Кожен день я проживаю, мов останній ,і чекаю, що ти нарешті прийдеш і вкрутиш нову яскраву лампочку у кімнаті, тим самим вливаючи хоч трохи світла в мою буденність. Кожен день я засинаю в мріях і думках про тебе, але не марю, що коли-небудь почую твій голос у бездонній голодній тиші вечора , який пожирає мене своїм жахом і темінню. Сльоза тече, не залишаючи ані слідочка на щоці…Я лише відчуваю її солоний смак на губах. Вже був кінець, а те , що буде після нього, називається «завтра»… На вікні стікає ще одна сльоза… По склу …Та не моя… То плаче дощ – і він сумує за тобою… Теплий подих на склі і вже пальцем вимальоване розбите серце…Серце? - Тепер у мене його немає. Воно втекло за тобою… А я – тільки привид власної душі. Те лезо… Лезо, яке ПОВИННЕ БУЛО вкоротити вічність… Кров…Вона солодка…Я не жаліюсь - я тільки не брешу. Просто кажу, як є. Тільки той останній день … То не сльоза була на губах, а твій поцілунок…Був… Як мені жаль! Але вже нова сторінка. Лезо зіжмакане у руці. Боляче, але лікує. Поки ти є на світі , я теж живу. Живу… Тільки тобою…