Ти малюєш мені світанок, коли темно.
Ти знаєш, де сонце ховає найяскравіші промені,
Де блакитні волошки безкрайнього неба
Ніжать хмари своїми долонями.

Ти в моєму серці розливаєш море.
Глибиною очей зачіпаєш мій спокій.
Мимовільно мене розфарбовуєш
Щастям, як безтурботними дотиками.

Ти обіймами розсипаєш в мені зорі,
Чаруєш мерехтінням весни,
А я сяю любов’ю, як полум’ям,
Що в мені ти навік запалив.

11.06. 2015

Мережить дощ бетонним левам гриви.
Блукають у калюжах крапельки прозорі,
Суцвіття хмар сплітається грайливо
Над куполом старого Львова.
Тепла злива, наче проростає з неба
І в’ється виноградною лозою на дахи,
Розсипається бруківкою кокетливо,
Немовби залицяється до ніжної весни.
Трамвай ховається за ріг будинку,
Щоб щезнути у вуличках вузьких.
Ратуша промокла аж до нитки,
Але годинник весело бубнить.
Спинився дощ – розвиднілася синь,
Веселка кольором красується. Щаслива.
Чарівна магія – ця львівська мить –
Мережить сонце левам сиві гриви.

22.04.2015

Сенс життя можна сховати
У дві чашки ранкової кави.
У сон прозорих фіранок.
У дзвінкоголоссі Варшави.
У рукав білої сорочки,
Яка обіймає твоє тіло прісно.
У кишенях вечірньої Вісли.
У малому клубочку,
Що калатає в грудях.
У цинамонових буднях.

У безодні автобусів, у гримасах будинків,
Нанизаних на вулиці, як намистинки.
У потоці людей, що спішать на метро.
В роздоріжжі ідей, у шаленстві думок.

У шовку долонь, що ніжать плече.
У сонці рідних очей.
У кутиках губ, які підіймає усмішка.
У зорях, на небі розвішаних.

У тобі - мій сенс,
Навколо якого обертається все.
Навіть Всесвіт.

08.08.2014

Тримаюсь твого неба
Кінчиками вій,
Де бережеш мої зорі
У жменьці обійм.
Тримаюсь твого сонця
Променем весни,
Де розсипаєш квітами
Яскраві кольори у сни.
Тримаюсь твого світла
Мірилами тепла,
Що закутують ніжністю
Думки і слова.
Тримаюсь твого моря
Човником руки,
Де у гавані, при березі
Стишились вітри.
Тримаюсь твоїх обріїв
Над хмарами світів.
Там мою долоню солодко
Ти крилом своїм зігрів.

09.01.2015

Зіграй в моєму серці джаз.
Я пригорнусь до тебе шовком.
Акордами своїх зап’ясть
Примусь замовкнути
Цей шум широких трас.
Ці вулиці. Цю повінь люду.
Немає тут нікого, окрім нас.
Зіграй в моєму серці джаз:
Я не забуду.

18.11.13

Коли падає небо, гори не плачуть.
Вони мовчать.
Німота страшна, як чорна печать.
Як темна хустина, що покриває
Посивіле волосся матері.
В її сльозах розтікається рай,
Тьмяніють райдуги,
Земля стає атомом,
Мізерним клубочком, який забрав все.
Навіть більше.
Вище, ніж Всесвіт,
За серце цінніше.
Обличчя вкривається зморшками,
Як і материнська душа.
Вони змили посмішки
Мороком й печаллю.
Гори мовчать у розпачі,
Бо на вершинах палають сніги.
Матір у болю, як в роздумах:
Хто ж посіяв хрести?
Коли падає небо, пливе по Тисині
Кача маленьке
До рук України. Із вірністю сина.
Коли падає небо, Земля здригається,
Але не розколюється,
Бо люди єдністю тримають околиці.
Дають обітниці. Вдивляються в лиця
Полеглих героїв:
Свобода – не птиця,
Свобода – це воїн.

12.04.14

Хлопче, ось він – твій Майдан.
Дивись: світатиме вже скоро.
За сажею і димовим туманом
Світліє небо.
Височіє прапор.
Й гімн звучить – як сповідь.

Чого ж ти, хлопче, не журись.
Із сірого асфальту встань і вільно
Поглянь навколо. Усміхнись.
Це ж твої люди.
Твій народ.
І не твоє свавілля.

Для чого ж, хлопче, тут лежиш?
Тобі співали партизанську пісню.
Ти ж безстрашно йшов у бій.
І воював.
І братові казав:
«Не бійся!»

Ти бачиш, хлопче, плаче твоя мати.
Голосить серце жінки про біду:
Твоя душа хоробра і гаряча вдача
Залишили тепер
навік
її саму.

І віриш, хлопче, так хотіла внуків.
У старості знайти причал весни.
Молилася за тебе – як до Бога стукала.
Коли був на барикадах.
У бою.
Й не покидав пости.

Твоя кохана, хлопче, сіє сльози.
Важкі, немов наповнені свинцем.
Бо горе, хлопче! Там, на розі,
Загін вже слідом
за тобою
йде.

Світає, хлопці. Покидаєте Майдан?
Ось каски ваші. Йдіть до неба, як в дорогу.
Та пам’ятайте, що за димовим туманом,
За вас
молитимемось
Богу.

21.02.2014

Там, де сходить Сонце, настає світанок,
А у Сонці – вічність. Світла бездоганність.
Там, де сходить Сонце, у серцях тепліє.
На ланах колосся єдністю жевріє.
Там, де сходить Сонце, розцвітають квіти.
А на Сході небо – барвами зігріте.
А як Сонцю втому намалюють зорі,
Захід йде на поміч. І до Сходу мовить:
«Я ж для тебе, брате, можу світ змінити.
І у рідній хаті Сонце прихистити.
Я тобі назустріч простягаю руку,
Я візьму до себе половину муки.
Я ж не забираю твого Сонця в тебе.
Я тебе лиш, брате, з того краю неба
Обіймаю щиро і стою віднині
На воротах миру нашої родини!»
Схід всміхнувся, каже: «Где заходит Солнце,
Будь всегда на страже ярких горизонтов.
Я с тобой ведь всюду. Я тебя согрею.
В моем доме будет для тебя теплее.
Шлю тебе в подарок крепкие объятья.
Не печалься, брат мой, мы семья ведь.
Не хочу идти я, сердце отрывая.
Солнце шлет лучи. Солнце плачет. Знает,
Что приду не скоро. Что иду куда-то.
Не вернусь, быть может. Не отпустишь, правда?»
«Доки синява над полем розсіва волошки,
Буду я з тобою, на твоїй сторожі.
Ми пригорнем Сонце у свої долоні,
Я тебе, мій Сходе, визволю з полону.
Сонце неподільне щиро усміхнеться.
Радо, світло, вільно. Обіцяю, все минеться!»
Там, де ясне Сонце заплелось у хмари,
Захід йде до Сходу, забуває чвари.
Схід встає могутній. І пліч-о-пліч браття
Розганяють сірість, мов дим від багаття.
Там, де сходить Сонце, настає світанок,
Захід йде до Сходу. Схід іде до брами
Відчинити хвіртку. Сонцю рідному і брату,
Щоб співала віра.
Усміхнулась правда.
І зламались ґрати.

2.03.2014.