Мій янголе, я вмію відчувати душу.
Може, це - дар, а може...втім, не знаю.
Я просто вмію слухати крізь тишу.
І лиш тобі і віршам це розповідаю.

Для всіх цей вірш, це - просто щось красиве,
Але тебе це може довести до сліз.
Він здатен сотворити неможливе -
Намалювати ранок, що почавсь з беріз.

Чомусь, близьким то стало і для мене,
Хоч забагато невідомості в словах.
Душа моя завжди з тобою лине,
В яких би не була тяжких путях...

Це вперше, я порушую мовчання.
Звичайно, зараз про усе не напишу.
Десь там, у серці, ще лишились запитання,
На них при зустрічі отвіт я попрошу.

Це ще не зараз, не у цій годині.
Ще не навчились слухати без сліз,
Але колись, в якійсь чудовій днині
Розмову нашу почнемо з беріз.

Я Вас люблю...але про це не треба говорити...
На серці в мене те ж, що й зараз в тебе.
По лицю дощ...зуміло сотворити...
Ну що ж, душі відпочивати також треба.

Мій янголе, пробач , що по лицю дощ.
Я й зараз бачу твою душу.., в небі,
А ти говориш - "це, можливо, й краще..."
Я відчуваю...і пишу для тебе.