Я хочу почати зі слів "любов" та "біль". У нашому житті майже у 70 віссотків людей ці слова синоніми. Коли я відкриваю очі і бачу коло себе кохану мені людину, у серці визріває любов, (досі не зрозуміле нам почуття) але на протязі дня дуже часто це почуття переростає в біль, ну може не в біль, але у неприязність точно.
Моя любов і моя біль ходе за мною тінню уже чотири роки. крок в крок переслідуючи мене, це почуття не дає мені спокою, і сну.

Карати себе вічно?
Ні я не згодна з цим!

Кожного разу, коли ми бачимо жовтий листок, який ледь – ледь, але ще тримається на вже замерзлій гілці, ми з нетерпінням чекаємо того моменту, коли морозний вітер буде нести його крізь рідкі і пухнасті сніжинки. Коли ж він вже впаде на брудний асфальт і нецінуючий краси чоловік наступить на нього, тоді ми впевнені, що зима незвичними візерунками нагадає зранку про себе і саме тоді почнеться карнавал.
Зимові сніжні вечори, коли руки коханих людей зігрівають одне одного, коли батьки сідають біля каміну і взявши у руки чашки з гарячим чаєм тішать дітей зимовими дивовижними історіями, коли у магазинах суцільний переполох, а у центрі міста стоїть хоча й не найкраща але сповнена святковим духом ялинка, коли зранку на столі мандарини, а у коридорі стоять запорошені снігом санчата –саме тоді ми можемо відчути одраз зими, яка приходить щороку і дарує нам увесь святковий дух, який зібрала за всі дев ять місяців.