Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Аліна Шевчук
Сповідуюсь. Пред місяцем і Музою.
Пишу життя вже третю я главу.
Тримаюся, щоб не скототися сльозою
На темних вій тремтливу тятиву.

Sh.Alina




Художня проза
  1. Математика життя
    Так в чому ж суть отого Щастя, про яке так багато було сказано? Як навчитися быти щасливим і... взагалі, що це значить? Що ж таке, оте Щастя, яке визначає нашу долю?
    А, ніби й добре все, але... Але.
    Я знаю що таке Щастя! мВоно в мене було. І тепер через оце "але" я ніяк не можу його повернути... А все, здається, зовсім просто. Ну от щасливий собі і все на тому. Крапка.
    А це прямо як у дитинстві, коли для щастя вистачало просто морозива. Хм... дитинство... Потім прийшло Щастя інше, від якого мліла душа і перехоплювало дух. Але це було вже не безтурботне відчуття чогось абсолютного...
    Можливо, не варто було бігати з часом на випередки? А, хоча... що вже змінити? Життєву абетку написано і ... прочитано.
    А час..? Можна скільки завгодно бігати за ним, а от примусити його бігати за собою - це і є оте Щастя. Чи не так? І у найщасливіщу мить вигукнути на "Хвилино, спинись!", а "Хвилино, будь!" - це і є дорослість, але все ж, по-дитячому Щаслива, або - навпаки.
    Це абсолютне... бо ж не було тоді ніяких "але", а просто чисте абсолютне Щастя, чи сум... іншого не було. Чорне - чорне, біле - біле, - як життя. Хоча, ні. Життя - це чорно-біле полотно...зіткане з моментів минулого... зараз. Таке безкомпромісне... колись. От тоді модна авдчути Щастя, адже воно не суміш, а в чистому вигляді без "але"...таке і життя. От тобі і формула щастя.
    Абсолютне життя = абсолютному щастю. Чи просто щастю...
    Та не важливо. Ну от... знову впадаю в дріб"язок... А це ж... ЩАСТЯ! А це ж - МОЯ МРІЯ!
    Чомусь все так сумно...і водночас, не зовсім.
    Потрібно змінити тактику...
    Не розмінятись суєтно і дрібно. ЖОДНИХ КОМПРОМІСІВ! І тоді - якщо жити - то не якосьЮ, а АБСОЛЮТНО. І тоді - якщо Щастя - то теж АБСОЛЮТНЕ, і сум також - абсолютний... Ні-ні... це не такий сум...
    Якщо навчитись керувати собою, то він зможе перетворюватись у ЩАстя.
    Пам"ятай : Абсолютне:життя=абсолютне:Щастя.
    от така от математика життя дорослих. але, на жаль, мало хто хоче цьому вчитись...

    00:12 16.12.10


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Твій світ, твоя маленька реальність
    Стомлена, ти лягаєш на своєму диванчику перепочити. Чи то від роботи, ти то від самої себе. Поглядаєш у вікно, а там - сіре, незатишне небо. Хай так, але ти все одно любиш його. Бо часто і на душі маєш щось подібне з ним. Що далі? Що я роблю? Рої запитаннь, роздумів не дають розчинитися в цій хвилинці спокою. Втікти, сховатися від світу і...від самої себе. Таке можливо?
    Щодня намагаєшся сховатись, втопити свої турботи і вічній роботі. Виходить?
    А навіщо все це? Якби ж повернутись туди, у минуле...не пішла б по лезу небокраю...але..."усе на світі варто пережити..."
    Стає нестерпним...жити минулим, але нічого не поробиш..."ти вибрала долю собі сама".
    По підвіконні задзвенів дощ, стомлені обважнілі повіки опускаються... Добре...якось спокійно, чи що? Це твій маленький світ, твоя маленька реальність, в яку ти під час шуму дощу час від часу навідуєшся.
    А я тут, теж слухаю симфонію дошу. Але трохи ближче...зсередини, сидячи біля берези. Це моя реальність, мій маленький світ. Мої думки десь між віттям берізки, десь є і спогади. Вдивляюся крізь дощ у душу, котру я і зараз бачу, в небі. Це не дощ - це плаче душа...Вона зараз десь у своїй реальності...десь там перебинтовує рани білим сміхом, а вони ще часом дають про себе знати. "По-лицю-дощ..." Моя берізка тихо шумить, слухаючи дощ, затамувала подих.
    Душа...їй стало легше. Напевно, не зовсім, але дощ припинився.
    Тебе розбудила тиша. Ти повертаєшся зі своєї реальності. І я...я теж. А "цей білий світ - березова кора, по чорних днях побілена десь звідтам.".
    Ти знов підеш ховатись від світу за вічною роботою, а я ... а я залишусь сидіти під берізкою, вдивляючись в небо.


    30.05.10 22.59


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. По краплині - дощ...
    Темноока ніч, як завжди, кличе до себе. Ніби, магнітом тягне мене туди, у таємну простоту нічного неба. Я спокійно і тихо ступаю в невідомість. Мене зразу ж обпік холодний погляд блідого місяця. Здається, недосяжний, він був у мене просто на подвір’ї, невловимий він заплутався між віттям берези і своїм колючим поглядом проникав мені мало не в душу. Очі загадково заблищали. Чи то від спокою, до давно заполонив і сад, і подвір’я, чи то відблиск того пекучого місячного погляду.
    Спинилась, піднявши голову вгору, немов би, очікуючи чогось. А там – чорнява ніч з квітами у волоссі. Тільки якісь дивні вони, ті квіти. А що…вони вміють говорити…але мовчать.
    Скільки всього вони знають..! Задумаєшся – а серце ледь не розірветься від тих спогадів. На вустах проявляється загадкова усмішка і…перша краплина з солоним присмаком минулого пірнає в темноту. А в голові – спогади, миті, моменти… І ти вже потроху розчиняєшся в тому зоряному сяйві. Місяць здивовано придивляється до тебе…Тихенький шум…по краплині – дощ.
    Пальці ніжно торкаються до березової кори. Обійнявши її, стає спокійніше на душі. Під моїми пальцями щось впевнено забилось…Серце?...мені зразу ж стало так хороше…невже це Він?!...
    …Здалося…Всього лиш здалося.., а скільки надії ожило у ту мить. І її змив дощ.
    Від цього навіть ніч заплакала… -- зо-ря-ми.
    «За минулим плакати не варт…» (Л. Костенко). Але яке ж це минуле, коли ти щодень живеш ним.




    17.04.10 23:47


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Музика долі
    Я йду у ніч. А зі мною йде пліч-о-пліч моя ясноока доля. Дихаючи місячним простором вона розкриває переді мною якийсь незвіданий світ. Я впевнено ступаю туди, в невідомість. Туди, де відчувається шепіт обважнілого від роси листя, подих сонного гаю, мрії чарівниці-калини. Звідки все це? Вдивляюсь в темноту, чомусь знаю, що все це дійсно тут є, хоч і очима нічого не бачу. Прислухаюся до дихання серпневої ночі. Тиша…Тиша навколо…Аж раптом її прорізають ще невпевнені загадкові звуки. Невже це вона? Невже я нарешті знайшла її?
    Крила надії понесли мене у невідомість. Музико, де ж ти? Можливо, мені лише здалося? Так, то дзенькало об каміння місячне джерельце.
    Я на хвилину присіла біля нього. І насолоджувалась чарівною мелодією.
    Напившись чарами нічної мелодії - підвелася. Куди ти? - запитала зірка, що якраз купалась у струмку.
    Куди я? - музику шукати, що босою пішла у ніч.

    Дороги, стежки, думки - життєві орієнтири на шляху до музики. Що ж це значить?
    Музика, що босоніж пішла у ніч, залишає незгладимий слід у житті.
    Музика? Спокійний ритм і приємна мелодія? Ні, музика - це доля. Це мета усього життя, це ціль, яку шукаємо ти і я. Це щось близьке і рідне, далеке й непізнане для кожного з нас. Ми шукаємо її, тримаючи в руках скрипку і смичок. Хочемо контролювати її, володіти нею.
    Музика - це воля. Знаючи про це ми все одно задаємось питанням, чому вона пішла. Ми нездатні, та і не в праві керувати нею. Нам чомусь завжди мало просто насолоджуватись музикою. Але все ж розуміємо це запізно, коли доводиться йти блукати по світах у пошуках тієї єдиної, неповторної музики долі.


    07.02.2010


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -