Опис: Передмова Д. С. Лихачова до книги Л. Н. Гумільова «Давня Русь і Великий степ»
Д. С. Лихачёв Д. С. Лихачов

Опубліковано / / Л. Н. Гумільов. Древняя Русь и Великая степь. Давня Русь і Великий степ. М.: Мысль, 1989. М.: Думка, 1989. С. 7-11. С. 7-11.

На представлених сторінках Л. Н. Гумільов пропонує своїм читачам захоплюючий (як завжди у нього) досвід реконструкції російської історії IX-XIV ст. Це саме реконструкція, де багато що розкривається завдяки уяві вченого. Такий досвід реконструкції, навіть не будучи в усьому достовірний, має всі права на існування. Якщо йти слідом за бідними джерелами, присвяченими цьому часу, встановлювати тільки те, що може бути встановлено з повною достовірністю, то все одно ми не гарантовані від нерозуміння історії, бо історична правда життя, поза сумнівом багатша, ніж це можна уявити тільки з джерел. І все-таки будь-яке, найсуворіше, проходження за джерелами неможливо без елементів реконструкції. У Л. Н. Гумільова елементів реконструкції більше, ніж у інших істориків, що прагнуть до «усереднення» висновків, але в цьому й переваги Л. Н. Гумільова. Він володіє уявою не тільки вченого, але й художника.

Сперечатися з Л. Н. Гумільовим у деталях мені не хочеться: у його концепції всі вони мають підлеглий характер. Л. Н. Гумільов будує широку картину, і її треба приймати чи не приймати як ціле.
Подібну картину реконструкції церковно-політичного життя Київської Русі дав свого часу такий тонкий і строгий знавець, як М. Д. Пріселков. Реконструкція М. Д. Пріселкова до цих пір не втратила свого значення. Зовсім не збігається з нею за напрямками, але дуже подібна за методикою реконструкція національного життя дається Л. Н. Гумільовим. Абсолютно впевнений, що вона викличе не менший інтерес, ніж свого часу викликала реконструкція церковно-політичного життя М. Д. Приселкова.

Книга Л. Н. Гумільова читається як роман. Автор має право на такого роду «роман», - зараз це найкращий фахівець із зазначених питань. Концепція Л. М. Гумільова не стільки розходиться з існуючою точкою зору на взаємини Русі та Степу, скільки перекриває цю точку зору, демонструючи всю складність ситуації. Звичайно, з Л. Н. Гумільовим можна сперечатися з окремого деталювання, але чи варто це робити? Треба дати можливість Л. Н. Гумільову в короткій (іноді здається, навіть найкоротшій) формі викласти свою концепцію. А концепція Л. Н. Гумільова має одну дуже важливу сторону: вона пом'якшує то протиставлення народів Сходу і Русі, яке має місце дотепер. І це зроблено з величезними знаннями, які відчуваються за кожним рядком книги. У цьому концепція Л. Н. Гумільова, як мені здається, цілком відповідає основній ідеї поняття «дружба народів».

Пропонована робота на перший погляд здається написаною без дотримання прийнятих правил і композиції, що містить: постановку проблеми, розбір джерел та літератури, виклад і висновок. Але тільки на перший погляд. Якщо вдуматися, то очевидно, що все це є і подано аж ніяк не банально.

У початкових розділах автор викладає своє ставлення до історії культури і етнічної історії, а також до проблеми використання джерел. Безперечно, він має рацію в тому, що будувати широку історичну панораму тільки на джерелах, ігноруючи всю критичну літературу та зведені, узагальнені роботи, неможливо. Проте слід враховувати, що не всі приватні проблеми історії та історії культури такого темного періоду, як 1-е тисячоліття н. э., достатньо освітлені. Тому, визнаючи за автором право спиратися на узагальнення, вже зроблені його попередниками, ми не можемо не вимагати, щоб ставлення до них було в міру критичним, а будь-яке прийняття чи неприйняття тої чи іншої тези - аргументованим.

У другому розділі ми знаходимо замість переліку джерел точку зору автора на історію культури та етногенезу. Цей розділ починається з філософського екскурсу, де уточнено ряд термінів, що вживаються в роботі, потім викладені історико-географічна і етнологічна концепції, і тільки після цього автор пояснює, «без чого слід обійтися». Він вказує, що бібліографія проблеми Хазарії критично врахована в книзі М. І. Артамонова «История хазар» (Л., 1962), редактором якої був сам Л. Н. Гумільов. Євразійський степ описаний ним же у «Степовій трилогії», а дані по Давній Русі почерпнуті з коментарю до «Повести временных лет» ( М.; Л., 1950), складеного мною. Дійсно, повторювати роботу немає сенсу, за винятком тих випадків, коли висновок дослідника розходиться з поширеними, застарілими, що приймаються без критики, думками.

Автор будує свої міркування, спираючись не стільки на аналіз фрагментів пам'яток, що уціліли від тих часів, скільки на системні зв'язки, при яких історія подій відіграє роль індикатора інтенсивності історичного процесу.

Цей синтез раніше не застосовувався, тому що не були відомі величини, співмірні для військової історії, етногенезу та історії культури. Л. Н. Гумільов у якості мосту між цими науками запропонував відкрите ним явище - пасіонарності, завдяки чому і був здійснений історичний синтез.

Не зупиняючись на досягнутому, Л. Н. Гумільов залучив до аналізу історії культури фізичну географію. Правильно зважаючи на зв'язок економіки натурального господарства з рівнем добробуту древніх суспільств, а тим самим з їх військовою потужністю, автор порівнює історичні події та коливання клімату степової зони Євразії. Цим способом він отримав ряд уточнень, що дозволили йому детально окреслити історико-географічний фон, на якому стикалися різні культурні впливи з місцевими формами оригінальної культури Східної Європи. Так, «білу пляму» в історії нашої Батьківщини нині закрито, хоча роботу в цьому напрямку не можна вважати закінченою.
В історичній частині майже всі тези автора для читача несподівані. Китай, який здавався мирною країною, яку доймали кочові сусіди, виступає як хижий агресор ... і це переконливо доведено на широкому історичному тлі. Обри представлені як релікт культури Турана. Половці описані і на їх азіатській батьківщині. Візантія, на думку автора, не «другий Рим», а «анти-Рим». Нестору-літописцю Л. Н. Гумільов відмовляє в довірі, спираючись на роботу А. А. Шахматова і автора цих рядків. Похід Святослава розглядається не як грабіжницький набіг слов'янського вікінга, а як визвольна війна проти купецької компанії, що експлуатував підкорені народи.

Всі незвично, але переконує внутрішньою логікою і широтою аналізу.

У заключних розділах книги Л. Н. Гумільов розглядає причини того явища, внаслідок якого велика частина пам'яток мистецтва і культури загинула. Він вважає, що тут зіграло роль не тільки погане збереження шедеврів з нестійких матеріалів або з дорогоцінних металів, які постійно переливали у зливки, а й іконоборча спрямованість деяких сект, а вірніше, течій думки - катарів, Богуміли, ісмаїлітів.

Останні розділи написані особливо вдало. Силу, яка протистоїть нищівній силі Часу, автор бачить у Житті, що породжує пристрасть і волю до дії. І він розглядає Життя як планетарне явище, властиве Землі. Зазначу, що всі попередні книги Л. Н. Гумільова мали великий читацький успіх і були перекладені за кордоном. Мені відомо, з якою цікавістю ставляться до робіт Л. Н. Гумільова, наприклад, в Угорщині та Польщі, а також у Франції, Англії та США.

Ця книга - вагомий внесок у розвиток вітчизняної, і не лише вітчизняної, історії. Втім, значення її виходить далеко за рамки традиційного розуміння історії, як науки. Книжга Л. Н. Гумільова, безумовно, стане помітним явищем нашого культурного життя.

Академік Д. С. Лихачов