Темноока ніч, як завжди, кличе до себе. Ніби, магнітом тягне мене туди, у таємну простоту нічного неба. Я спокійно і тихо ступаю в невідомість. Мене зразу ж обпік холодний погляд блідого місяця. Здається, недосяжний, він був у мене просто на подвір’ї, невловимий він заплутався між віттям берези і своїм колючим поглядом проникав мені мало не в душу. Очі загадково заблищали. Чи то від спокою, до давно заполонив і сад, і подвір’я, чи то відблиск того пекучого місячного погляду.
Спинилась, піднявши голову вгору, немов би, очікуючи чогось. А там – чорнява ніч з квітами у волоссі. Тільки якісь дивні вони, ті квіти. А що…вони вміють говорити…але мовчать.
Скільки всього вони знають..! Задумаєшся – а серце ледь не розірветься від тих спогадів. На вустах проявляється загадкова усмішка і…перша краплина з солоним присмаком минулого пірнає в темноту. А в голові – спогади, миті, моменти… І ти вже потроху розчиняєшся в тому зоряному сяйві. Місяць здивовано придивляється до тебе…Тихенький шум…по краплині – дощ.
Пальці ніжно торкаються до березової кори. Обійнявши її, стає спокійніше на душі. Під моїми пальцями щось впевнено забилось…Серце?...мені зразу ж стало так хороше…невже це Він?!...
…Здалося…Всього лиш здалося.., а скільки надії ожило у ту мить. І її змив дощ.
Від цього навіть ніч заплакала… -- зо-ря-ми.
«За минулим плакати не варт…» (Л. Костенко). Але яке ж це минуле, коли ти щодень живеш ним.




17.04.10 23:47