" Не ходи до річки там глибока вода" ("Роман про Батьківщину")

Дзвінка Матіяш

Можливо вічність лікувати рани
Знаходити втіху у миттєвостях простих
Ховатись від болючих слів
Людей, що ранять
Та не можливо заховатись від біди

Торкаючись ногами босими землі святої
Вустами – здавалось би, цілющої води
Ти відчуваєш
Навіть тут настали зміни
Ваша оаза прихистку поникла, зганьблена людьми

Не повернути час, долонями зігрітий
Не стати більш тією, якою ти колись була
То вже минуле, мить
Корінням у пам’яті згубилось
Не каламуть давніх озер
Не завертай назад
У тебе є лише Тепер
Тримайся, дівчинко, за нього
У спогадах не загубитись би
Тече часу ріка
Не забувай про ті стежини, що вели тебе щоденно до тих озер, до тих лісів
Що полюбилися тобі

Як плаче матір над рікою і просить сина повернути
Як любий на війну іде і не вертається
Від болю й розпачу заламуєш укотре руки
Укотре ти кусаєш зап’ястя
Бо мріялось разом
Тепер лиш холод паном і погляди скляні
Розлуки так ятрять
І шкіра на вустах потріскана до болю
Дай волю всім словам-сльозам, що вказують на страх
Адже вранці знову розплющиш очі
І що ти подаруєш новому дню?
Свою розгубленість, зневіру
Що заплетені у коси

Тіло тлінне і ти безборонна, змирись
В цьому ми - ягоди із єдиного поля
Не занурюйся ще глибше у біль, що так надривно в тобі голосить

Дописано 04(08)2014

Одного разу я прочитала книгу Дзвінки Матіяш - "Роман про Батьківщину". Я не можу описати, наскільки цей твір вразив мене, наскільки глибоко ті слова проникають у тебе, збурюють, змушують задумуватись над своїм життям, над переживаннями людини узагалі, над Долею. Я почала писати вірш, описуючи не щось зі свого життя, а захоплюючи часточки із доль кожної жінки, описаної у книзі. Принаймні, намагалась захопити те, що вразило, врізалось у пам'ять. Можливо, нікому це не буде цікавим. Але я все таки зробила те, до чого прагнула