Створив Бог Небо і Землю.

Небо дивувала красою своєї безмежності і легкості. Земля вражав могутністю і міццю. Та наскільки б сильним він не був, перед чарами Неба не зміг встояти. Так само як і Небо закохалась у Землю з першої ж секунди погляду.

Тоді вирішив Бог поєднати Небо і Землю. Так утворився Рай. Блаженство кохання Неба і Землі.

Яскраві проблиски небесних зірок купалися в хвилях вод земних. Вітру спів обіймав ванільне плетиво білосніжних хмар. У витонченому танці крутилися місяць і сонце, поспішаючи наздогнати одне одного, лишали за собою слід блакитно-золотого сяяння, який розсипався по землі пилком настільки блискучим, що здавалось ніби його наповнено діамантами. Просякнуті промінням, вони наповнювали простір неба і, закінчуючи свій граційний політ, опускались на землю. Кожна часточка цього дива складала гармонію почуттів Неба і Землі.

Не сподобалось це блаженство Дияволу. «Не може бути все так солодко» - подумав він. І розділив Небо і Землю. Блискавка вогню просякла простір між ними. Щоб не висушились всі річки і озера Земля відступив вниз. Небо щоб не обпекти свої білосніжні крила піднялась угору.

Сум наповнив обох. Бо не могли вони жити одне без одного. На Землю випали перші дощі – це Небо плакала від болі. Та Земля їй сказав: «Послухай, ми будемо знову разом. Вір в це». Він відпустив росточок свого першого дерева і додав «…тільки допоможи мені…» Небо пролила кілька крапель на свіже стебельце нового дива.

Отак минає час. Вже багато віків Земля віддає всю свою силу і могутність деревам, які тягнуться все вище і вище, щоб ухопитися своїми гілками за хмари. А Небо поливає їх сльозами, і… вірить, що коли-небудь до Її крила торкнеться Його рука.


Все найкраще отримуєш лиш ціною великого страждання.

Чи бачили ви з якою силою розбивається об скелі ненасний вітер?..
Чи чули ви як відчутно кричать переплітаючись у полоні морської води, хвилі?..

Хвилі…
А можливо це зовсім не стогони і не крики; можливо вони вам шепочуть , торкаючись пальців ніг своєю теплотою і водночас приємною прохолодою зваблюють нас, затягуючи все глибше і глибше… А ми раді піддаватися цій ніжності, цій захопливій свіжості.
Нас вабить ця блакить. Чим ближче підходиш тим сильніше бажання зануритись у цю безодню з головою…
А все це наші людські слабкості… Ось вона насолода… Бери до рук, хапай… Не втрачай шансу… Все і одразу. Побільше. Воно Твоє. Задоволений…
А можливо все не так. Можливо нам подобається відчуття невідомого, почуття глибокого неосяжного простору, морського простору під нашими ногами… Ми занурюємося в нього… Хвилі хапають нас і відносять подалі від усього буденного, такого приземленого і одноманітного… Відносять у вир наших фантазій, де кожен стає героєм для себе…
А пам’ятаєте ваше дитинство?.. Ті казочки що батьки розповідали вам перед сном… Всі ваші такі наївні фантазії… Політати на летючому кораблі розсікаючи хмари… Побувати у неосяжному космосі… Хлопчиком тобі уявлялось, що ти підкорюєш гори, рятуєш людей, б’єшся за добро і справедливість усього світу і виходиш переможцем… А якщо це дівчинка, яка дівчинка не хотіла б побувати у прекрасному замку принцесою чи навіть королевою, оберігаючи свій народ, своє королівство, в якому завжди панувало щастя, злагода і добро…
У обіймах хвиль ми можемо відчути себе найсильнішими… Дякуємо тобі, о велика Сила Архімеда. Маленький хлопчик, тримаючи на руках свого тата, посміхається… Чудеса води приносять радість. Почуття за яким ми гонимось усе життя.
А можливо в цьому і помилка… Не спіймаєте ви птаха щастя… Якби не старались… Хоч біжіть з усіх ніг… Хоч летіть з усіх крил... Не наздоженете… Все просто… Він завжди летить за вами… Дурненькі ми… Нічого не помічаємо… Пора би й навчитись…
Море… Його заманливі хвилі, які здається так і будуть крутитися невпинно і невтомно… Нам дають почуття невичерпного задоволення… Задоволення цим літом… Цим сонцем… Задоволення собою… Задоволення своїм життям…

Вітер…
Не було б ніяких хвиль… Не було б цієї прохолоди… Ти не відчуєш на дотик повітря, поки вітер тобі цього не дозволить… Скільки разів помічаємо ми, як приємно стає, коли крапельки води здуває з тебе з такою ніжністю і легкістю літній теплий вітер… Він може бути і суворим… Може лякати своїм криком, розбиваючись об шибки вікон…
Та без нього все втрачає значення…
Дівчата, а вам подобається коли вітер бавиться вашим волоссям?... Відчуваєш його силу… Дотики… А як було чудово в дитинстві запускати повітряного змія… Гратись з вітром… Це захоплює… На вашому обличчі сяяла…посмішка…Така приємна і безцінна… Що може бути дорожчим за неї? Почуття щастя не купиш ні за які гроші… Так, це було щастя… Було?..

Скільки ми втрачаємо…Не помічаємо дива, яке навколо нас… В дитинстві помічали... Зараз - ні… Ми списуємо все на час і вік… Насправді ж нічого не міняється…
Можливо варто вже відчути всю красу цього життя… Воно ж у тебе лише одне…
Розправ свої крила… Лети…
Не існуй, а живи!