів казку
стискать хоча б в одну надію...


1997

Так синьо, так задимлено, так мідно...
І хай воно лишається незмінно –
Вогниста шибка. Місто.
Трепет.
Смерк.
Хоч видно все, хіба що Бога опріч
І в просторі – вляглися щільно поруч
Світлá і тіні, як життя і смерть.

Базар пустіє. Баба йде остання.
Темніють стиха птахи і питання...

Якої ж крові, віри і доби
Оця земля, що має віддих долі?
Ці плоттю жінки натхнені горби,
Отої жінки, тої, що якби...
Отої...

Окраденість – до коренів волось.
Та птах безсмертя розправляє пір’я.
Півмертвість. Бездиханність.
Але ж – ось:
Лежить-мовчить, дароване за щось
Дахами всіяне невзискане безмір’я.

1999

Часи були невигадливі. Теплі, мов анекдот.
Дзвенів трамвай. За цеглянúм забором
двигтів завод. Заломлюючись за поворот,
ниті афер тяглися, нерви пригод. Поряд жовтів головою Єгоров.

Щось завúхриться в небі – здавалось – і все!
Барви незнаних щасть рушать по околотку!
Розтуляться чиїсь губи. Відкриється сейф.
І золота “бура” переб”є “молодку”.

Дивні птахи жили у нас під грудьми,
мінились по футболках, сідали нам на спецівки.
І вишіптували розпливчастими крильми
м”ясо Кіншаси і револьверні цівки.

...Сни нові стирчать в новий горизонт,
йдуть за нього, ковзаючись, мов по насту,
до далеких вогнів, до темногорлих змов,
прірву смерті латати промінням братства.

Пада відсвіт сюди, в пістряве безмежжя,
де по закрутах вулиць – ще ті ми, й не ті...
Як раніш, тонко скляться видінь моїх вежі
і кольóрами міняться в передчутті...

2005

Я іноді пригадую той час
І жовтий світ дитинства. Адже жовтим
Був дім той, із якого вже пішов ти.
Дім жовтим був. І чорним – керогаз.

Ще в пам’яті – лиснючий коридор.
На жовтім – чорні стовбури акацій.
Під ними – ми, сини одної з націй,
Що все ще “не сложилась до сіх пор”

Та матері на лавці у дворі.
Євреї... Пияки... Злочинці карні...
Пахучий полу бокс у перекарні
Та по дахах – цегляні димарі.

Ото – початок. Ми звідтіль. Ото
Все завдяки сирим і тьмяним мурам.
Хоч світ був невигадливим і мурим,
Як старомодне драпове пальто.

Ми живемо. І дні у смерть течуть.
Баркаси глухо б’ються в Лісабоні.
Бортами в сірих досвітках. Солоні
Сичать вітри, та нам сюди не чуть.

Ми назавжди застрягли тут, хоч плач.
Та все одно – показують “vicktory”
Обом нам наші пагоди прозорі –
Опори електричних передач.




1996

Через мости йдемо по залізниці,
Униз поглянеш - подих забива.
А вітер підійма тобі спідницю,
І знизу задивляється братва,

Що коло пляшки всілася по людськи.
Цвітуть вишнl. Звиваються путя.
Товарний пройде - і тремтять пелюстки.
А не проходить - все одно тремтять.

Ми пройдемо. А квітневі - синіти.
Столітнику тулитися до скла.
І буде пісня, співана семітом:
"Гоп-стоп, ми підійшли із-за вугла!.."

Біжить трава до насипу підніжжя,
І зеленіє, зводячи з ума
І нас, і це незграбне Запоріжжя,
Котрому в світі рівного - нема.

1998

Каравело гріха, що нізвідки
Увірвалася - стриму нема,
Смітника фіолетова квітко,
Що була мені за діамант -

Дай забутися. Треми невловні
Тих очей, може, що й залата.
І лушпиння з блатної долоні
В сіре небо птахами зліта.

Може, вдасться, узяти й запити
Іншим поглядом, спиртом, Дніпром...
Хоч безсилі усі краєвиди -
В них під шкірою теж - твоя кров.

1997

День такий - ні хмарки, ні пів-хмарки
(Байдуже, вівторок чи четвер).
Точать ляси кумоньки-товарки.
Світить сонце. А Терьоха вмер.

Вмер і вмер. Кому яка різниця?
Не для того ж літо почалось,
Щоб комусь оплакувать п'яницю,
Що з тюрéм приніс туберкульоз.

З церквою на спині, Вася здимів -
І кому від того стало гірш?
Він чотири рази був судимим,
Скажуть: "Ну куди його у вірш?!"

Тільки ж під одним ходили Богом,
Хоч по різних кидало світах.
Самогону ми були одного,
Нації одної (в паспортах).

А живуть усі, хто як захоче.
Можна - так. А можна - отако.
І були ж у Васі смілі очі,
І кінчалось прізвище на - ко.

Всесвіт не скінчився, не почався.
Десь когось не буде- ну то й шо?
-------------------------------------------------
...Вечоріє. Жалко мені Васі.
Наче дня, що взяв оце - й пройшов.

1997

Знову синіх надій з-за горбів нанесе,
Де тополі на чатах.
Як воно навкруги недоказано все,
Як воно непочато.

Кров перейдено вбрід і - кричи, не кричи -
Не твої тут оселі.
І у спадок тобі ці блювотні плачі
На веселій пустелі.

І впирається лоб в зраду й смерть кам'яну,
Але брешуть всі числа.
Розминаєш між пучок пучок полину -
І приходить Вітчизна.


1999

Кажеш слово – що те слово значить?
У повітрі, пообтятім начеб,
Ані коливань, ні переплетень –
Слово пропливе, лаве чи лепень.

За горою кубляться сторіччя,
По боках – тоненькими роками –
На твоїй землі якісь обличчя
Нишкнуть попід шкірою кістками.

Та все рівно, все воно – як видих, –
Випало, й на те немає ради,
Господи, при хмарках цих, при липах,
Де в просвіт барочні рафінади.

З довгокровних пам’ятей і з пальців
Такти, до котрих не ваше діло.
Є – і є. Поділ. Вино іспанське.
Вінграновський… Отже – пощастило.

2009

серед якихось тиш якогось міста
вивíдці є але немає хисту
і уряду щоб справилися з тим
що тайно осява посеред зим

світи врізнóбіч люди і споруди
тобі ж химера понабилась в груди
діждатися чогось а може й дóжде
хай гріш в кишені холод у підошви

тож грайте туш питайте: хто ми? що ми?
все ті ж отут тільця і хромосоми
з метра за двері я де тлум і ukr – net
гай-гай химеріє – я хорий твій багнет

2009

Ні небес, ні судин не змінить, не змінять.
Ну зійди із глибин, об’явись навмання.
Із бездонних мовчань, на усі на світи,
З віри, з кулі в очах – звідки знаєш – зійди…

Косиною дощі десь падуть навздогін,
У запалості щік, у загін чи загин.
Де просвіток сія між тканин світових.
Проти глузду світил. Проти тих і отих.


2008

В хрещатій лінзі кривиться життя
Швидкоколісні миготять щастя

А я півблазнем за плівою слів
У дійсності тонкій, мов теж із плів

В хисткому просторі... Та все ж ріднею тут -
Рівноапостольні спускаються між люд

Ростуть надії легко, мов дими
Якісь тут ви. Але якісь і ми


2009

Червоне кріплéне у мене і в Бена,
В повітрі задуха, але, поза тим,
Сміюся, і Бен щось говорить до мене –
Боєць і зухвалець, напівосетин.

Був рух його пружним і вправним баре,
Ну сів, ну помер – ну а хто не помре?
А поки що сонячний сік або сок
Забризкує нас і бездонний “совок”.
....................................................................

...Турбіни крутились. Ракети здіймались.
Синіла троянда в трикутний розріз.
І грів я під сонцем десь там свою малість,
Із величчю в ногу йдучи і врозріз...

2006

- Кажеш, тільки звільнився?
- Хата билá катлавáя...
абщакóвая то єсть...
- Ну-ну...

що його?
сісти й собі?
спитись ганяти машини з Голяндії
двома трамваями доїжджати до прохідної
пританцьовувать під молитовні співи
в Будинку культури глухонімих?

гай-гай
здимів час котловий
общаковий простір епохи

ні імперій уже нічого так порожнеча
непродихність начальства така ж самá
а тоска навіть більша
і труби димлять
попри смерті чиїхсь матерів

от і все
тільки тіні тремтять
в золотому поросі пам'яті
рідне тремтить
голубими змахами тіней
на білих блузках на білих кóмірах
неповторних моїх коханих
у травні
травні





2004

Вже трохи є і гіркоти і втоми
Оце б додому – та немає дому

З розвалин днів що стали потойбіччям
Сіріють очі з батьковим обличчям

І сам ти є немов тебе нема
Лиш мріями підсвічена пітьма
Що синьо обіцяє – попри щастя –
Багрову дрож чогось чому початься

І розгортає зкам'янілі хащі
Де жить найкраще – жити напропаще

І, ставши вбік від інших – всяких – других
Вчувати кулі на надбрівних дугах

2003

В листопадовім окладі
Тінь мене все здоганя...
(А цікаво – в Цареграді
Видно київське зрання –
Золоте і стонайкраще,
І небес тоненький лід?)
...Линуть нитями черкащин
Сни-уявлення про світ,
Що стає, бува, летючим
Вічність тому і в четвер,
Тонко де садам і кручам,
І музúці горніх сфер...
Де летять по небу птиці,
По землі ідуть жінки...
Ох же, йдуть... І золотиться
Завиток біля щоки...

2006

...Рух мовчазної колони робив грізне враження...
Юрко Тютюнник

Вчуєш знічев’я з осінніх надсад
раптом вдихнувши на повні – задарма
як над туманні дахи амбасад
плине поразка твого командарма

плине роз’ятреність – тут і тепер
ось і тобі – все зійшлося в підсонні
карі чекання шепочуть з химер
повивертавши мовчання назовні

гострі потоки стокревних стихій
знову на пару з ламким листопадом
тремом у грудях порубаним садом
градом де знову і юрій і змій

знов так похідно лягають сніги
станцій і піль – о моя невимовна!
знов по обидва стає береги
тайного степу кров затамована



2008

Василеві ГЕРАСИМ’ЮКУ

Хвости павині розпуска узвіз,
зернисте світло сіється навскіс,
на брук, на пруг, на світ поза світами.

там, де зміліли шрами ножові,
де майже всі зробились неживі,
з тих, що заповідалися братами.

І самота такої глибини,
і тиша з тиш – вчуваються тони
підземних кровотеч і горніх русел.

Посходились в одно, над злото бань,
всі басамани спроб і осягань,
і заплелись в лілово-чорний вузол.

Із грізних піль, з таємних сновидінь
урочих наснувалося промінь
(летючі тіні – маєстати наші).

Прочувані тепер, і не тепер,
світають з льодянистих стратосфер
зотлілі сторінки і патронташі.

Отак: синьотабунний часоплин
ярами з глин, дощами із краплин
пройшов і став. Тепер твоя година.

Діткаючись полічених волось,
шепоче хтось (о ні, то не здалось...),
що кров твоя таки не самотинна.



2008

Немає змін і вінгранý заміни
здаля лиш обпіка веніамінич
(аптечне валер”янове слівце)...
біжать бордюри парапети стіни
із натовпу стрибне чиєсь лице
і знову тло ламкі осінні плини
це я – все це...

та ще не видне ні здаля ні зблизька
тисячооке змовне запорізьке
котре вже не забути і не збуть
на лавку в пáрку і в десяту “марку”
сіда за мною простяга цигарку
питається: а т у т тобі ким буть?
(а мимо миготять біжать ідуть...)

торкає брами осіннєвий колір
я – бідно вбраний – піднімаю комір
тече подолу вуличне вино...
терпке й тягуче аж зліпляє вії
іду собі надумую надії
під долю що придумана давно

2006

Дбав про тебе Господь повітових небес,
Вириваючи плоть з доль чужих і словес,
Де повітря покраяне висками фрез,
Там, де готика труб, де стоїть ДніпроГЕС.

А за тім”ям лишалися хаос і чад.
Долі й болі лишились хрестами стирчать.
Понад план чавуни, п”ятирічки, парад –
Десь пливуть в позапросторі. Може – над...

Де, крім них, розчинились верстати й шприці,
Пружні перса, пляшки, мікрофони в руці.
По асфальту розплескані очі краси,
Нецензурні чиїсь голоси...

...Ну, а, може – зостались? Сховались за ріг?
Невідомо. Незвідано. Тільки пан-Біг
Пам”ятаючи все, пам”ятаючи всіх,
Визначає ходу твоїх злодійських ніг...


2005

Ти десь тихо живеш - від вугла до вугла.
Але я тебе пещу у несамовитім
серці. Дівчинко! Знала б ти, де ти була!
До яких я тебе приміряв краєвидів!

Твоє гумове ім'я влилось, як оцет
в дієтичне життя, у фальцет вечоровий.
Понабились у кров, і в печаль, і в райцентр
твої губи, і очі, і брови.

Миготять вечори. Кольори. Городú.
Сходить сум. Кам'яніють гризоти...
Щось у світі комусь. А мені оце - ти.
Повсякчас. Над усі горизонти.



1996

Посеред химерної держави,
Де прибився твій південний схід,
Синіми туманними ножами
Музика тремтить тобі услід.

Кучерями, вітром і залізом
Бурхає, буяє, а тоді –
Навздогін лишається надрізом
Волоцюзі, грішнику, тобі...

Й провіщає те, що світлотінню
Набігає й сліду не лиша.
І – провідником чи провидінням –
Все тремтить попереду душа.

2004

Смерть була у волосі, у голосі.
Дóлів з кóня. Це не з оперет.
Переблиснув, наче спиці в колесі,
Сріберний - із черню - той поет.

Сріберний - неначе в осокора
Вітром позавернуті листки.
Хай доп'є душа короткозора
Панахид осінні коньяки.

Що стоять, високі і повільні,
Між дерев, спрозорілих до дна.
Тіні всі похмільні - та в промінні.
Кожна друга жінка - неземна.

Неземна.... І він за видноколом,
Між промінь пливе на Божий згук...
Гасне осінь. Плине Римарук,
Темряву і плоть здмухнувши долу.
...................................................
Фук. Фук. Фук. Фук.


2008

Віриться не вітрові – стіні.
Сивині – по лíтах і по зимах.
Але ж ніч!.. А в ніч течуть вогні,
Скришуючи розпачі на згинах.

Наслухай: дотлілу оболонь
Живить гул зі сподів незатвердлих.
Невловимо - так, як біля скронь
Завитками в’ються кращі з мертвих.

І вустами куль і межиріч
Шепотять.
А луни – у крові нам.
Адже Україна… Адже ніч...
Невловимо?
Дарма.
Україна.

2007

Прийшов і станув морок зусібіч.
І ти стоїш у мене під повіками.
Зчорніле місто дивиться на ніч
Густими помаранчевими вікнами.

Під синє небо сніг так біло ліг,
Набившись густо світу в плоть залізну.
А світ отой і вичахлий наш гріх
Хтось розгляда через небесну лінзу.

У світі цім нам холодно обом.
Чужі слова, шляхи і підприємства.
Та, кажуть, щось міняється, бо он
Зіходить зірка. Кажуть – віфлеємська.

1997

Яких мені подій?
Є грабові й дубові
Три бóки. На горбові
Живе Іван Потій.

Хороший чоловік от.
Вусíє за столом.
Темніє Бог за склом
Поміж фольгових квіток.

Вогонь... І ще "по 100".
Під дощúк причаєно.
І, мабуть, до Почаєва
Не кашляне ніхто.

Лише тепло й туман,
Та нота темнохвойна.
Таке все, як Іван.
Як мир. Як вóйна.

2009

при вітрі лісостепу при місяці зеленім
всі змаги – проти себе. та сон про горні висі
розкладено у ранцях тютюн при "кобзареві"
об'явлення і шанці – провіщено у книзі

ти крізь застиглий відчай зростай спокійно чóто
нехай світи не внемлять. зростай же. бо так треба
вигулюйся за січнем. без н е ї в світі – щó там? –
лише плескаті землі у людях та в деревах

на замковій хтось ходить. і шепоти печерські
в пітьмі нема нагоди – піди їх ропізнай ти
та при вогні – мов з лети – з'являються по черзі
із гайдамацьких плетив – натхненні лейтенанти

2009

це не оковита – світ мені як вірш.
та й зі мною світу чи не веселіш?

з вами – люде – ладно. і ласкáвий теж
холодок по складках вашенських одеж

в димному промінні лавра даль кабмін
і одноплемінні бур'яни мені

ну так шо ж ви – ближні – я ж до вас так лáскаво...
ви куди – на вишгород? звідки ви – із жашкова?

чи із гуляй-поля? я люблю це слово
ви така ж голота як і я братове

амінокислоти – таємнича річ
а ходім голото а ходімо хто там –
заснуємо січ

2009

Зажовтіло сонце і країни ласі
Десь мені принишкли за тремким горбом
Наче зранку випити раптом грамів скількись –
Лагідна під пахвами течія життя

Легше уявляється хтивою й нагою
Навмання побачена деяка з жінок
Випукле “сьогодні” твердне під ногою
І моє “колишнє” – поряд – у мені

Вижовклий посріблений день лежить хитається
Йти мені так весело десь мене та ждуть
Там Поет вінгранний з Миколáєм в гóловах
І розмова кольору неба й тютюну

Тільки трішки жаль мені що немає наче б
Поряд тих з ким схожий був з ким недбало йшов
Всіх би їх повúзбирать для таємних значень
Хтось же їх вколов мені попід саму кров

2003

тінь твого дихання лине сюди
тінь твого кроку
в каре візьми залети упади
теж кароока

час що потоншав плече замастив
тиньками відня
та сповиває міста і мости
мрія надсвітня

з”явишся! свінеш!
над тлумом отих
кінних і піших
там
на воротах
на золотих
найзолотіших...


2002

нишкне чорна країна гибельна смертна волость
тіні свої поклавши з двох берегів Дніпра
марні вогні і крóві і даленіє голос
тільки б сяйнула тільки тільки б єдиний раз

голос зника а вітер срíберно-синій вітер
ще наліта з далеких сріберно-синіх піль
плине торка знічев”я золотоверхий витвір
сотень мільйонів марних всіх хутірських зусиль

збились дахи і хмари всохли птахи й поети
тоншає м”якоть серця тонша земна кора
друзки уривки вітер вітер жене пакети
сонце встає протúночі з того боку Дніпра

2002

Ах, яка була нам Бона* ця,
І новини – ті, і ті…
Витіка життя з Японця:
П’ять дірóк у животі.

Тіні викреслені птахами,
Сонце в небовій руці.
Президенти з патріархами…
Злодій-вор всія Русі…

Я – з Іванами й Миколами,
І вони зі мною теж.
Їх не знать за видноколами,
Та й не треба їм безмеж.

Але все, бува, окременцем
Заслухаюся в світи.
Час прописує над Кременцем,
Мов за ядрами, сліди.

Спільний час. Усім. Доконче так.
Всім єдино – простір-час…
Витіка життя з Япончика
І ніхто не поміча…




* Бона – гора в Кременці на Тернопіллі

2009, 9 серпня

Час іде. Тужáвіє потрошку
чар цих невигадливих споруд.
Місто все в меморіальних дошках
віршів, що примарились отут,

де здавен прокляття й силу Сходу
всотував у кров і все беріг,
душу, ніби череду у шкоду
потайки пускаючи у гріх.

І шматки себе в жіночі вічі
клав і крав жагу та кольори.
Потьмяніле те десятиріччя
покотилось пляшкою з гори –

повз нові шляхи й законодавства,
але й на межі тисячоліть,
має платтям дівчина грудаста,
має... Бо куди ж її подіть.

І, п’янкá, тремтить у кожнім нерві,
і, не розбираючи шляхів,
плине щем у повітовім небі,
над чаклунством верхніх поверхів...



1998

Шосейка щось крізь рідний вітер свисне
і кане в осінь, тиху і глибоку.
А навкруги - шорстка моя дідизна.
Махновщина на всі чотири боки.

Приземиста. Притихла. Спорожніла.
Лиш сонях он, чорніє, ніби циган.
І замашні шаблí ростуть із тіла,
і щемної брови нестерпний вигин

розвіявся, як теплі пасма кави,
як мокрий брук. Я в них уже не вірю.
І борозну кладуть у небі гави
грудками чорними - на сірім.

Змарнілі предки підуть борозною,
легенько наступаючи на груддя.
Над соняхом, над полем, наді мною...
І тугу переорять мені в грудях.


1996

Хай мерехтить тонка моя печаль
Над селищем, що куриться димами.
Дими синіють. Колії блищать.
Холоне світ до бісової мами.

Вдивляюсь в очі стомлених кобіт,
Грудьми налігши на руків'я мосту.
Пускаю кільці, мружачись собі
В білястий, наче крізь гардину, простір.

В посьолок цей, що був мені дружком
Із молодістю втеклою на пару.
І, звісно, смуток золотим пушком
Діткнеться серця – тут нема «базару».

Та хай собі. Щасливий буду й тим,
Що є ця мить, коли прозоро й просто.
Блискучі рейки і блакитний дим...
І я стою. І все не сходжу з мосту.

Долі судилося бути саме такою.
Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ.
Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою.
І маслини в посадках, де фінкою б’ють у живіт.

Я люблю, коли дим струмує над передмістями,
І таке, наче юність проступає тоді з імли.
Друзі – ті, що не мав, ті вже стали міністрами,
По могилах і тюрмах – оті, що були.

І якщо подивитися вбік від головного проспекту,
Там, у мареві, що схоже теж на ріку,
Де нудьга поверхів затікає в приватний сектор,
Хтось іде по шорсткому вулиці язику,

Років двадцять тому іде у вечір і в спомин,
Наче давнє татуювання – зображення розпливлось.
До циганів за анашею? До когось за самогоном?
Він іде, той до болю невпізнаний хтось,

І зникає поволі у димній балці,
Все років загортає дим.
І десь та, від якої тремтіли пальці
Зубом блискає золотим...

Саме у цьому місті чомусь судилося бути,
В цьому часі і сонці, посеред цих людей.
Тут ковтати повітря і повні груди отрути,
Тії, що не знали зроду ні еллін, ні іудей.

Любити ці горизонти абрикосово-акацієві,
Траву в щілинах між плитами, обвітрені поїзди,
Три акорди околиць, і власне долі всієї.
Тільки навіщо все це, якщо це – не назавжди?

Твій поїзд мчить. І все переплелось –
Торби і звуки, запахи і лиця.
– ...а ми із бубни...
– ...будемо стелиться...
– ...дочка не пише...
– ...огірочки ось...

– ...беріть, бо пропаде – не поїмо...
– ...а зять оце додому прийде, значить...-
Смеркається. І тітонька тлумачить
Неголосно з кутка Святе Письмо.

Слова масні, як після сала пальці,
Й неквапні, бо куди його спішить.
Надворі ніч, та ще вогні-блукальці,
А тут – таке, що вічно будем жить.

І вже не крижане і не залізне
Оце життя. Така зігріта мить.
Вагон заснув. А за вікном Вітчизна
Вогнями блимає, мостами стугонить...

IX. X

осіння нота затремтіла
а значить далі ми живі
видінь кіннота впала біла
на сизі бруки-мостові

на всенький жовтень тонкодзвонний
що ніби сріблами по склу
і де корону вор законний
лишив 9-му числу

де чебреці такі ще вірні
і ловлять те чого нема
надій долоні розчепірені
старими грушами в туман

дев’яте бо. така то справа
нехай ізгоєм хай гаджом
ходімо далі. далі слава
а слава – наш тепер. як джон

12 жовтня 2009 р. Б.

Лункість небес, ніби вранішній брук.
Трохи гойднулися. Ще б і відкрились.
В'яжуться знову смуги напруг
На злотоверху намарену прив'язь.

Спити з бездонних рівнин би пилок,
Всі позаобрійні вчувши клавіри.
Спити, всотати, стиснýти в кулак
Понадзусиллями крові і шкіри.

Так воно мріється. Тут і про те.
Черги. Вітрини. Руки в кишенях.
Звісно - химерія. Ламаний шеляг.
Але без неї ви всі помрете.


2008

Недопущеність на свято. А навіщо тобі свята?
Печію свою плекати - то плекай
Будь легким же - будьмо брате! - щоб недбало забувати
слів віршованих пасати - хай

Площі людські правди-кривди і твої веселі кроки
А безодня волоока ніби тлом
В це зневірене бароко шлях зі степового боку
Шлях за вітром гуляй-поле за вуглом

і сонця і сотник гонта й синя тінь від хмарочоса
заплітаються із льосом - Боже мій...
і не знаєте - агов там! - що ж ви дивитеся скоса -
що мого на серці й думці і кишені потайній?


2008

В Діброві в житі мак. Чого він мені тут?
Бо в хаті при столі чарки давно початі
Бо є в Діброві ліс а в лісові є дуб
Він Чаплин бо живуть на ньому чаплі

З туману ж – Сусуман – недовідомий край
Як дідів син сказав: "не зрадники як би ж то..."
А дід собі співа: "набої подавай..."
І жаль мені що не мені те вийшло

З осріблених сторін – така вишнева кров
Світ колами пішов а хтось прийшов на круги
І щось пече немов вогні з ярів-дібров
Чи голова покладена за други

            Миколі ВІНГРАНОВСЬКОМУ,    
                незникомому    

День стоїть до небес. А канапа пуста.
Ви вдихнулись в раптовості світу.
У тремтіння листа, в білостінні міста,
Що під вечір оранжево світять.

Ще відходить мені від “нема”, як від сну,
І кімната провітриться від тютюну,

Та вже видива вигнули вії:

Десь як закрут ріки, слова м’ята і сіль,
Чомусь дотик щоки, чомусь срібна таріль,
І червоне вино пружношиє...

Ви такий мені є – над плачí і платкú –
Фіолетово-флейтова музика.
З позаземних рівнин золоті завитки,
І у хмар ваших губи усміхнені.

От і все. У своє знов мій мріється шлях.
Повз вечірнє розвітрене дерево...
За горби, за міста в золотавих джмелях...

Синьо світиться вами душа по краях
І веде все, й витає попереду...