Новий день. Нова сукня. Нова книжка. Новий сон. Новий запах. Все по-новому - викинь, бо застаріло. Потрібно почати новий альбом. Нове життя. В новий день. Сьогодні. Більше не будеш топтати чужі недопалки на східцевій клітці!
Встаю з теплого сонного ліжка. Іду босими ногами по холодному паркеті. Крок. І ще один... Бо ж саме сьогодні я точно буду щасливою. Більше ніколи не ворожитиму на ромашці, як маленька наївна дівчинка. Білосніжні пелюстки вже не потраплять під тиху гільйотину моїх пальців.
Крик?
Мовчиш – мовчи.
Щось горить всередині. Алюмінєві дротики замість нервів – холодний металевий блиск. Велика червона кнопка - серце. В серці немає місця ревнощам. В серці немає місця брутальності. В серці немає місця брехні. В серці взагалі немає місця!.. Все залито пластмасою лицемірства. Шматок паперу - душа. Ніяких каліграфічних букв, формул, істин! Закреслення заборонені. Лише три крапки, як рубці. А далі - рахуй секунди вічно.
Я не зможу більше скривдити квітку - маленьку дитину Твого сонця. Нарешті забуваю свої сни. В них немає нічого хорошого для Тебе.
Моє бажання жити схоже на розбите скло. Тільки нічого не питай.
Будь ласка, не треба героїзму.
Годинник зупинився. Блукаю. Збираю на асфальті золото. Листя. Запах вітру. Запах диму. Твій запах. Лише Твій. Ловлю губами солоні краплі дощу, що грає на флейті старих іржавих ринв. Зустрічаю свою давню знайому - сіру калюжу. Бачу відображення жовтої парасольки в її брудному склі. Проте там вона вже не така яскрава. Темна. Чорна. Не моя. Зовсім-зовсім чужа. Небезпечна. Складаю свій “дах" і знову темінь - очі Твої. І як добре, що йде дощ! Це моя перемога. Страждай. Бо Ти ніколи не побачиш моїх сліз. Навіть коли я буду топитись. Довго й болісно. Без ім"я. Без минулого. Без спогаду. І без болю. Не існуй.
Хочеш шоколадного морозива? Не любиш…
Напиши свою відвертість на піску. Я дихаю весною твого щастя. І ти вбиваєш навіть без жалюгідного дотику до металевого курка. Тиша. В твоїх рука – влада. Будь обережним. Вбивай навпомацки.
Я досі вільна.
Декорації потрібно змінити на осінні. Я піду далеко-далеко. Туди, де сідає червоногаряча вогняна птаха Твого сонця. Туди, де ніхто не сміє перефарбовувати небо сірим кольором. Чую власні кроки. Сходи. Безліч... Просто безліч брудних сходинок...
Нарешті я на місці – цей поверх останній. Дах. Може спробувати навчитись літати? Один урок - на все життя. Та чи хіба ЖИТТЯ? Дозволь мені, дозволь... А хочеш, забронюю Тобі місце в пеклі? Будемо разом горіти.
Не кричи! Не переймайся собою! Не грайся моїм волоссям! Не дивись мені в очі! Інакше я захочу Твоїх губ, на що ніколи не мала права. Та й ти не смів, хоча хотів – я вірю. Напевно. Я теж про це мріяла. А пам»ятаєш ту зірку, яку я Тобі подарувала? Вона ніколи не зможе належати комусь іншому. Навіть, мені.
Послухай, я так хотіла любити... Дарувати Тобі весь світ. Але не змогла. І, знаєш... Вже ніколи не зможу.
Все дарма. Не тримай мою руку. Бо все на краще. Завтра прийде осінь. І не дивись, що за вікном біло. Ця осінь - Твоя. Бо мені нічого в цьому світі не належить.
А я не змінилась. І в руці знову тіло мертвої квітки...

P.S. Тхне ваніллю...