Коли хтось у твої дверцята тихо стука,
а у крові твоїй вирує буря,
і заструмить вода по твоїх венах,
немов гармонія - тремтлива й плинна.

Коли хтось у твої дверцята стука
а ти ще знайдеш час причепуритись
і квітень весь відродиться в троянді
і в честь її краси заплаче кров'ю день.

Коли хтось у твої дверцята стука раптом
з відлунням дзвонів й голубиним шумом
а серце й досі вірить в поетичність болю.

І досі віриш ти в життя, і що існує вірш для тебе.
Ось ти сумна і хтось в твої дверцята стука,
ти їх відкрий, бо то любов, кохана.

Вдивлятися у річку де час змішується з водою
і згадувати, що і час - теж ріка,
знати, що всі ми губимося немов річки
й що і обличчя випадкових перехожих пропливають як вода.
Відчувати, що безсоння - це просто ще один сон
якому сниться, що не спить він, а смерть,
що наше тіло врешті-решт приборкає - це лиш та смерть,
що кожну ніч приходить і що зветься сном.
І день, і рік лиш бачити як знаки
днів і років, що хтось прожив,
і кривду всіх років своїх обернути
у музику, у гомін чи у образ,
у смерті бачити лиш сон, і золота печаль
у смерті сонця, ось де простота
і безсмертна поезія.
Мистецтво
повертатиметься вічно, як вранішня зоря й зоря вечірня.
Буває що у присмерку обличчя
нас спогляда із дзеркала глибин;
так і мистецтво має бути нам люстром
являючи нам справжню нашу душу.
Подейкують що Улліс сам, втомившись від чудес,
від щастя плакав у далині розгледівши Ітаку
таку просту і свіжу.
Так і мистецтво ця Ітака -
у вічній простоті, а не в дивах.
Воно - ріка, що без кінця і краю
у віддзеркаленні своїм тече неспішно
мінливий Геракліт, в одну мить він - це він
і ось уже хтось інший, як нескінченна річка.

Хорхе Луїс Борхес

Вже вечірнє небо прояснилося раптом
То дбайливо злива хмари розігнала.
Пролилась чи ллється. Злива - то забава,
І в серцях минулим та вода живе.

А хто чув як дощ, бувало, пада
Як йому дарунок доля зробить
І трояндою його життя відродить
Вмить багрянцю полонить принада.

Злива ця засліплює дзеркала
І прикрасить заспані квартали
Виноградної лози сльозою

Дворик, що давно вже канув в літу.
Мені вечір вогкий принесе привіти
Отчий образ зживлений водою.

Дуже боляче вивертати тобі себе
відвертати тебе від себе
ламаючи кригу,
ламати твоє тіло в ній
Викривати
відкривати
відтинати
щоб нарешті відчути
втрачати, втікаючи від себе
боячись почути: "всеодно люблю"
втрачати надію померти
помирати без надії втратити
і все це казати тобі
захлинаючись від почуття провини
задихаючись від власної недосконалості
зупиняючись від неможливості пробачити собі себе
втрачати себе у тобі
тебе у собі
яка вже різниця для тих, хто нероздільне ціле?
зтискати зубами подушку
від неможливості бути і бути такою, як ти
впиватись пальцями у час,
що провела без тебе і не з тобою
повір, я зможу все виправити
у твоїй неможливості стати слабким

що з того що смерті не боюся я
от ти. ти ж сильний
ти точно маєш знати
як знайти
вихід
звідти звідки ти
НЕ ПОВЕРНУВСЯ
там завжди світить сонце
і вихід є а входу вже
НЕМА
як у метро, ти знаєш,
сходи вниз чи вгору.
вихід на праву платформу..
громадяни пасажири..
інвалідам, людям похилого..
свої речі..
і рейки під напругою.
страшно

По дорозі додому
я зірвав тендітну квітку - лиш для того,
щоб знову відчути тебе,
і випивши пляшечку "Божоле" я спустився у колодязь
де танцював свій примарний танок місячний ведмідь,
А ось, поглянь-но на мене, у золотистому присмерку
лампи я скидаю шкіру,
я ж точно знаю яким одиноким
може бути це переповнене людьми місто.
Ти пробачиш мені цю істерію,
цей хиткий баланс між втечами щура
і жалем засинаючого,
коли дізнаєшся: як холодно тут,
і як дощові краплі скочуються в моє горнятко кави,
і що при сяйві напів-мертвого місяця сирість оплітає своїми
лапками мої речі і висмоктує з них тебе.
Дотогож я хочу щоб ти знала:
я не можу не думати про тебе,
я ніби сліпа машина, ніби хворий на лихоманку,
ніби волоцюга,
що його єдина рідна душа - біла голубка
в його застигаючих пальцях.
Я вірю, що ти відчуваєш теж саме,
так само як я відчував тебе так далеко,
і коли ти поверталася у своє місто,
то хотіла зірвати туж саму квітку
можливо для гербарію,
а можливо тому що це так важливо для нас,
те що мо тепер не одинокі,
ми тепер одне ціле - легка пелюстка,
що летить за вітром.

Кажуть, що коли людина дізнається всі імена Бога,
то зможе знищити світ.
Я точно знаю, що людина, яка дізналася всі імена Бога,
вже існує.
Я точно знаю, що людина, яка дізналася всі імена Бога,
вже знищила світ.
Я точно знаю, що ми всі живемо у чудернацькій фантазії
людини,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, що наше життя не є життям у чудернацькій
фантазії людини,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, як можна ненавидіти людину,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, що вона ходить серед нас,
людина, що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, як бажає кінця самотня людина,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
І тоді я кажу: "Зустрінеш Будду - вбий Будду."

Тиша
Що вкрила плівкою солону воду моря
Скоро осінь

*******

Приходити на всі пари
По новій недолугій системі
Така от лажа

********

Японія горда
Ніколи не прийме мої "творіння"
Можливо, на краще

Ти обіцяєш
І робиш це так просто
Ніби відриваєш листок календаря
Посмішка зі старого фільму
І остання впевненість
У тому, що ти справжній
І не зникнеш вдягнувши білі рукавички
Такі веселі дні,
Коли я бачу тебе
Такі веселі дні,
Коли не знаю де ти
Легко жити
В тобі і поза тобою

Коли немає проти чого битись
І всі цензури знято
Старий рок*н*ролл помирає у муках
Бо ти не маєш чого сказати
Не маєш про шо співати
Або кого підіймати на бунт
Свобода приходила поки ти сидів на дивані
Але не впізнала тебе
Коли ти граєш старі пісні
Курт і Джонні плачуть обійнявшись
А Джим випиває ще келих
Бо твій світ надто зручний
А на струнах тепер не кров, а пил

То Ви казали шось про правила?
Я не чую Вас:)
Надто вже голосно Ви звикли кричати
Весь час - мені на вушко
Так от: Я тепер не чую крику
А Ви ж намагались мене попередити
Не йти проти вас
Не вистромлюватись з-під гребінця
Та ваші закони застарілили з вами
Ви казали, що свобода в'бє мене
І що без Ваших правил буде анархія,
Що зжере мене
А я всеж спробую
Тож сподіваюсь Вам сподабається
Це моє САМОгубство

На схід від сонця
На захід від кордону
Твоє життя втрачає коріння
Але набуває сенсу
Ти втрачаєш відображення
В її очах це завжди був не ти
І коли вона кликала
Ти просто відпустив
Хай тіні залишаться тінями

Я так люблю тебе
Моя маленька манірна панянко
Коли ти тримаєш люстерко і кажеш
Який безлад ти маєш у волоссі
А ще ти вмієш червоніти
Потупивши очі ти злегка посміхаєшся
Ховаючи зубки
Ти інколи дивишся в серцевину мене
А потім безпечно смієшся
Я точно знаю, що твоя по-польськи манірна душа
Навіки моя
Але ж навіть ти не скажеш
НаВіки це наСкільки?
Та точно не на все твоє життя
Моя Маленька Манірна Панянко

Через шибку дивлюся на дивні малюнки вулиці
Ніби через матове скло бачу світ і перехожих
Так як їх бачив Моне
Вони гуляють неспішно під легким Паризьким дощем
Після роботи вони повертаються у тихі домівки
Куди не долітає музика нічних кабаре
Утома не знає міста-краси
А в їхніх очах горять романтичні вогники
Та то лише відблиск вуличних ліхтарів
Так є завжди, коли будні стикаються зі святом

всі ми - дерева

як це не банально

ногИ в землі, голова у хмарах

найкращі - із світлою корою

але листя різне:

в кінці всеодно пожовтіє

є дятли, що нас довбуть

сонце, що нас парить

так чим ми не дерева?

але кора всеодно потріскається

якИми-кремами-не-маж-що-не-вколюй

а після по кільцях скажуть може

скільки ти прожив

щоправда, не кожен виросте до неба

(а деякі дерева курять траву..Нонсенс?..)

Маю у голові кілька метеликів
Що живуть лише день
Тож їхні целофанові крильця
Сьогодні веселі
Вони танцюють смішний рок-н-рол
На честь тих, хто йде геть без слів

Коли не маєш дому
Весь світ і є твій дім
Не маєш забов'язань
Не відчуваєш втоми
Ти маєш незалежність
І йдеш куди захочеш
Не думаєш про то
Куди тобі вертатись
Коли сумуєш - плачеш
Радієш - то смієшся
Емоції приховувати точно не твоє
Не маєш ностальгії
Туги чи, там, мігрені
І весело живеться
Так ніби цар землі
І якщо Бог створив волоцюг
То мабуть хотів шоб ти був)

Її ім'я було - Зелений Колір
Й вона не знала як потрібно жити
Вона не мала рамок чи кордонів
Не проливала непотрібних сліз

Її ім'я було - Зелений Колір
Й вона не мала що тепер казати
Вона жила, шукаючи тепла
Та ще не знала де його шукати

Її ім'я було - Зелений Колір
І світ вона, як справжній, не сприймала
Дивилась на людей із здивуванням
Не розуміючи, чи справді це не сон

Серед людей їй було завжди одиноко
Й вона сама весь світ собі створила
Її ім'я було - Зелений Колір
Хоча зелений їй не пасував

Він сидить на дереві
Бачить життя здалеку
Та свого не має він
Бо живе у снах
В димі снів солодкому
Все для нього правильне
І все те, що бачить він
В дивних кольорах
Огорнувшись ковдрою
Дурману не випустить
Дим той - найдорожчий є
Знає правду він
Кольори і музика
Дивина предивная
І пісні хапає він
З дерева казок
Ноти стиглі в дурмані
Є, лиш руку простягни
І плети з димка тонкого
Хмелевий вінок

ангели вічні і прекрасні
всередині кожного сім’я любові
і вони так швидко плинуть
може сантиметр за століття
а я закохалася в янгола
ТИ знаєш - - - - - - вони навіть не цілуються
так непотрРібно
прикинь!
ти відкинься, Янголе, насправді це не страшно
просто те - чому не вчать у хмарковій школі
та за один раз не впадеш.
і знову щось біле та гаряче
але чи мають янголи сік?
розслабся, от тепер ти справжній ЯНГОЛ КРІШНИ
ХАРЕ крішна тобі Янголе...........