Літературне життя склалося так, що у жовтні 1996 року поета Є.Зозуляка прийняли у Національну Спілку письменників України після виходу у світ книг “Материзна” (1993 р.) та “Соло для камерного хору” (1995 р.). Квиток професійного майстра слова йому вручив тодішній голова письменницької організації П.Тимочко у листопаді цього ж року під час роботи ІІ з’їзду письменників України. Рекомендували його кандидатуру в НСПУ поет Борис Демків, письменники зі Львова Левко Різник та Дмитро Герасимчук. У 1994 році Є.Зозуляк став лауреатом обласної журналістської премії імені Миколи Костенка.
Перша збірка поезій “Материзна” побачила світ у книжково-журнальному видавництві “Тернопіль” у 1993 році. У ній сто поезій громадянської, пейзажної та інтимної лірики.
Відкриває збірку поезія “Рушники”. Мати “золотими, синіми нитками” вишиває рушники, щоб почепити “мов пару голубків, у світлиці над образами”, другу пару – “над портретом вашим, тату й мамо”, а третю “як дяку од віків, на портрет великого Тараса”. Для посилення враження від образу автор використовує обрамлення: “Вишивала мати рушники / Золотими, синіми нитками. / Ткались візерунки з-під руки, / І нитки снувалися з думками”. У вірші зустрічаємо такі художньо-стилістичні засоби як метафори (“кольори квітують небесами”), порівняння (“вивішу, мов пару голубків”, “мов символи віків”, “як дяку од віків”), епітети (“золотими, синіми нитками”), тавтологію (“краса-окраса”), які допомогли Є.Зозуляку передати ідейно-тематичний зміст твору. Поезія “Рушники” пройнята національним духом, автор акцентує на джерелах, котрі споконвіку живлять його.
Книга “Материзна” – дарунок поета шанувальникам художнього слова, знак любові до рідної землі. Він щиросердечно признається у поезії “Освідчення Україні”: “...Я так тебе люблю...”. Ці рядки стали рефреном у вірші як доказ безкорисної любові автора до рідної держави: “Я так тебе люблю! / Взаємності не треба...”.
Євген Зозуляк – великий майстер пейзажної лірики. Є серед творів цього циклу і поезії з алегоричним змістом. Наприклад, у вірші “Гусак” автор викриває неумілого поета в образі гусака, який задумав писати вірші, але у нього “не все виходить вправно...” Та немудрий гусак звинувачує усе і всіх, окрім себе, думаючи, що “перо, напевно, винне”. Та й повискубував усі пера “що висмикне – попробує і кине”, а в результаті “став не поетом-королем, а голим...” Мораль твору в останніх рядках: “Не знав Гусак, що до пера й чорнила / Таланту ще потрібна творча сила!”. Є.Зозуляк висміює тих, хто пнеться в поети, не маючи таланту, марно друкуючи бездарні вірші.
Тридцять чотири поезії із збірки “Материзна” увійшли до циклу інтимної лірики. Його поезії про кохання не альбомні й не банальні. Зокрема, у вірші “Яблуня розквітла” поет створює образ яблуні, що асоціюється з молодою дівчиною, яка “...юна і німа, біле плаття через голову зніма”. Ця персоніфікація надає твору незвичності, двозначності.
Особливої уваги заслуговує вірш “Ціна таланту”. Ця поезія розкриває страждання зрадженого ліричного героя. Він признається: “Я жінку віддано любив / З лицем прекрасним Нефертіті”; високо підносить образ своєї дружини, ставлячи її на один щабель із царицею, богинею. Герой дарував їй “перли рос, сузір’їв сині діаманти”, та кохана не змогла оцінити цього – “реальне щось хотіла мати”, тому “віддала Всесвіт зір / За дві зірнички лейтенанта”. У цих рядках весь біль душі ліричного героя.
Загалом поезія Є.Зозуляка досить різнобарвна, а метафори і порівняння завжди переконливі.
Другим поетичним доробком у скарбниці слова стала поема “Соло для камерного хору”, котра вийшла окремою книгою у 1995 році в тернопільському видавництві “Поліграфіст”. Лірик присвятив твір своїй матері – Ганні Федорівні. Редактор видання – “лицар карбованих строф” поет Петро Тимочко. Рецензенти – поети Олександр Астаф’єв і Борис Демків. Вступну статтю “Сповідь за ґратами” написав відомий вчений-літературознавець Роман Гром’як. Критик зазначив: “Читач може взяти у руки документ, що фіксує світовідчуття людини, яка втратила волю і опинилася за мурами і ґратами”. Поема автобіографічна. За вчинок, який тепер кваліфікують як закон “про п’ять колосків”, сягнувши повноліття, Є.Зозуляк опинився у в’язниці. Все, що пережив поет, він вилив у свій ліро-епічний твір, який автор не міг оприлюднити майже тридцять років.
Поема “Соло для камерного хору” – це звернення Є.Зозуляка до людей, котрі були ув’язнені за незначні правопорушення або перебували у тюремних камерах, потерпаючи від радянського режиму. У цьому творі поет вводить нову форму: спочатку він описує свої враження від кожного проведеного дня у в’язниці в прозі, а завершуються спогади поетичними рядками, що виступають як самостійні вірші. Авторське визначення жанрового різновиду поеми – “невільницький плач”, своєрідністю якого є те, що прозова частина насичена філософськими міркуваннями про сенс життя: “до злочинного світу – один крок, повернення звідти – довжелезна й важка дорога”.
Поема має чітку композицію, усі компоненти якої взаємопов’язані та служать розкриттю ідейно-тематичного змісту.
Ліричний герой (як і автор), незважаючи на складні життєві обставини, не образився на світ, бо він “не проти бути вічним в’язнем, / Тільки – щоб останнім на землі”. Поет насичує твір порівняннями (“немов ікона – кавалок вирубаної волі, у рамі тесаній віконній”, “нерви дротами гудуть”). Анафора, виражена особовим займенником “я” (“я тут... я у камері 142...”), підкреслює особистісний характер поеми. У ній плаче “зранена душа молодого поета”, – зазначив Іван Бандурка.
Поема Є.Зозуляка закликає кожного до самоочищення, до того, аби ми за будь-яких обставин залишалися людьми.
У 1997 році вийшла друком третя книга – “Годинник любові”, яка є своєрідним хронописом почуттів поетового серця. В ній опубліковано сто поезій. Твори цієї збірки переповнені любов’ю до матері, коханої жінки, природи, рідної України.
Відкриває збірку поезія-діалог “Розмова з Україною”, написана у день п’ятої річниці Незалежності нашої держави – 24 серпня 1996 року. Автор порівнює Україну із п’ятирічною дитиною, котра вже знає, що її національний прапор – це “синє небо над крилом чаїним й золото пшеничних колосочків”, а гімн – “Ще не вмерла...”, герб – “предковічний тризуб”, кредо життя – вічне слово “Воля”!
Наскрізним символом у збірці виступає годинник. Він символізує образ Вітчизни, а стрілки, цифри – це люди та їх життєві проблеми.
У “Годиннику любові” є фразеологізми (“ні крихти Леті не віддати”, “канути в Лету”), образи з грецької міфології (образ Пегаса “але, мій Пегасе, крилатий мій конику, – рисею!”, Амура – “слуга, лукавий лучник мій Амур”). Впадає в око цікавий метафоричний образ у вірші “Дністер”: “Мовчав я, тихий син Збруча. / Мовчала ти, дочка Нічлави” [15; 109].
Поряд з пейзажною лірикою у збірці зустрічаємо філософські роздуми про життя, а також про долю поета – традиційну тему в українській літературі. У вірші “Цвіт будяка” автор порівнює долю поета із цією рослиною. Провідний художній засіб твору – порівняння: будяки “колючі, мов троянди”, “відкривають, мов нові Колумби, пустирів чужі материки”, “не пахучі, як дурман, вночі”. І водночас автор порівнює цвіт будяка із “вінчиками ліловими”, що “не для ока, більше для душі”. Є.Зозуляк, кажучи, що будяки “Звідусюд зневажені і гнані, / Топтані і кошені, вони... / З комплексом одвічної вини”, має на увазі життєву дорогу поета, котрий не може знайти собі прихистку. У цьому творі автор використовує художній паралелізм, розкриваючи почуття людини на тлі природи. Як висновок звучать такі рядки: “А, можливо, у поета доля / І не краща долі будяка...”. У розкритті теми поета і його ролі в суспільстві Є.Зозуляк продовжує традиції Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка.
Природа облагороджує душу письменника, робить його художником слова, майстром мовних новотворів. Про це свідчать “поетичні натюрморти” Є.Зозуляка: “Мак”, “Ромашка”, “Волошка”, “Осичка”, “Клен”. У збірці широко представлена інтимна лірика. Особливо вражає вірш, однойменний з назвою збірки – “Годинник любові”. У ньому ліричний герой був неймовірно щасливий від зустрічі з коханою в пору ожеледиці, але це тривало недовго: “розійшлись, немов стрілки годинника”. Та, незважаючи на те, що “спинився... любові милий маятник” і “не поспішають стрітися стрілки”, зустріч залишила слід у його серці. Він розуміє, що полюбити легше ніж забути, тому просить кохану: “Вернись, любове!”. Зустрічі та розлуки людей поет порівнює із стрілками годинника, які то сходяться, то розходяться. Ідейно-тематичний зміст вдало розкривають художньо-стилістичні засоби: рефрен – “опорою тобі була моя рука”, метафора – “І пропливла по ній любов без паруса”, порівняння – “розійшлись, немов стрілки годинника”, звертання – “кохана”, “любове”.
Для збірки характерні глибока образність, афористичність і метафоричність, хоча написана вона ясно, прозоро і світло.
Не надрукованим залишилось зібрання поетових пісень “Синьоока веселка”, хоча твори Є.Зозуляка вже звучали по всеукраїнському й обласному радіомовленню. Найпопулярнішою стала пісня “Квіти твоїх почуттів”. У зібранні пісень простежується єдність в поетичній творчості Є.Зозуляка із Борисом Демківим, адже “Синьоока веселка”, як і “Квіти ромена”, чарує мелодійністю, народністю, єдністю Віри, Надії та Любові.
У четвертій книзі Євгена Зозуляка “Голуб і поет” (2003 р.) вміщено громадянську, пейзажну та інтимну лірику останніх років. Відкриває збірку вірш “Повернення”. В ньому автор хоче порівняти безтурботність дитячих літ та важкість, неоднозначність дорослого життя. Ліричний герой згадує як “ходив у поля – в сорочині маля...”, безтурботно тягнувсь “обіруч взяти сонця обруч”; і через деякий час “прийшов сюди знов / Від порожніх розмов, / Від всього, що назвемо життям ми”. Поет шукав собі спокою, линув у спогади далекого дитинства, бо тільки там знаходив його для своєї душі.
Назву збірці дала поезія “Голуб і поет”. У ній автор майстерно використав таку стилістичну фігуру як художній паралелізм: “Чи не так само крилатий поет / Хліба, як голуб, щоднини шукає”. При змалюванні образів поета і голуба автор використовує епітети “сизий”, “крилатий”, “земний”; неологізм “синьобанний”; метафори “дорога чадить і шумить”, “на його тріумфуючий злет небо поезії марно чекає”.
Любов до рідного краю оспівано в поезіях “Причастя душі”, “Пишу про дощ”. Збірка “Голуб і поет” – це “ще один крок до удосконалення поетичної майстерності Зозуляка. Вона збагатила літературу тематично новими образами, а мову – самобутніми мовностилістичними засобами”, - зазначив І.Бандурка.
Засвідчує позицію Є.Зозуляка як поета-громадянина його збірка верлібрів “Політ світлячка у темряві” (2003 р.). Вона – своєрідний перехід поета до модерного стилю.
У вірші “Чому?” автор з болем у серці розкриває народні біди України, які бачить світлячок – наскрізний образ збірки. Завершується вірш риторичним запитанням: “Тільки чому / “Ще не вмерла Україна...” / Звучить як “Упокій, Господи?”. У вірші “У підземному переході” світлячка хвилює те, що талановиті музиканти змушені грати перехожим у метро.
У верлібрі “Як відірваний листок” поет по-філософськи дивиться на сучасний світ. Він порівнює долю людини з одиноким листком, течія життя якого “крутить у вирах пристрастей”, потім викидає його на берег, що “називається смертю”.
На цю збірку схвально відгукнувся Іван Бандурка, який відзначив, що “збірка “Політ світлячка у темряві” – реалії нашого життя початку ХХІ століття”, і що “їй як і поетові, судилося довге життя”.
Поет творить свою поезію не знічев’я, а з бажання вилити на папір те, що на душі. Немає значення, радість там чи смуток, сльози чи усміх. Євген Тадейович одного разу сказав: “Колись мені радили не писати настроєвих віршів, мовляв, настрій надто мінливий. Я з цим не зовсім згідний, бо інколи настрій – чинник написання добрих поезій”. Особисто ми погоджуємося з думкою поета, адже до творчості треба ставитися особливо відповідально, щоб вірші залишалися у літературі, а не були відсіяні, як полова від зерна.
2007р