Колись давно я прочитав нарис про молодого талановитого скрипаля Михайла Штефка у книзі Андрія Дурунди "Замах на Паганіні". Розпівідь запам"яталася, адже автор описував усі перепетії, пов"язані із навчанням та становленням перспективного музиканта так, ніби писав про свого сина, вболіваючи за його долю та переймаючись усіма проблемами, які виникали у житті хлопця. Пройшов час, і ось тепер випускник Будапештської академії мистецтв дає концерт у великому залі Ужгородської філармонії спільно із симфонічним оркестром рідної філармонії. Наш земляк виконує складні твори класиків світової скрипкової музики на інструменті теж нашого земляка, скромного чоловіка, якого називають сучасним Страдіварі - Сергія Голубокого із Іршавщини.
Концерт видався на славу, але зал був напівпорожнім, що ще раз переконує в тому, що ми не вміємо і не хочемо підтримати своїх талановитих людей, часто залишаючи їх напризволяще. До речі, за навчання Михайла у академії платив угорський уряд. Звичайно, це для України престижно коли наші люди працюють у Європі по спеціальності, а не тільки доглядають за перестарілими... Але мені чомусь сумно, що на батьківщині місця роботи такого рівня людям не знаходиться...
Отримуючи насолоду від майстерного виконання чудової музики, я ще встигав і спостерігати за залом. Адже час від часу увагу глядачів-слухачів відволікали посторонні рухи і звуки і нам доводилося оглядатися. Тож не можу утриматися від того, щоб поділитися своїми спостереженнями, які усіяні інколи роздратуванням, інколи гумором.

Погляд перший:
Файно грає. Пальці бігають, смичок танцює - файно. Одне задоволення дивитися. А очі як закриває...
Певно, ця музика щось означає. Але як її зрозуміти? Сусіди зліва, здається, все розуміють, але питати їх незручно. Чоловік так слухає, аж рота роззявив. А жінка більше оціняє.
Міша файний хлопець. І дівчина нічого. З Англії. Майже він ся женить на ній. Дурний би ся не женити. Англія - це тобі не наша... А! Та що там говорити.
О! Стільки стільців понавиносили на сцену. Це, певно, зараз оркестр вийде. О, точно. Виходять. Сідають. Барабани закрили, не видно їх, а вони такі ефектні, великі, блискучі. Їх би на передній план поставити, барабанщиків лисих із оселедцями, світло погасити, прожектори навести, лазером фігури створювати, диму напустити - ото був би концерт. А тут ніякої режисури: грають на порожній сцені і все. Навіть декорацій ніяких нема.
Жінка читає конферанс. Ну, не конферанс у прямому розумінні слова, а текст про виконавців та композиторів. Цікаво. Равель, ти диви, присвятив сонату Дебюссі. Мені підказують, що між частинами сонати аплодувати не можна. Але ж усім не підкажеш - аплодують половина присутніх.
І хто так розсадив музикантів? Красиві молоді дівчата - у задньому ряду. Їх же зовсім не видно! І сукні у них задовгі. А он та дівчина із золотим волоссям, що на флейті грає, то її ж зовсім не видно. Чоловіки в оркестрі зовсім не культурні - повсідалися перед такими красунями. От у хорі мужики - то мужики! Повагу до жінки проявляють - стають позаду.
А деригент мені подобається. Така молода, ефектна. І ноги у неї гарні. Вона це розуміє, тому і одягла такі обтягуючі брюки - все видно. І щоб усі все бачили, під неї ще і підставку поклали - поміст такий невеликий. Приємно, що хоч інколи думають про глядачів.
Все файно. Одне не сподобалось - композиції занадто довгі. І такі, що я їх жодного разу не чув. По телевізору не показують, на жаль. По Закарпаття-фм теж не крутять. Могли б зіграти щось і більш популярне, наприклад Поля Моріа. Але нічого. Міша молодець! Знай наших! Файний хлопець. Тільки б не упустив він цю англічанку. Пара була б!

Погляд другий:

Затягують початок. Затягують. А мені ще додому їхати, варення закатувати.
Вже десять хвилин, блін, а вони ще не починають. Винесли тапчан на сцену і все. Неповага до глядача, неповага.
Хто запізнився - його проблеми! Починати треба.
Запросили мене... Престижний концерт. Не прийти було б не добре. Посада зобов"язує бути присутньою. Он колеги сидять. Їм добре - не спішать. А тут уже тринадцять хвилин! Ну! Нарешті! Виходить тьотька і говорить. Я думала, вона оголосить і все. Та ж ні: розказує і розказує. Треба було на листочках надрукувати і роздати всім. Хто захоче прочитає. Як у солідних театрах робиться. У столичній опері наприклад. Минулого літа була. Узяла собі буклетик, прочитала, подивилася хвилин тридцять - і пішла у справах. Ну, не в справах, а в ресторан, але яка різниця. Времья - деньги, як кажуть.
Ти диви. Говорить і говорить. А музика коли буде?
Нарешті. Виявляється їх двоє. Ну-ну! І для чого Міша її з собою взяв? Ніяка дівка. Худа, як тичка. Ні циці, ні...
Варення, певно вже вариться. Мама поставила, а закатувати мені. Вчора чоловік купив ягід. І хто його просив? Любить солодке - купив аж три відра. А мені то чистити, варити, закатувати...
Дограли нарешті. Знову говорить ця... Голос у неї ніби нічого, але говорити не вміє. Розсусолює все. Нєт би вийшла і просто оголосила: на скрипці грає Михайло Штефко. Композитор такий-то, музика така-то. І все. А вона тягне резину і тягне. Певно живе на квартирі, на якомусь там поверсі і нічим не журиться. Або чоловік олігарх у неї. Мимра!
А Міша молодець. Самий скоріше діграв, ніж із тією дівкою. Котра вже година? Ой! Додому би вже йти. Але не зручно. Всі сидять. І шеф сидить. І для чого я сюди приперлася?!
Оркестр вийшов. Настроюються так довго. Теж не спішать. О-о-о-о-! Знову ця! Говорить і говорить!
Міша! Виходи! Ти вийдеш - вона піде!
Нарешті! І деригент вийшла. Поздоровалися лише з одним мужиком, що скраю сидить. Молодці! А якби кожному руку давали - цеж десять хвилин би пішло! Їх тут он скільки у цьому оркестрі. Певно всіх музикантів Ужгорода зібрали!
А вранці на роботу! Це ж коли я спати ляжу? Міша очі закриває, у ноти не дивиться. Повільно так смичком тягає по струнах... Єх!
Важкий день буде завтра. Роботи багато. І це варення! Може його на завтра лишити? Та ні! Зіпсується. А взимку так добре: пішов у комору, взяв банку... І дітям у місто можна понести...
Щось ця музика не для мене. Грають якось незрозуміло: то швидко, то повільно. І не подрімаєш, і думки перебивають. То занадто голосно, то тихо, то паузи якісь незрозумілі... Листки перегортають. Міша он не перегортає. Молодець Міша. Якби всі такі, якби підготувалися до концерту, вивчили ноти на пам"ять - вже давно б дограли!
Ну, нарешті. Все-все! шефу "до побачення" і додому! Таксі - вокзал - автобус. І ягоди закатувати - їх, певно, більше двадцяти банок буде!


Погляд третій:

Запізнився трохи. Чи не трохи? Вже оркестр грає. Ого! На годину спізнився. Нічого, послухаю.
Цікава композиція. Які акценти! Це, певно, про кризу в Україні. Якогось сучасного композитора. Жаль, не чув, як його прізвище.
Тут дуже динамічна частина. Про вибори, певно. Політична боротьба - це дуже важливо. Без політики жодного прогресу бути не може. Потрібно народ трохи прижати, бо розпустилися всі. Демократію розвели. Працювати треба!
А що це за пауза? Це, мабуть, пере виборами. Тоді я помилився - та, попередня динамічна частина була не про вибори. Ясно, то вони партії нові створювали, заганяли людей туди, потім зупинилися і все. Тепер будуть вибори.
Так і є! Ти диви. Розуміюся я на музиці! А кажуть, що політики всі тупі! Хто тупий? Я? Та я ж два дипломи маю, на концерти ходжу, книги читаю. Вже дві прочитав. Наших авторів, закарпатських. З автографами. Вони самі мені подарували. Правда, я вже забув, як називаються, але все одно. Про щось там було написано. Не пам"ятаю, про що. Але хіба це важливо?
Все. Закінчилося все? А чому так швидко? Я ще не встиг про всі події в Україні подумати, а воно вже закінчилося.
Та нічого! Концерт чудовий! Дякувати Богу, є у нас талановиті люди.


Погляд четвертий:

Частіше б такі концерти!
Таке задоволення. Слухаєш - не наслухаєшся. Наші музиканти б підтяглися. Бо аж занадто вже виділяється соліст. Та то і зрозуміло, та так і має бути. Наші ж бо коли концерти дають? рідко. А потрібно б поїздити по гастролях, попрацювати.
А концерт шикарний! Класика - то є класика!
На наступний концерт теж прийду!