Якщо оглянути українську літературу XX століття, то може здатися, що маємо справу з літературою без модернізму або з немодерною літературою немодерної нації.
Бажанням творити по-іншому, відкинувши традиційні стереотипи, керувались такі тернопільські поети як Гордій Безкоровайний, Віталій Гайда, Василь Махно, Борис Щавурський, котрі утворили поетичне угрупування “Західний вітер”.
Василь Махно народився у с. Базар Чортківського р-н Тернопільської обл., жив у Тернополі, викладав літературу у Тернопільському Національному Педагогічному університеті, а згодом у Ягеллонському (Краків). З 2000р. проживає у Нью-Йорку, працює у НТШ-Америка, видав шість збірок поезій: “Схима”(1993), “Самотність цезаря”(1994), “Книга пагорбів та годин”(1996), “Лютневі елегії та інші вірші” (1998), “Плавник риби”(2002), “38 віршів про нью-йорк і дещо інше”(2004). Автор книги есеїв та інтерв’ю “Парк культури та відпочинку імені Гертруди Стайн”. Його дисертація про Богдана-Ігоря Антонича вийшла окремою книжкою. Також вийшла книжка перекладів із польської, чеської, німецької, сербської, румунської, американської поезій. В.Махно уклав антологію про своїх ровесників-поетів та письменників під назвою “Дев’ятдесятники”. Окремо вийшла друком книга перекладів із польського поета Збігнєва Гербера.
27 вересня 2003р. заходами Українського Інституту Модерного Мистецтва та Товариства Української Мови в Чикаго відбувся літературний вечір Василя Махна.
Поезії Василя Махна перекладені польською, сербською, англійською, німецькою, вірменською мовами.
Довершені твори Василя Махна демонструють властиві для модерної поезії образи, символи, потужну експресію, адже схоплюючи явища, події, процеси автор виявляє власний підхід до них. Митець розкриває своє бачення ролі поетичного мистецтва у суспільстві і особистісне значення образного слова для себе. Він відкидає навіть думку про те, щоб опинитись поміж поетичних невігласів і нездар.
Тематична палітра поезії Василя Махна досить широка: вона охоплює спогади з дитинства (“батьківщина”), людські стосунки (“залишаються найсуттєвіші речі...”), морально-етичні питання (“Не змінявши, Боже борони...”, “Стос паперу і Стус, самота”), проблеми нашого часу (“Лист до Ришарда Криницького”), тема кохання, еротичних переживань (“Та ніч була вільготна, як верлібр”), філософські роздуми над сенсом життя (“Перед нами незримі ліси”).
У збірці “Лютневі елегії та інші вірші” (1998), до якої ввійшли окремі твори з трьох його попередніх збірок “Схима” (1993), “Самотність Цезаря” (1994), “Книга пагорбів та годин” (1996), провідним стає образ саду. Людмила Тарнашинська розглядає його як ключовий, домінантний, концептуальний, наділений рисами одного з опорних об’єктів національної картини світу: “Сад В.Махна являє собою образ, сповнений здебільшого негативної семантики. Внаслідок цього постають такі утворення, як “камінний сад самотності” (“Немов важкі двері...”), “Сад безгоміння” (“зизо глипає пам’ять на мсту...”). Сад витворюється в уяві поета знаком втраченої гармонії, ладу, яких постійно прагне ліричний суб’єкт віршів В.Махна. А вислів “збережи свій сад і теплий змисл...” (“Добрих духів Герберта візьми”) стає у збірці автора ключовим. Нові поезії цієї збірки спростовують авторове зізнання: “стебельце наснаги все тоншає як лінії горбів”. “Лінії” – одне з кодових слів цієї збірки. Для неї характерна логіка класичного письма, органічне світобачення поета-модерніста, якому притаманне своєрідне духовне схимництво та самозаглиблення. Камінність, твердість, незворушність, гідність поетового слова відчуваємо чи не в кожній строфі холодної “лютневої елегії”. “Скам’яніння душ” приглушує навіть дзвін металу, який незрідка лягає навіть на ствердіння тіней. Одним із прийомів поетової екзистенції є пам’ять як опір забуттю та небуттю, тому його поезія глибоко інтелектуальна і вимагає від читача певного рівня естетичної культури, “філологічної підготовленості”. Теми творів іноді перегукуються з далеким минулим, вдало пов’язуючи його з сучасністю. Слово поета виступає ключем до сприйняття того часу, який схований в античність і замкнений у колі індивідуальності, людського “я”, яке і є “золотистим садом в одній особі”. “Сутінковість” поезії відкриває нам “темний сад”, “чорний шовк повітря”, “темний звук”, “чорну піну газет”, “тяжкий вірш”, “чужу фонему – чорну як маслина”. Та майстерність поета і полягає в тому, щоб “тьму розбавляти світлом”. Ці поняття – не лише полюси антитези, взаємопритягання та взаємообумовленості протилежностей, але й відчуття в цьому світі реальності, коли стираються контрасти, межі між чорним і білим (“зима чорне й біле, як самотність ділить”).
В.Махно тяжіє до символіки кола: “Колом і трикутником позначим в череві кита міста і міти”, “три кола жалю золоті”, “виокруглить пелюстки свічки”. “Округлість” образів передано його ж “формулою” пізнання світу: “ти з’єднував часів напівпрозору сцену, / півкруглий знак питань у коло замикав”. Характерним для модерного стилю є введення поетом образів митців попередніх епох, таких як Лі Бо, Гомер, Рільке, що значно розширює інтелектуально-емоційний діалог з читачем. Часто використовує автор ремінісценції та алюзії: “...навпомацки в Лету ввійдеш / і, можливо, не вийдеш за межі”, вдається до складового анжамбеману (перенесення складу на наступний рядок): “що пахне морем і піском – і за- / птахи миттєві наче сад”.
В.Махно у своїх поезіях добирає яскраві епітети: “окаті коми”, “зеленошкіра крапка-рабиня”, “червиві слова черлені звуки”, “зрешетоване тіло вірша як злочин” (“Спомин”). Також особливістю модерного стилю є вживання ненормованої лексики: “хандра”, “сеча”, “лярва”, “на хрен”. Василь Махно не обтяжує свого читача розділовими знаками, не обмежує в доборі лексики, а навпаки намагається кожному залишити місце для роздумів, аби читач самотужки вирішив, де потрібно поставити розділовий знак. Дослідники зауважують, що Махнові мовно-естетичні пошуки вияскравлюють аналогічні процеси в загальноукраїнській поетичній традиції.
Особливе ставлення автора до батьківщини розкривається у його одноіменному вірші, де він наголошує: “батьківщина – се мій дідо і я... / се маленька дівчинка на піщаному березі”, котра чомусь схожа на його дочку. У цих словах – душа митця, його внутрішній світ. Цікаві образи, які розкривають світовідчуття автора, можемо побачити у триптиху “Лютневі елегії” – “князь самотності”, “ріка німоти”, “тінь води”. Виділяється образ млина Вічності, що символізує самотність поета, його страждання, які іноді перетворюються на німоту, бо “уста, що змочила вода німоти, / обмерзають до крові – й зникає мотив”.
Самота є провідним мотивом збірки, де “самотність цезаря” поєднується із відстороненістю, холодністю, глобальністю думок, відчуттям вищості, любов’ю до темноти, краси сутінків.
Махно постає поетом лірико-філософського складу, прагне розкрити сутність самого життя, його мінливості та зафіксувати свідомість читача на наявності вічних цінностей, допомагає перейнятися відчуттям власних переживань. Адже навіть якщо “птахи б’ються об неба залізну завісу”, то тобі потрібно: “пітьму розбавляти світлом”, тому що тільки таким чином ти зробиш життя кращим: “бо підуть ще царі до зорі / і омиють дощі небеса, / і отверзуть уста, але ті, / що тоді обгортались в сувої / нечистот – попливуть по воді / і у вирій покличуть з собою”.
Структуру метафоричних образів у збірці В.Махна становлять іменникові словосполучення: “ночі каламутні”, “фонема звізди”, “свічки любові”, “потік самотності”, “безмежжя голосу”, “шовк ночі”. Рідше трапляється дієслівна метафора: “дим переповів”, “квадрат поглинає”, “час відпливає”, “глипає пам’ять”.
Відзначається оригінальністю і збірка Василя Махна “Плавник риби” (2002 р.).
“Плавник риби” – п’ята збірка поета, у якій міститься 47 віршів. Наскрізним для цієї збірки є роздуми поета над темою, вічною для митців: “Навіщо поезія? Для чого на світі поети?”. У “Диптиху про поезію” автор запитує: “Хіба нікому прикласти до вуха мушлю – і слухати / звивисті потоки морських вітрів – і твою / самотню пісню”?, і продовження думки звучить риторично: “навіщо золота шкаралуща слова / розкидана як дитячі забавки?”.
Розмірковування про сутність мови, про призначення слова наявні чи не в кожній поезії збірки. Саме це зумовило його бажання повернутися в минуле, зазирнути в дитинство. Замилування ліричного героя своїм молодим життям – у поезії “На березі ріки” та “На Покрову у моєму родинному селі – Празник”.
У вірші “На березі ріки” автор підкреслює, що “того берега вже нема”, але йому і досі вчувається “сміх і плач – шоколад і полин – дитинства”, в якому два хлопчики – двоє “молодих вужів”, вкравши у дорослих гроші і накупивши ласощів, справляють злодійське свято, насолоджуються життям “над берегом річки – в кущах бузку – в лопухах”. Навіть “нездогадуючись: що одного чекатиме батьків батіг, / а другого: співчутливий погляд діда”. Вражає влучна образна характеристика стану другого хлопчика: “сірий горобчик пшениці батьківського розлучення”. У цьому вірші увиразнюється майстерність автора: лаконізм та ємкість висловлювань. Автобіографічною можна вважати поезію “На Покрову у моєму родинному селі – Празник”. “Усі чотири кінці села:/ Бураківський – Павшівський – Криволуцкий і Язловецкий” промовляють рідною місцевою вимовою тутешніх мешканців. “У дитинстві я чекав на Покрову”, – пише Василь Махно, бо “торговці солодкими когутиками / втішали макове зерня дітлашні”. Справді, ті когутики були чи не єдиною втіхою малих дітей, адже “співучі пташки” потрапляли до малечі лише на свята. “А потім – до нашої хати приходили: / стриї з стрийнами – вуйки з вуйнами”, зазвичай довго велися розмови дорослих про війни і жнива, землі і смерті, котрі малий хлопець “довго розмотував” як “домоткане полотно”. Провідною думкою цього вірша є мотив руху життєвого колеса, філософії долі різних поколінь у різний час. Адже життєві цінності та моральні якості наших батьків дещо відрізняються від уподобань сучасної молоді. І тому батьків дарунок – когутик – видався доньці гірким: “...чомусь не співала їй карамель домашнього промислу”, – пише автор, – “...а я повертаюся і повертаюся туди – де когутики були солодкими / і співали”.
Варто відмітити, що поет тужить не лише за дитинством, а й за батьківщиною. У вірші “У пивному барі “Grosser” він сумує за Україною. Вона йому “пахне вологою темрявою / липкою кров’ю сосни / і батьківщиною кожного мужчини – / тілом бажаної жінки”. Адже ліричний герой не дарма взяв з собою в дорогу рибину, шукаючи шляху “від теплої ріки назустріч саду” і стверджуючи, що коли “кожне слово запишеш на плавникові риби”, то таки “хтось піймає її і уздрить вцілілі букви”. Саме плавник забезпечує рух рибини та заперечує її німування. Загалом плавник риби є знаковим образом для цієї збірки, адже “се з’ява мови – се читання книг / між літер що рельєфно пишуть стих”. Та все ж “плавник дельфіна розсікає – мапа – / астрологічний сад для звірів і зела”. “Елегія води” також надає можливість відчути життя “плавнику риби”. Адже яка біда, коли “усі веселки випили воду – і риби літають в повітрі”.
У диптиху “Флейта” однойменний інструмент порівнюється із повітряною рибою, котрій “ніхто не повірить що вона літає”, тому не кожен зможе “розрізняти сто тисяч метеликів її звуків”. Друга частина вірша розгортає авторське трактування мелодії флейти: її звуки – “виноградне листя на гербах августійших родів – / легкий запах французьких парфумів”, “осінні дими і картоплиння яке згрібають / поночі”, “пенал підземного переходу”.
Поезії вражають розмаїтою ритмічною організацією, багатством та оригінальністю художніх засобів. Досить незвичні та цікаві метафори доповнюються свіжими епітетами та місткими порівняннями: “вітру пастухи”, “притлумлене бажання”, “ріка розмови піниться й переповзає”, “суха печаль потовчена на шкло”, “веселки випили воду”, “янгол протер очі”, “стіг мов мандрівець”, “і висихає серпень – немов тютюновий лист”, “окреслим честь немов огненне коло”.
Ліричний герой збірки мандрує в часі і просторі, неоминаючи ні пагорбів, ні долин, усвідомлюючи, що “повернення: завжди втрата землі – збирання каміння – підрахунок плодів. Він прагне осягнути минуле, розібратися в сучасному і на “плавникові” записати свій заповіт для нащадків, розповісти те, над чим розмірковував усе своє життя і що не зумів втілити свої мрії і сподівання.
Жанрова палітра творів визначається диптихом, діалогом, медитаціями та елегіями.
Вірші Василя Махна свідчать про те, що його творчість багатовимірна, підживлена багатьма культурами та знанням вікових традицій української літератури. Поетична мова спрямована на відтворення культурно-національного простору українського народу. Він не тільки зрозумів сутність образного слова, але й створив оригінальний поетичний дивосвіт.
Василь Махно є яскравим представником модернізму в українській літературі. Для його поезії характерна тенденція ускладненої метафоричності, перетин пам’яті і миттєвого переживання в оповідному часі, переважання верлібру в поезії. Також для його творчості актуальною є проблема пошуку нового гуманізму, втраченої гармонії, подолання абсурдності індивідуального існування.
2007р

Літературне життя склалося так, що у жовтні 1996 року поета Є.Зозуляка прийняли у Національну Спілку письменників України після виходу у світ книг “Материзна” (1993 р.) та “Соло для камерного хору” (1995 р.). Квиток професійного майстра слова йому вручив тодішній голова письменницької організації П.Тимочко у листопаді цього ж року під час роботи ІІ з’їзду письменників України. Рекомендували його кандидатуру в НСПУ поет Борис Демків, письменники зі Львова Левко Різник та Дмитро Герасимчук. У 1994 році Є.Зозуляк став лауреатом обласної журналістської премії імені Миколи Костенка.
Перша збірка поезій “Материзна” побачила світ у книжково-журнальному видавництві “Тернопіль” у 1993 році. У ній сто поезій громадянської, пейзажної та інтимної лірики.
Відкриває збірку поезія “Рушники”. Мати “золотими, синіми нитками” вишиває рушники, щоб почепити “мов пару голубків, у світлиці над образами”, другу пару – “над портретом вашим, тату й мамо”, а третю “як дяку од віків, на портрет великого Тараса”. Для посилення враження від образу автор використовує обрамлення: “Вишивала мати рушники / Золотими, синіми нитками. / Ткались візерунки з-під руки, / І нитки снувалися з думками”. У вірші зустрічаємо такі художньо-стилістичні засоби як метафори (“кольори квітують небесами”), порівняння (“вивішу, мов пару голубків”, “мов символи віків”, “як дяку од віків”), епітети (“золотими, синіми нитками”), тавтологію (“краса-окраса”), які допомогли Є.Зозуляку передати ідейно-тематичний зміст твору. Поезія “Рушники” пройнята національним духом, автор акцентує на джерелах, котрі споконвіку живлять його.
Книга “Материзна” – дарунок поета шанувальникам художнього слова, знак любові до рідної землі. Він щиросердечно признається у поезії “Освідчення Україні”: “...Я так тебе люблю...”. Ці рядки стали рефреном у вірші як доказ безкорисної любові автора до рідної держави: “Я так тебе люблю! / Взаємності не треба...”.
Євген Зозуляк – великий майстер пейзажної лірики. Є серед творів цього циклу і поезії з алегоричним змістом. Наприклад, у вірші “Гусак” автор викриває неумілого поета в образі гусака, який задумав писати вірші, але у нього “не все виходить вправно...” Та немудрий гусак звинувачує усе і всіх, окрім себе, думаючи, що “перо, напевно, винне”. Та й повискубував усі пера “що висмикне – попробує і кине”, а в результаті “став не поетом-королем, а голим...” Мораль твору в останніх рядках: “Не знав Гусак, що до пера й чорнила / Таланту ще потрібна творча сила!”. Є.Зозуляк висміює тих, хто пнеться в поети, не маючи таланту, марно друкуючи бездарні вірші.
Тридцять чотири поезії із збірки “Материзна” увійшли до циклу інтимної лірики. Його поезії про кохання не альбомні й не банальні. Зокрема, у вірші “Яблуня розквітла” поет створює образ яблуні, що асоціюється з молодою дівчиною, яка “...юна і німа, біле плаття через голову зніма”. Ця персоніфікація надає твору незвичності, двозначності.
Особливої уваги заслуговує вірш “Ціна таланту”. Ця поезія розкриває страждання зрадженого ліричного героя. Він признається: “Я жінку віддано любив / З лицем прекрасним Нефертіті”; високо підносить образ своєї дружини, ставлячи її на один щабель із царицею, богинею. Герой дарував їй “перли рос, сузір’їв сині діаманти”, та кохана не змогла оцінити цього – “реальне щось хотіла мати”, тому “віддала Всесвіт зір / За дві зірнички лейтенанта”. У цих рядках весь біль душі ліричного героя.
Загалом поезія Є.Зозуляка досить різнобарвна, а метафори і порівняння завжди переконливі.
Другим поетичним доробком у скарбниці слова стала поема “Соло для камерного хору”, котра вийшла окремою книгою у 1995 році в тернопільському видавництві “Поліграфіст”. Лірик присвятив твір своїй матері – Ганні Федорівні. Редактор видання – “лицар карбованих строф” поет Петро Тимочко. Рецензенти – поети Олександр Астаф’єв і Борис Демків. Вступну статтю “Сповідь за ґратами” написав відомий вчений-літературознавець Роман Гром’як. Критик зазначив: “Читач може взяти у руки документ, що фіксує світовідчуття людини, яка втратила волю і опинилася за мурами і ґратами”. Поема автобіографічна. За вчинок, який тепер кваліфікують як закон “про п’ять колосків”, сягнувши повноліття, Є.Зозуляк опинився у в’язниці. Все, що пережив поет, він вилив у свій ліро-епічний твір, який автор не міг оприлюднити майже тридцять років.
Поема “Соло для камерного хору” – це звернення Є.Зозуляка до людей, котрі були ув’язнені за незначні правопорушення або перебували у тюремних камерах, потерпаючи від радянського режиму. У цьому творі поет вводить нову форму: спочатку він описує свої враження від кожного проведеного дня у в’язниці в прозі, а завершуються спогади поетичними рядками, що виступають як самостійні вірші. Авторське визначення жанрового різновиду поеми – “невільницький плач”, своєрідністю якого є те, що прозова частина насичена філософськими міркуваннями про сенс життя: “до злочинного світу – один крок, повернення звідти – довжелезна й важка дорога”.
Поема має чітку композицію, усі компоненти якої взаємопов’язані та служать розкриттю ідейно-тематичного змісту.
Ліричний герой (як і автор), незважаючи на складні життєві обставини, не образився на світ, бо він “не проти бути вічним в’язнем, / Тільки – щоб останнім на землі”. Поет насичує твір порівняннями (“немов ікона – кавалок вирубаної волі, у рамі тесаній віконній”, “нерви дротами гудуть”). Анафора, виражена особовим займенником “я” (“я тут... я у камері 142...”), підкреслює особистісний характер поеми. У ній плаче “зранена душа молодого поета”, – зазначив Іван Бандурка.
Поема Є.Зозуляка закликає кожного до самоочищення, до того, аби ми за будь-яких обставин залишалися людьми.
У 1997 році вийшла друком третя книга – “Годинник любові”, яка є своєрідним хронописом почуттів поетового серця. В ній опубліковано сто поезій. Твори цієї збірки переповнені любов’ю до матері, коханої жінки, природи, рідної України.
Відкриває збірку поезія-діалог “Розмова з Україною”, написана у день п’ятої річниці Незалежності нашої держави – 24 серпня 1996 року. Автор порівнює Україну із п’ятирічною дитиною, котра вже знає, що її національний прапор – це “синє небо над крилом чаїним й золото пшеничних колосочків”, а гімн – “Ще не вмерла...”, герб – “предковічний тризуб”, кредо життя – вічне слово “Воля”!
Наскрізним символом у збірці виступає годинник. Він символізує образ Вітчизни, а стрілки, цифри – це люди та їх життєві проблеми.
У “Годиннику любові” є фразеологізми (“ні крихти Леті не віддати”, “канути в Лету”), образи з грецької міфології (образ Пегаса “але, мій Пегасе, крилатий мій конику, – рисею!”, Амура – “слуга, лукавий лучник мій Амур”). Впадає в око цікавий метафоричний образ у вірші “Дністер”: “Мовчав я, тихий син Збруча. / Мовчала ти, дочка Нічлави” [15; 109].
Поряд з пейзажною лірикою у збірці зустрічаємо філософські роздуми про життя, а також про долю поета – традиційну тему в українській літературі. У вірші “Цвіт будяка” автор порівнює долю поета із цією рослиною. Провідний художній засіб твору – порівняння: будяки “колючі, мов троянди”, “відкривають, мов нові Колумби, пустирів чужі материки”, “не пахучі, як дурман, вночі”. І водночас автор порівнює цвіт будяка із “вінчиками ліловими”, що “не для ока, більше для душі”. Є.Зозуляк, кажучи, що будяки “Звідусюд зневажені і гнані, / Топтані і кошені, вони... / З комплексом одвічної вини”, має на увазі життєву дорогу поета, котрий не може знайти собі прихистку. У цьому творі автор використовує художній паралелізм, розкриваючи почуття людини на тлі природи. Як висновок звучать такі рядки: “А, можливо, у поета доля / І не краща долі будяка...”. У розкритті теми поета і його ролі в суспільстві Є.Зозуляк продовжує традиції Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка.
Природа облагороджує душу письменника, робить його художником слова, майстром мовних новотворів. Про це свідчать “поетичні натюрморти” Є.Зозуляка: “Мак”, “Ромашка”, “Волошка”, “Осичка”, “Клен”. У збірці широко представлена інтимна лірика. Особливо вражає вірш, однойменний з назвою збірки – “Годинник любові”. У ньому ліричний герой був неймовірно щасливий від зустрічі з коханою в пору ожеледиці, але це тривало недовго: “розійшлись, немов стрілки годинника”. Та, незважаючи на те, що “спинився... любові милий маятник” і “не поспішають стрітися стрілки”, зустріч залишила слід у його серці. Він розуміє, що полюбити легше ніж забути, тому просить кохану: “Вернись, любове!”. Зустрічі та розлуки людей поет порівнює із стрілками годинника, які то сходяться, то розходяться. Ідейно-тематичний зміст вдало розкривають художньо-стилістичні засоби: рефрен – “опорою тобі була моя рука”, метафора – “І пропливла по ній любов без паруса”, порівняння – “розійшлись, немов стрілки годинника”, звертання – “кохана”, “любове”.
Для збірки характерні глибока образність, афористичність і метафоричність, хоча написана вона ясно, прозоро і світло.
Не надрукованим залишилось зібрання поетових пісень “Синьоока веселка”, хоча твори Є.Зозуляка вже звучали по всеукраїнському й обласному радіомовленню. Найпопулярнішою стала пісня “Квіти твоїх почуттів”. У зібранні пісень простежується єдність в поетичній творчості Є.Зозуляка із Борисом Демківим, адже “Синьоока веселка”, як і “Квіти ромена”, чарує мелодійністю, народністю, єдністю Віри, Надії та Любові.
У четвертій книзі Євгена Зозуляка “Голуб і поет” (2003 р.) вміщено громадянську, пейзажну та інтимну лірику останніх років. Відкриває збірку вірш “Повернення”. В ньому автор хоче порівняти безтурботність дитячих літ та важкість, неоднозначність дорослого життя. Ліричний герой згадує як “ходив у поля – в сорочині маля...”, безтурботно тягнувсь “обіруч взяти сонця обруч”; і через деякий час “прийшов сюди знов / Від порожніх розмов, / Від всього, що назвемо життям ми”. Поет шукав собі спокою, линув у спогади далекого дитинства, бо тільки там знаходив його для своєї душі.
Назву збірці дала поезія “Голуб і поет”. У ній автор майстерно використав таку стилістичну фігуру як художній паралелізм: “Чи не так само крилатий поет / Хліба, як голуб, щоднини шукає”. При змалюванні образів поета і голуба автор використовує епітети “сизий”, “крилатий”, “земний”; неологізм “синьобанний”; метафори “дорога чадить і шумить”, “на його тріумфуючий злет небо поезії марно чекає”.
Любов до рідного краю оспівано в поезіях “Причастя душі”, “Пишу про дощ”. Збірка “Голуб і поет” – це “ще один крок до удосконалення поетичної майстерності Зозуляка. Вона збагатила літературу тематично новими образами, а мову – самобутніми мовностилістичними засобами”, - зазначив І.Бандурка.
Засвідчує позицію Є.Зозуляка як поета-громадянина його збірка верлібрів “Політ світлячка у темряві” (2003 р.). Вона – своєрідний перехід поета до модерного стилю.
У вірші “Чому?” автор з болем у серці розкриває народні біди України, які бачить світлячок – наскрізний образ збірки. Завершується вірш риторичним запитанням: “Тільки чому / “Ще не вмерла Україна...” / Звучить як “Упокій, Господи?”. У вірші “У підземному переході” світлячка хвилює те, що талановиті музиканти змушені грати перехожим у метро.
У верлібрі “Як відірваний листок” поет по-філософськи дивиться на сучасний світ. Він порівнює долю людини з одиноким листком, течія життя якого “крутить у вирах пристрастей”, потім викидає його на берег, що “називається смертю”.
На цю збірку схвально відгукнувся Іван Бандурка, який відзначив, що “збірка “Політ світлячка у темряві” – реалії нашого життя початку ХХІ століття”, і що “їй як і поетові, судилося довге життя”.
Поет творить свою поезію не знічев’я, а з бажання вилити на папір те, що на душі. Немає значення, радість там чи смуток, сльози чи усміх. Євген Тадейович одного разу сказав: “Колись мені радили не писати настроєвих віршів, мовляв, настрій надто мінливий. Я з цим не зовсім згідний, бо інколи настрій – чинник написання добрих поезій”. Особисто ми погоджуємося з думкою поета, адже до творчості треба ставитися особливо відповідально, щоб вірші залишалися у літературі, а не були відсіяні, як полова від зерна.
2007р

ХХ століття характеризується стильовим різноманіттям. Однією з провідних була традиційна стильова течія.
У традиційному літературному ключі працює досить багато письменників Тернопілля, серед котрих виділяються: Петро Тимочко, Євген Безкоровайний, Олег Герман, Богдан Бастюк, Петро Сорока, Леся Романчук, Ярослав Сачко та ін. Особливої уваги заслуговує поезія Бориса Демківа.
Борис Миколайович Демків став знаковою постаттю для літератури Тернопілля. З його іменем пов’язана ціла епоха в розвитку літературного процесу краю.
Поетичним дебютом молодого літератора стала колективна збірка “Яблуневий цвіт”, що вийшла у видавництві “Каменяр” (Львів) 1960 року. У 1962 році в Одесі відбулася Перша творча нарада молодих поетів, на яку було запрошено і молодого галицького літератора. Керував нарадою уславлений Павло Тичина. Саме з його уст почув поет першу високу професійну оцінку своїх творів. А згодом його вірші опублікували у збірнику учасників семінару-наради “Щасливої дороги”, передмову до якої написав М.Рильський. Декілька рядків присвятив співець й Борису Демківу.
Перша власна збірка поета “Сувора ніжність” побачила світ 1965 року, вона ж відкрила йому двері у Спілку письменників.
Протягом подальших літ творчого життя поет видав низку ориґінальних збірок: “Контрасти” (у 1968 р. була заборонена разом з книгами Д.Павличка та М.Руденка), “Символи” (1968), “Червоне мовчання” (1973), “Крило зорі” (1978), “Дерево життя” (1982), “Вибрані твори” (1986), “Ораторія лісу” (1987), книга пісень “Квіти ромена” (1996), що була належно оцінена літературно-мистецькою премією імені Богдана та Левка Лепких та ін.; написав біографічну повість “Людина до сонця іде” про життя Степана Будного. Він став першим лауреатом обласної літературної премії імені Степана Будного.
За останні десять років свого життя Б.Демків підготував збірку “Стріла сльози”, проте вона вийшла у світ тільки після смерті митця. Це зробили ті, хто знав і шанував його. На прохання дочки поета Світлани Мичко книзі дано нову назву “Залишаю для вас”, наче останній дарунок від імені самого автора, який так і не побачив своєї книги надрукованою. Ця збірка, по суті, підсумок нелегкого шляху поета на землі, в якій у своїх віршах він звертається до нащадків, бо: “Що залишається поету? / Лише вмираюча зоря...”.
Борис Демків залишив читачеві поетичну формулу пошуку: сенсу буття і призначення людини на землі, дороги до себе і до Бога, усвідомлення себе серед людей і людини у собі, ціни слова і значення його для нації... Загалом усього того, що він шукав і, знайшовши, пропускав через своє серце. У цьому він наслідує найкращі традиції української літератури, починаючи ще від Сковороди. У збірці поета є глибоко філософські вірші, кожен з яких, за словами редактора книги Володимира Барни, “промовляє уже з вічності таким болем, що, видається, кожне слово запеклося чорним кольором крові”. Книга складається з чотирьох розділів: “Стріла сльози”, “Восьме коло”, “Реанімація любові”, “Тінь мадонни Літта”. Відкриває збірку поезія “Повернення блудного сина”. Цей твір є своєрідним монологом поета про його задуми та прагнення. Коли читаємо вірш, складається враження, що поет писав уже із потойбічного життя, аби довести, що він не покинув нас, “Щоб повернутись / Зреченим апостолом / Від свого неба – / До свого народу”. Ліричний герой вболіває за людей, сприймаючи чужий біль як власний. Відомий літературознавець Петро Сорока написав: “Поет дивиться на світ крізь призму сльози, усвідомлюючи усю його трагічність”.
Вірш “Жила людина” розкриває тему людської самотності. Автор підводить читача до думки, що одиноким можна почувати себе не тільки в пустелі чи на безлюдному острові, а й у гомінкому місті, і це, вочевидь, найстрашніший вид самоти. Адже дуже тяжко бути “неначе / й на своєму місці, / Від грішних / відокремившися / зол”, але разом з тим жити “наче Робінзон, / У велелюднім, / велешумнім місті”. Автор роздумує над сенсом життя, доводячи, що самотня людина – це завжди внутрішній вигнанець, їй немає прихистку і спокою на світі, ні в чому вона не знаходить надії та відради. Таку людину поет називає “емігрантом на рідній землі”, “сиротою при своїм народі”. Митець зазначає, що вона у нещасті наче сліпне, не лише не бачить краси світу, а й нічого не чує: “Для неї не співали / навіть птиці...”. Існування такої людини стає безцільним, безрадісним і позбавленим будь-якого сенсу. Таке життя страшніше смерті і тому питання, яким завершується вірш, звучить риторично: “Жила людина, / А чи не жила?”.
Основним художнім засобом, який розкриває провідний мотив твору, є порівняння. Поет порівнює людину із Робінзоном, емігрантом, фараоном. Але чи є сенс у такому існуванні? Відповідь залишається за читачем.
Важливе місце у творчості Б.Демківа належить громадянській ліриці, де домінуючими стають мотиви тривоги і болю за Україну, любові до рідної землі і віри в силу народного духу. Яскравим прикладом того, що Борису Демківу не байдуже майбутнє його країни є вірш “Моя держава”. У цьому творі перед нами постає образ України, котру безмежно любив поет. Про це свідчать такі рядки: “Моя душа – моя держава, / Завжди ношу її в собі...”. В першій строфі зіставлення (“моя душа – моя держава”) та метонімія (“завжди ношу її в собі”) пов’язують в єдине ціле поета з рідним краєм. Також ці слова послужили обрамленням твору. Цей композиційний прийом увиразнює громадянський пафос поезії, підсилює ідейне звучання твору; розкриває поетову щирість у почуттях до рідної землі рефрен: “Лише на правду маю право / Та ще на біль”.
Але чи не найбільше уболіває поет за рідну мову: “...ти стаєш вже святом”, – з гіркотою виривається у нього. У вірші “Звернення до рідної мови з нагоди першого Всеукраїнського свята мови у Кіровограді” автор закликає мову бути не тільки святом, “а насущним хлібом на щодень”, бо без неї “оніміють люди і обідніє світ”. Він щиро вірить у те, що настане такий день, коли “вже кожен українець не забуде маминих пісень”.
Борис Демків – поет широкого діапазону. І як зазначив Петро Сорока “йому під силу філософська медитативна лірика, епічне осмислення минулого, створення колоритних пейзажних малюнків, але з особливою силою талант поета розкрився саме в інтимній ліриці”. Тому широкому загалу він насамперед відомий як автор глибоко проникливих пісень про кохання: “Квіти ромена”, “Едельвейс кохання”, “Незабудка” та ліричних циклів: “Сонети твого імені”, “Дерево любові”. Ця тема – одна з тих, у якій поети завжди найкраще виявляють свій хист. Для вираження почуттів Б.Демків знаходить незвичні слова, бо розуміє, що про кохання можна говорити лише вишуканою мовою. Бажаного ефекту митець досягає у більшості завдяки метафорам: “коли квітнуть зірок вогні”, “із крові вибухають строфи”. Підсилюють магію почуттів оксюморони: “вмиваюся безмовним криком”, “за тихим криком, за мовчанням грізним”. Для Бориса Демківа поетизація краси жінки означає одночасно захоплення гармонією світу, величчю природи: “О, біла магія / Жіночих рук і тіла! / Волосся зливи... / Мене всього, / Як водоспади, / Злили”. Образ коханої жінки поет огортає ніжним серпанком, оповитим таємницею. Інтимна лірика Б.Демківа постійно відкриває невідомі світи, щирі почуття, розкриває таємні порухи душі. Для нього кохання – поза часом. “Бо любов – це не час. / Вона може тривати й хвилину, / і хвилина оця і жадана така, і страшна”. На думку Петра Сороки “інтимні вірші поета народилися не в розпалі почуттів, а пізніше, коли пристрасті уже починали влягатися”.
У вірші “Я захворів жінками...” поет підносить почуття кохання на п’єдестал, порівнюючи цей стан із відчуттям радості і печалі: “Я захворів жінками, / Неначе зірками, щасливо... / Як безсмертний да Вінчі / Своєю Мадонною Літта”. Образ загадкової жінки є домінуючим не лише у цьому вірші, а й у всіх поезіях інтимної лірики Б.Демківа. Концепція любові у світоглядній позиції поета складна, суперечлива і незбагненна. До неї можна наблизитися, її можна відчути, але зрозуміти її спонтанну стихію неможливо, тому що вона розвивається тільки за їй відомими законами.
Борис Демків дав путівку у літературне життя не одному сучасному письменнику Тернопілля, коли перебував на посаді керівника клубу творчої молоді “Сонячні кларнети” при обласній молодіжній газеті “Ровесник”.
2007р

Великий вплив на творчість Юрія Завадського має формалізм, це ми бачимо у кожному його вірші зорової поезії. Вона у авторському контексті дала поетові поштовх до чогось невловимого, зобразити світ на тлі якоїсь буденної фальші.
Якщо говорити про візуальну поезію в цілому то за словами Романа Гром'яка «ставлячи на обговорення питання у такий спосіб, я виключаю наразі аксіологічний аспект поцінування творів за критерієм «вищої чи нижчої естетичної вартості» і переношу акцент на опис, на відтворення структури багатовимірного історико-літературного процесу з його різними читацькими верствами. Розумію, що опис у гуманітарній сфері немислимий поза інтерпретацією, але їх взаємоопосередкування, співвідношення мають бути предметом постійних саморефлексій як «елементи метатексту у будь-якому тексті».
На відміну від друкованого тексту, усталеного й авторитарного, цифровий текст – інтерактивний, динамічний і здатний поєднувати слово з образом і звуком. Електронний текст піддає сумніву традиційну концепцію «тексту». Натомість має здатність подавати інформацію у такий спосіб, щоб інші люди могли поглянути на речі з нашої точки зору.
Яскравим прикладом такого тексту є гіпертекстова поема «Цигарки», яка надзвичайно захоплює особливістю прочитання, адже суть у тому, аби знайти вихід із заплутаного фрагментами лабіринту. У цій поемі постає одразу декілька проблем: і людські взаємини, і особисті інтимні стосунки, і внутрішні переживання ліричного героя.
Під запальні звуки дощу він «шукав куди подіти свою пристрасть», а коли знайшов, то «не відчув задоволення». Будь-які пристрасті поет вважає «обов’язком перед своєю статтю», але в той момент йому так хотілося побути наодинці «без статі» і «не хотілося навіть торкатися її шкіри». Після того як розглянув усе довкола, «застиг голий на білому ліжку серед кімнати закрив очі». Він усамітнився в собі, бо втомився від світу і людей: не курив, не ходив, не їв.
Із своєю дівчиною поет зустрічався рідко. Очевидно вона була трудоголіком, «перероблювала зроблене», а це дратувало героя, який одного разу сказав: «тобі потрібно змінити роботу». Адже це нестерпно, що «вона працює щодня цілий тиждень вона працює/ з ранку до вечора вона працює/ в неї не важка робота вона повинна сидіти за комп’ютером/ І вдосконалювати те що вже зробила». Ліричного героя дратувало те, що «вона усміхалася до монітора» переглядаючи імейл та слухаючи музику, а герою здавалося, що він «вже ніколи не позбудеться недовіри до її сміху». Трагізм непорозуміння в тому, що поет ніколи не спостерігав за тим як говорить юна леді, а натомість «слухав повернувшись до вікна», бо «думав що так легше говорити». Він просто боявся пізнати «яким гидким може бути її погляд». Іноді вона примушувала мовчати, бо «все було зрозуміло безумовно». Коли вона спала зімкнувши очі на його долонях, він «думав про те що не здатен думати в цю мить». Робимо висновок, що герой боїться самотності, зради, бо навіть не хоче думати, що робила його суджена цілі тижні далеко від нього, перед тим як раптом заснула в нього на долонях.
У поемі також належне місце має спілкування з людьми, громадські стосунки. Одного разу, коли ліричний герой познайомився із сором’язливою дівчиною, то та намагалася не говорити, сказала, що хоче цигарку, а коли щось говорила, то він «її майже не чув дивився їй в очі і все розумів без слів».
«Маргінеси розмов» часто точилися на лавочці, де були присутні представники різної статі. Автор шукає дивовижі навіть у тому, що чоловік, якому він став на ногу, бажає йому відповісти, адже «для нього це щось означає». Коли дівчина із компанії почала єхидно розпитувати про творчі шукання нашого ліричного героя, йому захотілося її вдарити. І це бажання поет реалізовує у вірші, бо «лише в кіно можна так вдарити дівчину», щоб «кров їй пішла з носа».
У цьому фрагменті поет також викриває людей, які не курять, натомість з цього приводу їм «кортить моралізувати». Хоча, мабуть, цим моралізатором і постає сам автор. Але він констатує лише той факт, що «бачив людей для яких правильність чисел дорівнює правильності життя і правильності думки».
Після тієї пригоди з дівчиною герой повернувся додому, роздягнувся до гола і пішов в спальню, «підійшов до вікна/ відкрив вікно/ і аж тепер почав рівномірно дихати». Побачив на підвіконнику недопалок «і втягнув крізь нього холодне повітря знадвору…», але раптом «присмак смоли і тютюнового диму обволік язика і спинився в горлі». Від цього неприємного відчуття ліричний герой рефлективно «викинув недопалок у вікно/ повернувся спиною до вікна/ поправив волосся» і одразу ж чомусь вирішив не обстригати, бо вже мав колись справу із перукарем-«солодким», а його «рука ще зберігала запах перукаревої присрасті». І відтворився зримо епізод зустрічі із перукарем, його скептичний вираз обличчя і ледь вловимий погляд на зачіску. Пристрасть перукаревих поцілунків була домінуючою напротивагу їхньої умовності для нашого героя.
Залишається незаперечний факт, що автор погано почувається між незнайомих людей і його нічого там не тримає «крім недокуреної цигарки яка ще димить…між пальцями». Вона як німий свідок історії одного життя, бо її «іскра підіймалася догори розгорялася потім опускалася і поволі тліла далі…». Таке спілкування із читачем уже на мімітичному рівні пророкує успіх автору, адже аби зрозуміти його, потрібно проникнутися його візійною уявою і стати метадієгетичним наратором авторського тексту.
Якщо ж опиратися на досвід попередників, котрі досліджували постмодерну субкультуру, варто сказати, що Ліотар визначає постмодерн як такий стан знання, коли виникає недовіра до великих розповідей. Руйнується метанаративний механізм легітимації знання. Наративна функція втрачає головні свої компоненти: великого героя, великі небезпеки, великі кругосвітні плавання, велику мету. На противагу набуває сили практика мовних ігор. У чому полягає механізм легітимації в добу кризи метанаративів? А здебільшого у тому, що вже все про що можна було сказати – сказане і про що можна було писати – написане, а письменникам сучасної епохи залишилася рутинна справа – переповідати загальновідомі факти. Тому вони і шукають нові форми для давнього сюжету. Виходить непогано.
Вірш Ю.Завадського «ао» - це як вигук, протест до чогось непримиренного, того, що мучить ліричного героя. Візуально ми бачимо діру, яка тікає у безодню мрій. Вона життя на чорне й біле ділить, лише зрідка надаючи йому сірого забарвлення.
Вірш «іі» як вічні три крапки в серці. Це продовження єднання на тлі статичної картини катастрофи. Життя немов перевернений камаз у захалусті оголених дерев, як оголених людських тіней. А хата, що постає в уяві автора, як одинока світлиця в самотньому храмі постраждалої душі.
Анімаційний текст «я тебе люблю» такий же динамічний як і почуття:
- я тебе люблю
- тебе я люблю
- люблю я тебе
- тебе люблю я
- люблю тебе я
Щось таке ,приблизно, ми бачимо на картинці. Стільки разів (можливо тут є якась символіка чисел?) ліричний герой говорить ці слова різним жінкам, позаяк динамічність руху тексту рівноцінна рухові почуттів та їх зміні.
«My girlfrend’s eye» показує нам безодню думок як нескінченний світ мрій, бо це дзеркало душі ліричного героя. І дугоподібна брова, як німий свідок вічності, півколо між містами, які розділяють закоханих. Також це око схоже не багатошаровий текст нелінійного прочитання або на піраміду, у якій міститься безліч маленьких пірамідок, бо слово всеохопне, воно здатне поглинати все, особливо, якщо у нього муза – око.
Вірш «е» - символ вічності, чистоти, безхмарного майбутнього; вся нечисть відступає туди – на захід сонця, разом із старим днем, а все хороше залишається з нами. Озеро вбирає в себе весь негатив, шукаючи позитиву в людях, які, очевидно, сидять по той бік у лісі і «спілкуються з природою».
Анімаційний текст «вокзал» дає нам зрозуміти, що вокзал насправді це є «вал» і «кал», стовпотворіння неприкаяних людських душ. Це єдине місце на землі, де всі рівні, але у кожного свій шлях і куди вас завезе поїзд – покаже час.
«Зима 1» сковує уяву ліричного героя і від холоду в словах він зміг промовити лише «аі». Дерева приховали поривання митця і його прагнення відкрити нам очі.
«Зима 2» - повний занепад морального, залишилась тільки «і» із вигуку, багато численних букв алфавіту, як знак-спомин, як символ єднання і претензії на продовження творчості. Омертвіло все в темряві і уста німоти мовчать, закам’янілі рослини дивляться благальними очима на ліричного героя і просять допомоги.
«Роса» і кома-апостроф над кожною літерою пророкують їй увіковічнити себе.
Вірш «nо» каже ні усім, хто прагне зіпсувати папір своїми нікчемними ідеями, хто прагне лінійності, догми, канону і втискає свої емоційні пориви у рамки. На картині ми бачимо до чого це призводить: до дріб’язковості, нікчемності, абсурду.
«Самопортрет» - самогіпноз, самонавіювання і самозахист від усього скверного. Автор відвертається від усього буденного, він кидає клич простоті. Оті тексти на фоні портрету, вони немов нашкрябані невмілою рукою. Твори не мають форми і є брудом для автора, який нависає над отим невикінченим твориком, який може потерпіти лише поразку. Ліричний герой ізолюється від світу, прагне самозаглиблення і пошуку свого его.
Вірш «щц» одразу пропагує нас задати запитання: що це?. Оті чорні полоси на білому тлі, як людське життя: чорне й біле, що самотність ділить. У когось у житті темні моменти чергуються із світлими, у когось вони перетворюються на суцільну чорну лінію; для декого це просто лабіринт і якщо його вдало пройти, то можна виграти безодню світла у житті, а ні – то вічно блукати у лабіринті пітьми. Надто багато глухих кутів у нашому житті, що для декого воно перетворюється на суцільну криву, зчорнілу від втоми. Або на штрих код як закодований світ життя, як секрет сакральної буденності та спалах чогось неймовірного в одній особі. Майбутнє за штрих кодом. Бо насправді ніхто не знає що це. Це якась закодована мова ще неіснуючої досі зорової поезії.
Динамічний текст «двадцять п’ята літера» спочатку видається дещо абсурдним набором знаків, які здавалося б ні форми, ні змісту ніякого не мають, але коли пильно вдивитися, то при зміні кадриків починаєш помічати оту «абсурдну» двадцять п’яту літеру «Ф».
«Здається стосується робиться» вірш пронизаний конкретизмом, динамічний текст, що має свій прихований зміст, а розв’язку можна вловити прочитавши: «що стосується тебе те тобі здається робиться без тебе». Така перестановка слів змушує пришвидшити функціонування зорового рецептора, аби вловити суть вірша.
«серцевірш» - анімаційний витвір мистецтва. Пульсуючі голосні – це голос пульсуючого серця, яке б’ється в унісон зі словами, що промовляють ним. Кохання дає ліричному герою шість спроб утвердити себе, відкрити щось нове в собі через іншу людину. Букви – почуття автора, які то з’являються, то зникають в силу тих чи інших обставин. Пульсує авторове серце саме словами. Очевидно тут і знаходимо його аксіому кохання і розуміння того, що митець не мислить свого життя без віршів.
2008р