Знаєш, сьогодні я бачила ангела. Він прогулювався зі мною місцевим білим парком. Мільйони уламків кришталю стирчали під ногами, і ніби кричали від болю при кожному ступленому кроці. Він увесь тремтів від нещадного холоду, що пронизував наші тіла. А потім попросив залишити його на самоті, торкнувся рукою мого волосся, і… пішов. Але, знаєш, мені не хотілось зупинити його, благати залишитись. Я не мала наміру відкривати йому свою душу, бо знала, що пожалію. Зовсім не хотіла розповідати про те, що крім нього в мене нікого нема…
Знаєш, сьогодні тільки я бачила ангела. Він танцював на вологому асфальті. А потім ми їли ванільне морозиво. Тільки він поросив залишити його на самоті, торкнувся крижаними губами моєї щоки, й …пішов. Я знову промовчала. Знову не змогла прочитати його образи. Чи смутку…
Знаєш, бути ангелом легко так само, як просто піти. Важко тільки залишатись.

Кожен день я проживаю, мов останній ,і чекаю, що ти нарешті прийдеш і вкрутиш нову яскраву лампочку у кімнаті, тим самим вливаючи хоч трохи світла в мою буденність. Кожен день я засинаю в мріях і думках про тебе, але не марю, що коли-небудь почую твій голос у бездонній голодній тиші вечора , який пожирає мене своїм жахом і темінню. Сльоза тече, не залишаючи ані слідочка на щоці…Я лише відчуваю її солоний смак на губах. Вже був кінець, а те , що буде після нього, називається «завтра»… На вікні стікає ще одна сльоза… По склу …Та не моя… То плаче дощ – і він сумує за тобою… Теплий подих на склі і вже пальцем вимальоване розбите серце…Серце? - Тепер у мене його немає. Воно втекло за тобою… А я – тільки привид власної душі. Те лезо… Лезо, яке ПОВИННЕ БУЛО вкоротити вічність… Кров…Вона солодка…Я не жаліюсь - я тільки не брешу. Просто кажу, як є. Тільки той останній день … То не сльоза була на губах, а твій поцілунок…Був… Як мені жаль! Але вже нова сторінка. Лезо зіжмакане у руці. Боляче, але лікує. Поки ти є на світі , я теж живу. Живу… Тільки тобою…

Новий день. Нова сукня. Нова книжка. Новий сон. Новий запах. Все по-новому - викинь, бо застаріло. Потрібно почати новий альбом. Нове життя. В новий день. Сьогодні. Більше не будеш топтати чужі недопалки на східцевій клітці!
Встаю з теплого сонного ліжка. Іду босими ногами по холодному паркеті. Крок. І ще один... Бо ж саме сьогодні я точно буду щасливою. Більше ніколи не ворожитиму на ромашці, як маленька наївна дівчинка. Білосніжні пелюстки вже не потраплять під тиху гільйотину моїх пальців.
Крик?
Мовчиш – мовчи.
Щось горить всередині. Алюмінєві дротики замість нервів – холодний металевий блиск. Велика червона кнопка - серце. В серці немає місця ревнощам. В серці немає місця брутальності. В серці немає місця брехні. В серці взагалі немає місця!.. Все залито пластмасою лицемірства. Шматок паперу - душа. Ніяких каліграфічних букв, формул, істин! Закреслення заборонені. Лише три крапки, як рубці. А далі - рахуй секунди вічно.
Я не зможу більше скривдити квітку - маленьку дитину Твого сонця. Нарешті забуваю свої сни. В них немає нічого хорошого для Тебе.
Моє бажання жити схоже на розбите скло. Тільки нічого не питай.
Будь ласка, не треба героїзму.
Годинник зупинився. Блукаю. Збираю на асфальті золото. Листя. Запах вітру. Запах диму. Твій запах. Лише Твій. Ловлю губами солоні краплі дощу, що грає на флейті старих іржавих ринв. Зустрічаю свою давню знайому - сіру калюжу. Бачу відображення жовтої парасольки в її брудному склі. Проте там вона вже не така яскрава. Темна. Чорна. Не моя. Зовсім-зовсім чужа. Небезпечна. Складаю свій “дах" і знову темінь - очі Твої. І як добре, що йде дощ! Це моя перемога. Страждай. Бо Ти ніколи не побачиш моїх сліз. Навіть коли я буду топитись. Довго й болісно. Без ім"я. Без минулого. Без спогаду. І без болю. Не існуй.
Хочеш шоколадного морозива? Не любиш…
Напиши свою відвертість на піску. Я дихаю весною твого щастя. І ти вбиваєш навіть без жалюгідного дотику до металевого курка. Тиша. В твоїх рука – влада. Будь обережним. Вбивай навпомацки.
Я досі вільна.
Декорації потрібно змінити на осінні. Я піду далеко-далеко. Туди, де сідає червоногаряча вогняна птаха Твого сонця. Туди, де ніхто не сміє перефарбовувати небо сірим кольором. Чую власні кроки. Сходи. Безліч... Просто безліч брудних сходинок...
Нарешті я на місці – цей поверх останній. Дах. Може спробувати навчитись літати? Один урок - на все життя. Та чи хіба ЖИТТЯ? Дозволь мені, дозволь... А хочеш, забронюю Тобі місце в пеклі? Будемо разом горіти.
Не кричи! Не переймайся собою! Не грайся моїм волоссям! Не дивись мені в очі! Інакше я захочу Твоїх губ, на що ніколи не мала права. Та й ти не смів, хоча хотів – я вірю. Напевно. Я теж про це мріяла. А пам»ятаєш ту зірку, яку я Тобі подарувала? Вона ніколи не зможе належати комусь іншому. Навіть, мені.
Послухай, я так хотіла любити... Дарувати Тобі весь світ. Але не змогла. І, знаєш... Вже ніколи не зможу.
Все дарма. Не тримай мою руку. Бо все на краще. Завтра прийде осінь. І не дивись, що за вікном біло. Ця осінь - Твоя. Бо мені нічого в цьому світі не належить.
А я не змінилась. І в руці знову тіло мертвої квітки...

P.S. Тхне ваніллю...

У кожного своя роль. Тільки обрані можуть завоювати чиєсь серце - Оскар.
У кожного своя майстерність - свої емоції, свій грим - свій біль, свій сценарій - своє життя.
Хтось напротязі всього сценарного тексту здобуває золоті гори. А хтось не прагне слави.
Хто ти? Може, Снігова Королева (між нами кажучи, Біле Стерво) з холодом і сліпучою білою образою на
душі? А, може, вона зовсім не зла, а просто зламана своїм болем, ніжна жінка, схована за сніговою вуаллю?Вона
мстить.
Хто ти? Може, наївна принцесочка із тридев"того далекого-далекого королівства на краю землі?
Чи просто мрійлива дівчинка із маленької сірої квартирки у великому місті?Все чекаєш свого принца на білій
іномарці...
Хто ти?Чи часом не Золота рибка, яка виконує всі бажання? Ніхто не задумується, що в тебе теж є мрії. І хто
ж їх виконає? Ніхто.
Хто ти?Випадково не Красуня, яку викрадає жахливий Дракон, замикає у найвищій вежі свого замку? Чи просто
дівчинка із натовпу, яку залякує сіра Буденність, закриває в собі, не дає виходу?
Хто ти?Хто?
Від тебе вимагається тільки одіти щільну маску, добре ввійти в роль, і грати. Грати до крапки. І не зважати
на декорації, які часом підносить тобі доля. Дотримуйся стандартного, знайомого до болю сценарію. Ти повинна
боротись за Оскар до останньою каплі поту-сліз. Живи театром.
Браво.