Стихла музика стріх , знову холод на серці ,
Ніби старий рояль , від простуди захрип .
Ще за світла бурульок оплавлені скельця ,
Вгамували снігів переляканий скрип.

Так , на дворі зима , зупинився годинник ,
Мабуть хоче щоб я не дістався весни.
Бо прихована близькість сріблястих сніжинок ,
Неспростовна зухвалість моєї вини…

Я розкажу про життя України
Не глянцем модерних журналів ,
Не звабливим шиком вітрини
В екранах телеканалів.

Розкажу про ту , якій начхати
На розкіш світських півоній ,
Про ту , де з відчаю мати
Рве коси в пеклі агоній…


Щедрик , щедрик , щедрівочка …
Сніжок посипає ,
Ходять дітки щедрувати –
Ніхто не впускає.

Розлютилася зима ,
Щипає за щічки.
Повертає дітвора
До рідної тітки.

Та живе в селі багато ,
Дві корови має ,
Мов та пава , кожне свято
Обновки міняє.

Ще й до тину не дійшли –
Щедрика співають ,
Уявляють вареники ,
Що на них чекають.

Тітка чує ті їх співи ,
Аж міниться з злості.
« Прийшли кляті козарлюги ,-
Каже , - а не гості ».

Дядько сонно потягнувся ,
Штани одягає,
А змія як засичить:
« Нас вдома немає!... »

Малі стукають у двері:
« Тьотю , відкривайте ,
Щедрівочки веселенькі
У хату впускайте! »

Закоцюбла дітвора ,
З холоду танцює ,
Сидить тітка біля печі
І наче й не чує.


Пожурились , позгинались.
Може , ще постукать ?» -
Радяться . А Михась
У вікно вже лупить.

Враз квартирка скрипнула ,
Й хлопця жар обпік:
Крижана вода стікала
З голови до ніг.

Злякалася дітвора
Та й хутко втікати.
Михась – слідом , та дарма:
Старших не нагнати.

А мороз уже гарцює
По всій одежині ,
У кайдани заковує
Ніженьки дитині.

Нічка креше по землі
Місячним кресалом.
Орють небо димарі
Білосніжним ралом.

Утомилося хлоп’ятко
Сіло , спочиває ,
Аж чує: тихесенько
Хтось його гукає.

Оглянувся Михась –
Немає нікого.
А той голос , як напасть ,
Зве та й зве малого.

« В мене ніженьки болять ,
В мене рученьки щемлять .
Утомилась я , похилилась .
Порятуй мене , Михась ».

Говорила то калина ,
Згорблена від снігу ,
Край дороги у долині
Задумала втіху .

У самоті журилася.
Годі , вже набридло.
Пустоцвітом одцвілася –
Ягідок не видно.

І собі мале хлоп’я
Мати захотілось.
Теплота його тільця
Вже не раз їй снилась.

« В мене ніженьки болять ,
В мене рученьки щемлять .
Утомилась я , похилилась .
Порятуй мене , Михась ».

Мов у сні , по кучугурах
В глибоку долину
Побрів Михась рятувати
Самотню калину.

Пальтечко із себе скинув ,
Накинув на віти ,
Бо кому , як не йому ,
Її пожаліти.

Прихилився до калини ,
А та ніби мати ,
Пригорнулась до дитини
І уклала спати.

Зірки в небі аж помліли ,
Місяць блідий вкляк ,
Сичі в вербах оніміли ,
Вгледівши той жах.

Хмарка небом пролетіла ,
Труснула сніжком ,
Вії хлопчику прикрила
Холодним пушком.

« Щедрик , щедрик , щедрівочка » ,-
По селу співали.
Марно діти Михасика
На печі чекали.

Марно мати цілу нічку
Яруги лякала ,
На колінах матір божу
За сина благала.

Знайшли вранці чужі люди.
Як не віднімали ,
Мов уріс він у калину ,
Кущ геть порубали.

…Голосило все село ,
Хлопчика ховало.
Тільки тітки не було:
Недобре їй стало.
І не їсться , і не п’ється ,
Стала , як примара ,
То ридає , то сміється ,
Кричить …Божа кара.

… Не дожила й до Меланки –
Руки наложила.
Перед смертю зізналася:
« Я Михася вбила ».

Щедрик , щедрик , щедрівочка…
Сніжок посипає ,
А мене у друге село
Хтось уже гукає…

Вздовж траси Київ – Харків дівки ,
Під вереск новорічних клаксонів .
Міняють швидкий секс на цигарки ,
Без комплексів і забобонів.

Вітчизна… Придорожній ринок у Пирятині ,
Біляші і кава , а зверху зорі
Хмарами плаксивими залатані ,
Ніби моя юність на пероні .

Дивлюсь на солодку смерть грудня .
Усе змінилося назавжди…
Юносте , може й добре , що ти не повернися
Ніколи сюди.

Нерви провінції в самогоні.
Душа – синичкою на христі.
Храми в гріховному лоні ,
Стидно стало свічі.

Вітчизна… Пам’ятник Шевченку на околиці ,
Леніну і Марксу в центрі міста.
Скіфи , печеніги , половці ,
Нас зліпили із глевкого тіста.

Українську пісню любимо так ,
Ніби оголену жінку.
У пивних наметах відбірний мат ,
Здмухує кислу пінку.

Коли хтось говорить про вічність – дурня .
Ми живемо тепер…
По щирому , жаль тільки друзів , яким до цього дня
Не вистачило декілька пер.

01.01.10р.

Не малюй мене в своїй уяві –
Я не той , що знала ти колись.
Залишились очі карі – карі ,
Почуття ж минулого зреклись.

Ще і досі в пам’яті діброва ,
Стежка заблукала в споришу ,
Сріблить коси заполоч вербова ,
Опустивши голову в росу.

Ще і досі обпікає губи
Смаком перезрілого вина
Та троянда яку ти від згуби
Ревно так для мене вберегла.

Але знай , що вже безповоротно
Я зрікаюся цнотливої краси.
Не стрічай слізьми , як зараз модно ,
Ліпше в Господа спасіння попроси…

Не нарікай мене Пілатом:
У мене совість - вищий суд.
Останній день мій буде святом
Для фарисеїв та іуд.

Не бракувало їх ніколи.
Стріляли , вішали , кололи ,
Ганьбили віру , правди суть.
Страшніша звіра - сита лють.
Та найстрашніші - душ окови.

Нові пророки - не боги ,
Притворна милість - батоги.
У злидні заганяють тіло ,
Щоб жити більше не кортіло ,
Здирають шкуру за борги.

Де ви - герої України!
Кому ви служете , кому?
Вдягнули в ризу сатану.
Один лиш Бог у цьому світі -
Це той , що в Новому завіті.
А в нас - тирани на трону.

2004 рік

Гарбузової каші наїлись діброви
І стоять за селом , мов татарська орда.
Я без страху прощаюся:будьте здорові...
А сам потай стискаю ножа.

Жалко стало жоржин , які пахнуть тобою.
Над вікном павутинок палаючу гладь
І малих кошенят , що зявились учора ,
А сьогодні сусіда поніс утоплять

Хто полічить хоч раз у душі полонези
І твої і мої ? Хто полічить , скажи ?
Я печаль положу на багряні терези ,
А бездонність небес на краплинку сльози...

Мені до тебе через зиму ,
Через обмови та гріхи ...
Хоча б малесеньку жарину ,
Кохані губи зберегли.

Можливо вистачить пів кроку ,
Знайти утрачене тепло.
Щоб від березового соку
Усе , шо вмерло ожило.

На обрії стоїть Софія
У білосніжному вбранні...
Так , ніби серце з грудей Вія ,
Хтось розтоптав на полотні.

Схиляю голову, жалоба груди рве!
Яка тяжка, невимовна утрата:
В піски упало небо голубе
Зорею, вкривши тіло Арафата.

Шиплять вітри у цю останню мить,
Ридає на колінах Палестина.
Сльозою спробуй душу оживить,
Якщо ти називаєшся людина.

Як близько ─ і далеко водночас
У місячному блиску сяють лиця.
Народе, скільки ж болю та образ
Зазнала твоя зранена орлиця.

По всій землі стяги палахкотять!
Віки ─ ніщо порівняно з живими.
Пройти шляхи, як Ясір Арафат, ─
Найвища честь для сина Палестини


Ι

О, молодість! У вирі боротьби
Ти шаленіла переможним співом
І, вирвавшись з холодної імли,
Мов небеса задимлені, прозріла.

Ти вистраждала терени доріг,
Довірившись підступному іуді.
Крилатий ангел, що життя беріг,
Не шкодував для тебе юні груди.

О, молодість! Немеркнучі вогні,
З граніту впавши, душі підіймали,
Кували крицю віри у борні,
Героями нетлінними ставали.


Священної надії не зреклись,
Зорять в очах відвагою і нині.
На смертнім ложі друзів поклялись
Життя своє віддати Палестині.


ΙΙ

Рамалла у колючому дроті,
Скрізь руїни, угар пожеж…
Мабуть, вилізли б очі Європі,
І Америці – теж.

Де не глянеш – на вежах євреї:
В цьому світі панує Ізраїль.
Нове гетто снують фарисеї,
Ожививши фашистську мораль.

Та свобода ─ омріяне слово,
На устах поцілунком цвіте,
Ворогів Палестини коле,
За собою у бій веде.


Якщо ти ─ патріот свого краю,
Ще й боротися маєш хист,
У народі ─ ім'я прославляють,
А євреї цькують ─ терорист!

Подивімось навкруг і побачимо,
Хто ж насправді ота ,, вісь зла “.
Ізраїль ─ це лиш маска нації
Яка гнобить планету Земля . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Розтерзали кати країну,
Розбомбили села й міста,
Розіп'яли живцем Палестину,
Як колись на Голгофі Христа.
Ця зараза страшніша від атома ─
Не кажу я про СНІД і чуму.
Палестина, смертями засватана,
Проводжає синів на війну.

Ви даруйте коханим фіалки ─
Сині, сині, як плеса озер.
Ті, хто мужньо палили танки,
У полоні граніту тепер.

А над ними яряться зорі,
Місяць мідь вилива в Йордан.
Оніміли молитви й долоні,
Захищаючи душу від ран.

А над ними клекочуть гармати,
І рида карооке дівча.
Похилившись, червоні маки
Пломеніють, немов свіча.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Є на світі удачі й печалі,
Все життя наше ─ з світла і тьми.
Ті, хто довго терпіли й мовчали,
З Арафатом ставали людьми.

Та дорога ще й досі у тернах,
Від угарищ пожеж ─ пітьма.
Арафата душа не вмерла,
А по-новому ожила!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як хочеться, щоб це був тільки сон,
Щоб кожен жив у злагоді й добрі,
Щоб совість й серце бились в унісон,
І врешті решт земля сказала: ні!

Ні, війнам!
Ні, тортурам!
Ні, тиранам!
Ні, кривдам!
Ні, стражданням!
Ні, кайданам!

Нехай загляне у кімнату брат,
Нехай залишить кулі й автомат,
Нехай згадає, як колись давно
Ішли разом дивитися кіно.

Нехай серця наповнюють пісні,
Нехай дощі всміхаються рясні,
Нехай із вирію вертаються птахи,
І благодать квітує навкруги.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

О, якби насправді це було ─
Тоді б і в грудях, мабуть, не пекло,
А так ─ кипить, болить моя душа,
Рятуючись лиш правдою вірша!

А губи шепчуть: сонце де ти, де ? . .
Дивлюсь ─ пітьма втіка, а день іде!





2006р.

Перемети - перемети
Ні дороги,ні ріллі.
Снігові летять карети
І ховаються в імлі.

Рвуть і рвуть вітри страмена,
Осідлав вечірній смерк.
Обрій, тьмяний, мов гангрена,
Хижо крила розпростер...

Чи то птиця,
Чи то звір:
Вір не вір
Перевір.
Між землею
І між небом
Заблукав зір...

У гайку усе ж тихіше
Тільки чути гу-гу-гу!
Тягне віхола півсвіту,
Щоб втопити у снігу.

По коліна, навіть вище,
Все одно мете, мете...
Між дубків нагнувшись, свище,
Зазираючи в лице...

Обізвалася і далі.
Обізналась і гайда!
Білі патли, сиві шалі
Не залишили й сліда.

Чи то птиця,
Чи то звір:
Вір не вір
Перевір.
Між землею
І між небом
Заблукав зір...

Вечір одягає срібні лати,
Місяць золото циганське відлива.
Ти увійдеш у мої палати,
Як у гай засніжений весна.

Стану у молитвах на коліна,
Й щоб не сплутати з берізками в імлі,
В обрію за гілочку жасмину
Виміняю скалочку зорі.

Гріе вітер руки у мені.
Вже погас осінній жар калини.
І маленькі крапельки на склі-
Сліз твоїх остудженні перлини.

Потяг мчить у безкінечну даль,
Листопад на семофорах грае,
Інею поколотий кришталь
Гострі скалки в душу заганяе.

Пригадалось, як тебе зустрів.
Мліли ми в вишневому полоні,
У гаю стихав спів соловїв,
Коли ніжно цілував долоні.

Знаю,люба,завинив тобі життя.
Жаль,що серце не пошлеш в конверті.
Та мої спізнілі каяття
Знайдуть твої губи після смерті...

Ти втішала себе - і плакала.
Теплі сльози ковтав оман,
У далекі світи потрапила,
Промінявши Христа на Коран.

Інші звичаї,інші дороги,
Але часом в бентежній душі
Прокидаються давні тривоги
І читають мої вірші.

Я рядком завиваю волосся
І цілую тебе рядком,
А сьогодні мені здалося,
Бачив зіркою над селом.

Я розказував цілий вечір,
Як весною грушеві сади
Були схожі на білі плечі
А мені - увижалася ти...

Як в долині ,що за горою,
Пестять ранки холодну імлу,
Памятаеш?- Колись із тобою
Ми тут вперше сказали: люблю.

О,кохана моя,жадана!
У бузкових вінках роса
Розгорілася полумяно,
Як над обріем небеса.

Та до тебе далеко-далеко-
Долетіти не маю сил.
Хай привіт передасть лелека-
Я його вже не раз просив.

Прикордонне село,за мостом вже Росія...
Ікуди не поглянеш - все сніги та сніги.
Так любити ніхто рідну землю не вміе.
Мов до Бога на сповідь,приїзджаю сюди.

У перелісках тишу срібні віти колишуть,
В полотняних сорочках дріботить осока.
Я тут серце і душу навіки залишив,
Пізнав трепет кохання і відчай гріха...

Не картаю себе,що було відболіло
Голубі небеса від калин зайнялись.
Як зігріти тебе,о моя Україно!
Коли вечір на плечі журбою схиливсь...

Хтось сказав ,що ти гуляща.
Я погодився, а все ж,
Хай і будеш не путяща,
Та краси не відбереш.

Хвиль рудих грайлива кипа,
Очі-зорі голубі.
Білогруду колісницю
Ледве стримуеш в узді.

Хтось сказав.що ти гуляща...
Погуляю вслід і я!
Пропадай, і так пропаща,
Вітер-молодість моя.

Звикли навкруг прикидатись сліпими...
Скільки ж потрібно мені сліпоти,
Щоб із кінця у кінець рідну країну
Радісно обійти?

Щоб хоч разочок усміхнені лиця
Не маскували зависних облуд.
Й небо вечірне срібні зірниці
Сіяло в полі поблизу Крут.

Щоб відчувати, як пахнуть медами
Далі Херсонських степів,
І як трембітами будять Карпати,
Голубизну снігів.

В Удай джерельний забрести по коліна
Вербами на весні,
Дзвонами писанки Великодні
Лущити дітлашні.

Взяти і освятити
Росами вранішних трав
Розпач пустої хати
Й друзки зламаних лав.

Скільки ж потрібно мені сліпоти,
Щоб із кінця у кінець Україну
Радісно обійти?

Обмани і скажи,що любиш.
Руки твої зацілую!
На колінах повзти примусиш
Ради тебе усе зроблю я.

По дорозі,усипаній вирвами,
Розтрушу яблуневі сніги,
Поведу в ті краї,де зорями
Небо горнеться до води.

А коли з голубого переліска
Навперейми нам вийде туман,
Я коханням наповнені келихи
Іншому не віддам.

І нехай вітер гупа ставнями,
Жалять блискавки мокре скло,
Захищу я долонями травня
Від негоди твое вікно.

Похилюся вишневими вітами
На тонку павутинку вій.
Кожна квіточка ревно тремтітеме
І благатеме: обігрій.

Обмани ж і скажи,що любиш
Руки твої зацілую.
На колінах повзти примусиш
Ради тебе усе зроблю я ...

Сьогодні ніч ,як перше твое "так".
Два солов`ї в саду не умовкають,
Розтанув поцілунок на устах,
Ну а вони наступного чекають.

Сьогодні ніч,як перше твое "ні".
Не плачте солов`ї,не плачте.
Розбили серце співом ви мені.
Коханій же за молодість пробачте.

Тільки я,тільки ти-і зорі...
Пахне димом в степу деревій...
Місяць крила свої прозорі
Опустив у колиску вій.

Ти-півслова,і я-півслова.
Від кохання п'яніють вуста.
Поцілунків гаряча мова,
В розпашілі тіла вроста.

О,жаданна моя чарівнице,
Скільки ж веж довелось перейти?..
Серед степу-твоя світлиця,
Серед степу нічного-ти.

Українці,приїздіть до дому!
Подумки хоча б - та приїздіть.
Уклоніться явору старому,
Із криниці воду наберіть.

В Україні- сонце найщиріше
У стократ- прекрасніша весна.
В Україні- полини гіркіші,
І сумніші мамині слова.

Ну а ранки...Боже,які ранки!
Де ви ще побачите такі?
Одягли святкові вишиванки,
Заспівали у гаях пісні.

Українці,їдьте в Україну-
Не цурайтесь отчих берегів.
Гроші не замінять Батьківщину,
Найми не загоять мозолів.

Стояли вдвох,а ніч терпка
Нас зорями звивала
В твоїх очах моя печаль
Від ніжності розтала.
Жоржина біла у саду
Хитала головою,
Не знала радість чи біду
Зустріли ми з тобою.
Нехай,що буде у житті,
Нема за чим жаліти.
Твоя любов ще у весні,
Моя ж -давно у літі
За небокрай летять птахи
Вертаючись до дому,
А я шепчу,тобі шепчу,
Що не віддам нікому.
Жоржина біла у саду
Хитае головою,
Не знае радість чи біду
Зустріли ми з тобою...

Вітер...Осінній вітер,
Не убивай надій.
Через решета літер,
Душу мою перевій.

Ту,що чаруе снами
Коли віти дрижать від дощу
Кохаючи до нестями
Із серця не відпущу