Колись давно я прочитав нарис про молодого талановитого скрипаля Михайла Штефка у книзі Андрія Дурунди "Замах на Паганіні". Розпівідь запам"яталася, адже автор описував усі перепетії, пов"язані із навчанням та становленням перспективного музиканта так, ніби писав про свого сина, вболіваючи за його долю та переймаючись усіма проблемами, які виникали у житті хлопця. Пройшов час, і ось тепер випускник Будапештської академії мистецтв дає концерт у великому залі Ужгородської філармонії спільно із симфонічним оркестром рідної філармонії. Наш земляк виконує складні твори класиків світової скрипкової музики на інструменті теж нашого земляка, скромного чоловіка, якого називають сучасним Страдіварі - Сергія Голубокого із Іршавщини.
Концерт видався на славу, але зал був напівпорожнім, що ще раз переконує в тому, що ми не вміємо і не хочемо підтримати своїх талановитих людей, часто залишаючи їх напризволяще. До речі, за навчання Михайла у академії платив угорський уряд. Звичайно, це для України престижно коли наші люди працюють у Європі по спеціальності, а не тільки доглядають за перестарілими... Але мені чомусь сумно, що на батьківщині місця роботи такого рівня людям не знаходиться...
Отримуючи насолоду від майстерного виконання чудової музики, я ще встигав і спостерігати за залом. Адже час від часу увагу глядачів-слухачів відволікали посторонні рухи і звуки і нам доводилося оглядатися. Тож не можу утриматися від того, щоб поділитися своїми спостереженнями, які усіяні інколи роздратуванням, інколи гумором.

Погляд перший:
Файно грає. Пальці бігають, смичок танцює - файно. Одне задоволення дивитися. А очі як закриває...
Певно, ця музика щось означає. Але як її зрозуміти? Сусіди зліва, здається, все розуміють, але питати їх незручно. Чоловік так слухає, аж рота роззявив. А жінка більше оціняє.
Міша файний хлопець. І дівчина нічого. З Англії. Майже він ся женить на ній. Дурний би ся не женити. Англія - це тобі не наша... А! Та що там говорити.
О! Стільки стільців понавиносили на сцену. Це, певно, зараз оркестр вийде. О, точно. Виходять. Сідають. Барабани закрили, не видно їх, а вони такі ефектні, великі, блискучі. Їх би на передній план поставити, барабанщиків лисих із оселедцями, світло погасити, прожектори навести, лазером фігури створювати, диму напустити - ото був би концерт. А тут ніякої режисури: грають на порожній сцені і все. Навіть декорацій ніяких нема.
Жінка читає конферанс. Ну, не конферанс у прямому розумінні слова, а текст про виконавців та композиторів. Цікаво. Равель, ти диви, присвятив сонату Дебюссі. Мені підказують, що між частинами сонати аплодувати не можна. Але ж усім не підкажеш - аплодують половина присутніх.
І хто так розсадив музикантів? Красиві молоді дівчата - у задньому ряду. Їх же зовсім не видно! І сукні у них задовгі. А он та дівчина із золотим волоссям, що на флейті грає, то її ж зовсім не видно. Чоловіки в оркестрі зовсім не культурні - повсідалися перед такими красунями. От у хорі мужики - то мужики! Повагу до жінки проявляють - стають позаду.
А деригент мені подобається. Така молода, ефектна. І ноги у неї гарні. Вона це розуміє, тому і одягла такі обтягуючі брюки - все видно. І щоб усі все бачили, під неї ще і підставку поклали - поміст такий невеликий. Приємно, що хоч інколи думають про глядачів.
Все файно. Одне не сподобалось - композиції занадто довгі. І такі, що я їх жодного разу не чув. По телевізору не показують, на жаль. По Закарпаття-фм теж не крутять. Могли б зіграти щось і більш популярне, наприклад Поля Моріа. Але нічого. Міша молодець! Знай наших! Файний хлопець. Тільки б не упустив він цю англічанку. Пара була б!

Погляд другий:

Затягують початок. Затягують. А мені ще додому їхати, варення закатувати.
Вже десять хвилин, блін, а вони ще не починають. Винесли тапчан на сцену і все. Неповага до глядача, неповага.
Хто запізнився - його проблеми! Починати треба.
Запросили мене... Престижний концерт. Не прийти було б не добре. Посада зобов"язує бути присутньою. Он колеги сидять. Їм добре - не спішать. А тут уже тринадцять хвилин! Ну! Нарешті! Виходить тьотька і говорить. Я думала, вона оголосить і все. Та ж ні: розказує і розказує. Треба було на листочках надрукувати і роздати всім. Хто захоче прочитає. Як у солідних театрах робиться. У столичній опері наприклад. Минулого літа була. Узяла собі буклетик, прочитала, подивилася хвилин тридцять - і пішла у справах. Ну, не в справах, а в ресторан, але яка різниця. Времья - деньги, як кажуть.
Ти диви. Говорить і говорить. А музика коли буде?
Нарешті. Виявляється їх двоє. Ну-ну! І для чого Міша її з собою взяв? Ніяка дівка. Худа, як тичка. Ні циці, ні...
Варення, певно вже вариться. Мама поставила, а закатувати мені. Вчора чоловік купив ягід. І хто його просив? Любить солодке - купив аж три відра. А мені то чистити, варити, закатувати...
Дограли нарешті. Знову говорить ця... Голос у неї ніби нічого, але говорити не вміє. Розсусолює все. Нєт би вийшла і просто оголосила: на скрипці грає Михайло Штефко. Композитор такий-то, музика така-то. І все. А вона тягне резину і тягне. Певно живе на квартирі, на якомусь там поверсі і нічим не журиться. Або чоловік олігарх у неї. Мимра!
А Міша молодець. Самий скоріше діграв, ніж із тією дівкою. Котра вже година? Ой! Додому би вже йти. Але не зручно. Всі сидять. І шеф сидить. І для чого я сюди приперлася?!
Оркестр вийшов. Настроюються так довго. Теж не спішать. О-о-о-о-! Знову ця! Говорить і говорить!
Міша! Виходи! Ти вийдеш - вона піде!
Нарешті! І деригент вийшла. Поздоровалися лише з одним мужиком, що скраю сидить. Молодці! А якби кожному руку давали - цеж десять хвилин би пішло! Їх тут он скільки у цьому оркестрі. Певно всіх музикантів Ужгорода зібрали!
А вранці на роботу! Це ж коли я спати ляжу? Міша очі закриває, у ноти не дивиться. Повільно так смичком тягає по струнах... Єх!
Важкий день буде завтра. Роботи багато. І це варення! Може його на завтра лишити? Та ні! Зіпсується. А взимку так добре: пішов у комору, взяв банку... І дітям у місто можна понести...
Щось ця музика не для мене. Грають якось незрозуміло: то швидко, то повільно. І не подрімаєш, і думки перебивають. То занадто голосно, то тихо, то паузи якісь незрозумілі... Листки перегортають. Міша он не перегортає. Молодець Міша. Якби всі такі, якби підготувалися до концерту, вивчили ноти на пам"ять - вже давно б дограли!
Ну, нарешті. Все-все! шефу "до побачення" і додому! Таксі - вокзал - автобус. І ягоди закатувати - їх, певно, більше двадцяти банок буде!


Погляд третій:

Запізнився трохи. Чи не трохи? Вже оркестр грає. Ого! На годину спізнився. Нічого, послухаю.
Цікава композиція. Які акценти! Це, певно, про кризу в Україні. Якогось сучасного композитора. Жаль, не чув, як його прізвище.
Тут дуже динамічна частина. Про вибори, певно. Політична боротьба - це дуже важливо. Без політики жодного прогресу бути не може. Потрібно народ трохи прижати, бо розпустилися всі. Демократію розвели. Працювати треба!
А що це за пауза? Це, мабуть, пере виборами. Тоді я помилився - та, попередня динамічна частина була не про вибори. Ясно, то вони партії нові створювали, заганяли людей туди, потім зупинилися і все. Тепер будуть вибори.
Так і є! Ти диви. Розуміюся я на музиці! А кажуть, що політики всі тупі! Хто тупий? Я? Та я ж два дипломи маю, на концерти ходжу, книги читаю. Вже дві прочитав. Наших авторів, закарпатських. З автографами. Вони самі мені подарували. Правда, я вже забув, як називаються, але все одно. Про щось там було написано. Не пам"ятаю, про що. Але хіба це важливо?
Все. Закінчилося все? А чому так швидко? Я ще не встиг про всі події в Україні подумати, а воно вже закінчилося.
Та нічого! Концерт чудовий! Дякувати Богу, є у нас талановиті люди.


Погляд четвертий:

Частіше б такі концерти!
Таке задоволення. Слухаєш - не наслухаєшся. Наші музиканти б підтяглися. Бо аж занадто вже виділяється соліст. Та то і зрозуміло, та так і має бути. Наші ж бо коли концерти дають? рідко. А потрібно б поїздити по гастролях, попрацювати.
А концерт шикарний! Класика - то є класика!
На наступний концерт теж прийду!

Світ побудований на контрастах. Часто велике породжується маленьким і, на перший погляд, ніби безпомічним. Часто велике не народжує нічого. Воно просто існує для того, щоб бути тлом, відтінюючи, щоб своєю безмежною сутністю створювати передумови для чогось, невідомо для чого, але такого, що неодмінно проросте, виникне, з'явиться, прийде, постане.

Колись, у минулому тисячолітті, я жив у Петербурзі. Тоді він називався не так, по-іншому, носив тимчасове тоталітарне ім'я, але справа не в тім. Якогось літнього, ні, осіннього, дня на одній із вулиць я зупинився як вкопаний. Мене зупинила не аварія, не якась неординарна подія, не революція і навіть не екстранеординарна Мадонна у костюмі Єви (про таке доводилося тільки мріяти).

Кутовий будинок на перехресті двох транспортних артерій міста постав перед моїм поглядом у такому огромі, що я аж злякався. Перехожі на його фоні виглядали такими мізерними, дрібними, маленькими і слабкими створіннями, а їх життя крихким, як келих з богемського скла, тонким, як павутиння, що вітер несе його крізь бабине літо нізвідки в нікуди.

Раніше я бачив будівлі набагато вищі.

Бачив великі міста, бачив і високі гори, і скали, і велич творінь природи, і рук людських грандіозні плоди. Але ніколи і ніщо не вражало так. Я ніби за якусь мить перейшов із одного виміру в інший. Зрозумів багато що, не вивчаючи нічого. Не читаючи чужого досвіду, здобув власний. Я, ніби безтурботний, раптом вдарив обличчям у мудрість.

Можливо, на інших людей щось інше робить таке враження, можливо, хтось ніколи не переживає такого. Але я з того часу по-іншому дивлюся на все довкола. Мені часто не вистачає контрастів.
* * *


Село Сорочинці назвали Великими через надмірні амбіції його жителів. До столиці імперії вони явно дотягнутися не могли, а от назватися Великими - цілком. Але чи то доля така, чи Бог так дав, чи випадково зорі зійшлися в такій комбінації, що всі амбітні люди із села втекли - потяглися до Полтави, Києва, Петербурга... Одні пішли пішки, інші кіньми подалися кращої правди шукати, а декому сам чорт у пригоді став. Залишилися в селі звичайні працьовиті і щирі дядьки з голосистими тітками, що, маючи тугі коси, великі очі і повні пазухи, згиналися від роботи. Вони б і раді вже перейменувати село, назвати його якось простіше, не так претензійно, не Великими і не Сорочинцями взагалі. А якщо вже Сорочинцями - то просто, без епітетів, без замахів на славу - просто Сорочинцями. Та - ба!

Скільки б хат тут не спорожніло, якими б вони не були старенькими і скособоченими, якими б вузькими не були вулиці, як би мало не було тут крамниць і генделиків, як би не обходила вас цивілізація... Якими б малими ви не були - ви завжди будете Великими. Бо тут народився Микола Гоголь.
* * *


Оце їдемо до тих Сорочинців і їдемо. І кінця краю немає тій дорозі. І асфальт такий рівний, ніби його до приїзду Президента настелили, і поля такі доглянуті, гарні, золотисті, аж не віриться, що таке можливе в наші постколгоспні, полідемократичні, ментально неусвідомлені часи. Але ж який українець не любить довго їхати?! А якщо їдеш не возом, а мікробусом? І ще в чудовій компанії та з піснею. Та що там якихось тисяча - півтори кілометрів! Народний фольклорний ансамбль "Іршава" - це саме те, що потрібно тобі в дорозі. Наталка, Віта, Оля, Мирославка, гумор і новий атлас автомобільних доріг України приведуть тебе в Богодухіву, до якогось світла серед поля, до бездоріжжя опівночі, до величезного зеленого місяця, що висить над головою, до бог знає якого забутого людьми всесвіту, з якого веде єдина дорога, по якій ти приїхав, але нема жодної впевненості, що по ній і виїдеш. Але літнє сонце сходить швидко, дядьки прокидаються ще швидше і заспокоюють: не ви перші. Всі, хто їде по атласу, - приїжджають до нас. Якби не ці атласи - ми б ніколи нікого чужого і не бачили.

Але дорогу показують. І вже через якісь три-чотири години білим незайманим кольором своєї сорочки та смугастою як доля палицею нас зустрічає усміхнений і переконливо невиспаний міліціонер. Нетривале очікування, красива перепустка і... Ти вже там, куди прагнув! Збувається ще одна мрія, відбувається щось величне, яскраве, неповторне, піднесене...

Ти стаєш причетним до таємниці, до міфу, до легенди, до чогось реального і неймовірного водночас. До космосу незвичайного, ярмарково-українського, що невідомо як втиснувся в Сорочинці, які в ці дні стали справді Великими.
* * *


Нас поселяють у школі. Весь колектив - в один клас. Бо в інших класах - інші колективи. Тут панує запах застояних канікул, пліснявих подушок та древніх-древніх матраців, на яких, певно, спали ще герої творів Миколи Васильовича. Та хіба ж ми спати сюди приїхали! Чи їсти? Чи митися?

Скільки того ярмарку - перебудемо. Та і річка недалеко. Дарма, що вода зелена і жаб багато - їх розігнати можна. Але ж покупатися в таку спеку - насолода.
* * *


Але ж товариство тут! - Боже! І кого тільки нема на тому ярмарку!

Тут і Ющенко, і Луценко, і ковалі, і вишивальниці, і козаки із шаблями, і дівки з медовухою. Тут і кава за десятку, і сорочка за тисячу гривень. Тут пісні з прапорами перемішалися, схід із заходом обіймається, і шашлики з мандрівними артистами, і каруселі з концертами, і воли запряжені, і коні з колісницями... У містечку майстрів заблудишся, натовп понесе тебе до вітряка великого, чи до хатини під соломою, чи до сцени театральної, де ти носом в ніс зіткнешся з відьмою, чи з відомим кимось, чи з Миколою, тобто з Гоголем, що артист його грає впевнено...
* * *


Фестивалимо. Колективів аж двадцять дев'ять... З усієї України поз'їжджалися. До семи хвилин кожному виділяють. Мало, звичайно. Так далеко їхати, щоб так мало себе показати. Домовляюся - дозволяють до десяти хвилин. Це вже краще. Це вже щось.

Але ж як співає Україна! А голоси які! Дарма, що жінки старші: заспівають - закохаєшся.

Але ми візьмемо молодістю, дикою енергією Карпат, необ'їждженим темпераментом природи. Ми приїхали перемагати.

Я так і кажу своїм юним друзям, колегам, артистам. І вони вірять мені, і їхні очі світяться впевненістю, і вони переборюють втому, і виступають блискавично, і танцюють піднесено, і беруть глядачів у коло, і танцюють з ними...

"Ви пробудили ярмарок", - каже нам голова журі, вручаючи через кілька годин диплом за перше місце.

"Знайте наших!" - гордимося ми.
* * *


У цій церкві хрестили маленького Миколу Гоголя. Цими вулицями він бігав босоніж. Спочатку просто бігав, потім бігав за дівчатами. На цьому місці стояв будинок, у якому він народився. Тепер тут музей. Завдяки спонсорові, звичайно. Бо державі, як завжди, не вистачає коштів на пам'ять про своїх геніїв. Та й на самих геніїв. Тому їх часто привласнюють сусідні нації - крадуть те, що погано лежить.

У музеї затишно. Тебе взувають у величезні м'які капці, і ти йдеш у них по історії - щоб не наслідити.

Портрети батьків Миколи Васильовича, кілька його портретів, у тому числі і портрет роботи Іллі Ріпина (нащадка козака Ріпи), особисті речі, посмертна маска... Стільки емоцій, що оживають із сторінок прочитаних книг і пробігають морозом по шкірі! Особливо із тих книг і публікацій, що стали доступні останнім часом і в яких ідеться про життя і смерть самого автора знаменитих творів, про його поховання і перепоховання... А поховали його - пишуть - живцем, у стані летаргічного сну.
* * *


А ще в музеї багато рукописів Гоголя. Він писав на нелінованих аркушах формату А-4. Та! Це ми тепер кажемо: А-4. Він просто писав на білих аркушах. Почерк у нього був рівним і акуратним, букви гарно виписаними і дрібними. За законами графології можна сказати, що характер у нього був рівний, гладкий, що вдачу мав добру і щиру, що емоції інколи вихлюпували через край, що розум мав гострий, душу лише привідкриту, а самооцінку - дещо занижену.

Певно, тому так потребував підтримки, розуміння і любові.

Як і всі ми.
* * *


За кілька днів не те що село, навіть ярмарок обійти не встигнеш. А цікавого ой як багато! А масштаби - вражаючі. Країн-учасниць більше десятка, народних умільців - понад двісті, палаток промислових підприємств - 273, торговельних відділень приватних підприємців - 668, закладів громадського харчування - 44. Китайські джипи продають поруч із породистими кіньми, український мед - недалеко від цейлонського чаю, німецькі кухонні комбайни - навпроти найновіших моделей мобільних телефонів...

А поміж торговельними рядами - сила-силенна народу. Люди йдуть і йдуть. Одягнуті у вишиванки, декольтовані блузи, солом'яні брилі, короткі спідниці, яскраві шаровари, театральні костюми, козацькі папахи, прозорі сукні, голі торси, модно пошматовані джинси, еротичні шорти, футболки з написом "Дякую Тобі, Боже, що я не москаль"...

Сама атмосфера, саме повітря відрізняється від нашого. Цей простір змушує думати і відчувати інакше. Ці поламані огорожі перед сільськими будівлями, невеличкі хати, асфальтовані стежки, ці будяки і квіти, що ростуть поруч, ці українці, що прагнуть говорити рідною мовою, ці зерна, що перетворюються на тугий колос незалежно від того, куди їх кинеш. Бо земля тут настільки родюча, що родючішої бути не може.
* * *


Натхнення приходить саме по собі. Величезний місяць змушує тебе опівночі співати пісень, блукати сільськими вулицями і фізично відчувати, як виростають крила від крику перших півнів...

Прокидається сонце і висвітлює, виокремлює з ночі пам'ятник Апостолові, відкритий нині Президентом, пам'ятник Гоголю... А ще пам'ятник Леніну. І ще один. І не один...

А може, Ленін теж народився в Сорочинцях?