У співавторстві з Юрієм Прокопенко)

«Гармонія розмови і мовчання»

Холодний вечір диктує нам кроки
І знову у мовчання загорнемось згодом
Чи вистачить світла осяяти простір?
Щоби розтанула крига

Чи світло зігріє нас по дорозі
Чи вистачить сил повернутися знову
Просякнуті часом помилитись не в змозі
Чи варто міняти мовчання на мову?

Відлунюють кроки на вулицях міста
Усе, що нам зараз потрібно - втримати цей спокій і не відпускати його
Відшукати гармонію у мовчанні
Відшукати гармонію у нашій розмові

Гармонія кроків, розмови і міста,
І наше мовчання не холод, не крига,
Зі слів ми зробили життєве намисто,
Мовчання як нитка... Хай буде відлига.

Липень 2015

Можливо вічність лікувати рани
Знаходити втіху у миттєвостях простих
Ховатись від болючих слів
Людей, що ранять
Та не можливо заховатись від біди

Торкаючись ногами босими землі святої
Вустами – здавалось би, цілющої води
Ти відчуваєш
Навіть тут настали зміни
Ваша оаза прихистку поникла, зганьблена людьми

Не повернути час, долонями зігрітий
Не стати більш тією, якою ти колись була
То вже минуле, мить
Корінням у пам’яті згубилось
Не каламуть давніх озер
Не завертай назад
У тебе є лише Тепер
Тримайся, дівчинко, за нього
У спогадах не загубитись би
Тече часу ріка
Не забувай про ті стежини, що вели тебе щоденно до тих озер, до тих лісів
Що полюбилися тобі

Як плаче матір над рікою і просить сина повернути
Як любий на війну іде і не вертається
Від болю й розпачу заламуєш укотре руки
Укотре ти кусаєш зап’ястя
Бо мріялось разом
Тепер лиш холод паном і погляди скляні
Розлуки так ятрять
І шкіра на вустах потріскана до болю
Дай волю всім словам-сльозам, що вказують на страх
Адже вранці знову розплющиш очі
І що ти подаруєш новому дню?
Свою розгубленість, зневіру
Що заплетені у коси

Тіло тлінне і ти безборонна, змирись
В цьому ми - ягоди із єдиного поля
Не занурюйся ще глибше у біль, що так надривно в тобі голосить

Дописано 04(08)2014

А сталося так, що майже немає що тобі розказати
Надвечірня година нависла над світом сукном
Я втомилась писати тобі
Ці листи нізащо не пізнають свого адресата
І ходою непевною стільки зроблено кроків у темінь
Я стала сном

Твоя пам'ять мене зберігає як щось дошкульне, невдалий випадок
Але і ти не минувся мені ні снігом, ні зливою в ніч

Молодий воїне, одягай кольчугу
Ми йдемо шукати світло нестримне
Потік, що давно забутий людьми

Вітри були нам завжди у поміч
Та сьогодні вони надхолодні і тіло – крижина
Я залишу тебе у думках, як гірко-солодку приманку для своєї душі

Нам ніхто не пояснив
Розбиратись повинні самі ми нині
Що зосталось між нами, що було і чи будемо знов Ми?

Кожен із нас пішов звивистим шляхом
Ми були надто сильні, але поодинці стали слабкими
Краще вже було вступити в той брід і рушати назустріч собі
Просто ти єдиний за ким я насправді жалкую і світ мій сірий
Всі яскраві шата, веселощі
Що мені до них, коли поруч не ти?
Але в брід не вступили ні ти, ні я і винуватити немає кого

Залишаєшся пам’яттю, всього-на-всього пам’яттю
Яка сильно мені болить

19(06)2014

Що допомагає тобі, Ясноока?
Чим ти лікуєш біль, що ятрить?
Ночі, як завжди, навдивовижу глибокі
Немов після келиха міцного вина ти спиш

Ніч – то чаклунка, ворожить на зорях
Але що за карта зоряна упаде тобі до ніг?
Ти стала безвольна
Жінко, омийся росою
Ходи босоніж, насичуй себе енергією землі

І не дивись так на мене
Не дивись У мене
Ти ще з народження крокувала по кризі тонкій
Краще подякуй тій, що назвала тебе морською
Не виплескуй гніву бездонну чашу
Спокій у собі зрости

Бо твоє волосся золотиться Сонцем
Біль тебе торкнувся, щоби ти очистилась і далі йшла шляхом
Що веде до моря безкінечних хвиль Любові

Довго ж прямувати тобі цим шляхом

Крига давно скресла
За тобою, Ясноока, слово
Потребуєш правди від людей, тож не лукав сама
Не ховайся за словами-масками, із собою будь відверта
Прошу, виринай вже врешті-решт із каламутного темного дна


15, 17(06)2014

Я ховаю тебе постійно у думки, у замшілу пам'ять
Ти тривожиш мене, та ніщо не пояснить до чого це
Вкотре цей біль вириває мене з буденності, знову до танцю
Що ж, танцюй, простоволоса, якщо болю до пари ти

Скільки історій нескінченних я чула, скільки облич, що завжди перед очима!
Скільки людей вибивали надійність – ґрунт, з-під моїх ніг
А я постійно повертаюсь до кола, в якому ми – люди, вічно крокуємо змалку
І більше ніщо так не тішить, як думка, що ти поруч. Десь

І більше не буде сліз палко-солоних
І я не можлива у твоєму житті
Та хто нам провину цю в дарунок приніс?
Ім’я те у снах промовляю

Ти просто одного дня забудеш мене
Так як на очах згасає день черговий
Злетиш так високо у небо, що й сліду твого не стане

І ось, замість того, щоб жити щасливо(?)
Щоб ритми бурхливі, як повені весен, у серце клеймити
Я стомлено-тлінна стою під дощем

Ці води небесні освячують смертних
Котрі віковічно танцюють із болем
Хотіла би я щастя вдихнути у тебе...

Та стіни між нами, як ця вода, древні

30(05)2014

Ти бачиш, як навколо все змінюється
Ми стаємо дорослими та ховаємось у мушлі
Вигадуємо нові цінності та таємно ставимо мітки
На моїм обличчі блідім відблиски моєї безмовности

Ти знаєш якими ми колись були дітьми
Минуло стільки часу, а здається - це було просто вчора
І я знову у часі ставлю для тебе мітки
Це чийсь спогад чи слово про мене
Що тобі мене нагадає

У перший же день весни я відчиню повністю всі вікна
І буду шалено вдихати весну, що ще тільки прийде
Моя кров закипить, оновиться
І я відчую, що я вільна
Хоча, чим зима може зковувати?
Холодом, наче лещатами, міцно?

Я часом блукаю думками, ніби бездонним морем
Здається, ми занадто рано пізнали з тобою мудрість
Але навіть із гіркоти можливо отримати якийсь досвід
Долоня тримає долоню поки в очах є світло

19/02/13

Моя даремна...
Ночі пам'ятають все
Ти жадібно ковтала сльози у вечір зимній
Тримаючись за свої рани, наче за святе, ти танцювала з вітром
Боролась проти сказаних тобою ж слів
Що все забуто і вже немає сенсу

Смій...Смій заперечувати мені!
Проказуй мрій своїх слова
І йди за ними, ніби одкровення
Неначе шальки терезів, що не знайдуть спокою, ти - приречена
В тобі гублю я слід думок своїх
В тобі знаходжу я свою беззбройність

Чим далі роблю крок у світових стежках
Тим більше маю я бажання повернутись
Але куди?
Нас не виховували в світлі сонця
Жаль - моя дитина
І вона не спить сьогодні

Моя даремна
Ночі пам'ятають все!
Ми пожалкуєм ще не раз з тобою
За те, що відрікались
Що забули день, коли зоря манила сяйвом
Та, що за височиною...

08(08)2012 - 12(08)2013

Я би вічно блукала цим містом
І вдихала би потік крижаного повітря
У полоні зів’ялого листя прослідковую мить невичерпну

Що ми – діти п’янкого століття
Що ми – діти асфальту та криці
Ми давно оніміли, осліпли
В цій пітьмі загубили свій шлях

Та чи можемо ми говорити все, що завгодно аби тільки жити, насолоджуватись, любити?
Немов у царстві кривих дзеркал
Де згубилась і правда, і кривда

Не постати собою
У цім холоді – жах
Апатично вмирає сумління
Все, що було ніколи не вчить нас
І страх став союзником надто постійним

Зачерпнути би долонями кришталю води
Оросити цю землю безпліддя
Несподіваний шквал вітру ледь не збив мене з ніг
І це всього лише буденна дрібниця

А ти йдеш вулицями
Серце твоє заховане від усіх
Напевно, це правильно
Напевно, так і потрібно
Аби на завершення свого життя ти не став одним із них –
Людиною зі скляними очима, що завжди знає свій берег тільки

Народжені в холоді у холоді й гинуть
Глини на всіх немає
Кожен будує свій храм
Відчайдушно ховається в нім

Що ж нам залишається? Бути попелом?
Заповідали ж нам бути цвітом
Але ким ми стали?
Перекотиполе ніколи не возз’єднає всіх

Ось так і блукаємо
Занадто довго
У тенетах сумнівів, поневірянь
З гіркою долею в долонях, що все таки зростає
А час настав трощити камінь
Творити сад живий
Бо ми ще є
Ми – промені незгаслі
Над нами Бог в зажурі голову схилив…

05(12)2013

Я не хочу більше згадувати той день
Коли долоні мої не втримали твоєї руки
Ти поспішав за славою у далекі краї
І постійно повторював, що своє серце ти залишаєш мені
Сумно всміхаюсь
Бо на більше не маю ні снаги, ні прав
Будь-який муж хоча б раз у житті, але йде у бій
Ти вибрав море
І пливуть кораблі крізь дим
Я пам’ятаю це
Хоч і хвилі тепер не ті
Я ж залишилась на березі
Саван щоденно ткала златом по синьому
Так відганяла свою я журбу
Безмірна кількість ночей та днів перекочувала у роки
І не лякали мене ні засухи, ні вітровії страшні
А тільки те, що море більш не поверне тебе мені
І я молилась. Спрагло
Блукала берегом морським
Вдивляючись у горизонти, очікувала кораблів
Та хоча б одного
У очікуванні та глибинній тузі вкрилось волосся моє сивиною
Саван, що ткала удень, розпускала уночі тремтливою рукою
І сили танули мої
Бачити тепер тебе – радість
Чути голос твій – то була мрія
Торкаюсь долонь твоїх несамовито
Цей час (без тебе ) навчив мене віри


11(05)2013

Моя люба Кассандро, провидице
Що словам твоїм віри не мають
Не забутий твій образ, біда твоя
Але душа, як свіча, догорає

Моя мила Кассандро, стражденная
Простягни руку мені, я з тобою
Ріки знову розривають ці береги
Розтікаються у хвилях журбою

Кожне серце - то камінь у суті своїй
Не повірять тобі вже ніколи
Тут панує одвічний культ раціо
Ти всього лиш жінка слабка, хоч і воїн

Не ховайся при статуях, там знайдуть
Там знівечать і тіло, і душу
І ти знову згадаєш свої слова
Та чи вірити хтось тобі мусить?

Моя люба Кассандро, ти бачиш мить
Ти у променях сонце вітаєш
Але біль щиросердний та тепло твоїх сліз не зігріють цей світ
Цим стражданням вже й ліку немає...

27/04/2013