Та безпорадність у мені
Дарує силу серцю твому,
І я не знаю чи живі
Ті руки з льоду…
І я не знаю чи ще щось,
Би нам вдалося врятувати,
І так цікаво чи є той хтось
Про кого схочеться писати.
І дивно те, що кожен день
Я прокидаюсь без мети,
І може справді мені лінь
Робити щось, кудись іти.
І може я всю силу серця
Порозтрачала на дурниці,
І може я не заслужила щастя,
І я дарма стою на місці…
І може це кінець…не знаю,
Та не хотілося б от так
Дізнатися, що не кохають
Мене…

Забувши про спокій рахую хвилини,
Згинаючи пальці покоцаних рук.
Десь були ті мрії малої дитини,
З яких залишився один лише звук.
Старий звук мовчання нічого не скаже,
Лиш холод приносить він, іноді страх.
За тебе душа моя в болю поляже,
І піде туди, демрій моїх крах.
От так все в душі моїй в’яне і сліпне,
От так все вмирає знову і знов.
Чого ж тоді я відчуваю як гине,
Та знову повірю влюбов?
Чого віддаюся на ті ж самі крила?
Хоч знаю, що впаду і в то й же момент,
Утрачу усе чого так я хотіла,
І в грудях не серце – холодний цемент.
Й страждань недоречних ніколи не збавлюсь,
Вони переслідують душу мою,
Любові до тебе я не позбавлюсь,
Бо все, що я маю тобі віддаю…

І знов…іще одна весна
Давно на весну не подібна,
Якась така фальшива гра,
Та все ж таки така потрібна…
Така, щоб думалось, що тепло,
І вірилося в тепле сонце,
Самообманюватись легко,
Коли весь світ – це лиш віконце,
Коли весь світ – гора обмежень,
І простір мій лиш коло тебе…
Й думки мої повні залежень,
Дотримуватись правил…треба?
Чи маю бунтуватись?...може.
Давно вже треба було вбити,
Усі ті спроби, що поможуть
Тобі мене таку любити?
Таку, як створиш, ти ж так любиш
В мені міняти все погане,
І крик душі безжально губиш,
І вже не буду більше п’яна..
Та п’яна від душі твоєї,
І може я колись навчуся
Сприймати ті твої ідеї,
З життям зразковим…я змирюся?

От бачиш скільки їх довкола…кляті люди…
І усі різні…такі порожні лиця….
Вони будуть завжди з тобою, і усюди…
Та ні, коханий, це тобі не сниться.
Наснилося мені, що був ти поруч,
Це мабуть сон, бо ж так мене боїшся…
І снів моїх ворожий сторож,
Кричить мені «іди…повішся»
…напевно так би стала вільна,
І не в полоні у твоїх руках…
Моя кімната – божевільня,
Вселяє морок й дикий страх…
Закрита в «одиночці»…добре…
М’якенькі стіни…колір білий,
М’яка і тепла біла ковдра…
…а ти з людьми…прекрасно, милий….
І добре так, що я не бачу,
Усіх отих, що називали ми людьми…
І через них я іноді ще плачу,
Що я і ти не перетворимося в… «МИ»


присв"ячується сміливості.....

І твій і мій біжать на півтори хвилини
від всього світу, І подарувавши нам,
цих декілька секунд тебе обманять,
залишать на душі жорстокий шрам…

і коли дощ, який по тобі ллється,
змиває усе щастя й там,
де про кохання вже не йдеться
навік судилося зостатись нам.

і згадкою про тебе усе тіло,
кидає чи то в холод…чи то в спеку, в мить
і ще хвилину тому впевнена, та вже не сміло
я зазираю у очей твоїх блакить…

і так багато всіх довкола,
та окрім тебе пусто тут, немов стіна
закрила мені світ, а я прозора
тобі…не хочеш бачити?...мене нема…

та важко так піти…скажи чи варто?
І я зроблю усе, як скажеш ти…
На твоїм серці забагато варти…
…я вже втікаю…та прошу…не пусти…


присв"ячується моєму невмінню кохати, але вмінню любити...

Коли болять губи від замороженої чорниці,
І моє куриво в ночі збив душ у ванній…
Чомусь, борюся з бажанням вдягнути спідницю…
І день добігає кінця…чи останній?
І спрагла до рук…до чуттів не вразливих,
Душа вже на запах як цвіт розмарину.
Забувши про спокій й обачність у зливах,
Шукаючи душу для себе єдину…
Вертаючись в спогади, ті, що три роки
Мені не давали в ночі навіть спати.
Яких я просила побути ще трохи,
І ті, що навчили з коханням літати.
Шукаючи вихід в потенційному вході,
Я часто і сильно в тобі помилялась,
Чекаючи літа, чомусь, на морозі…
Я з глузду злетіла…я – закохалась…
І знаєш чорниця тепер вже не лід…
Хоч присмаком зимним наповнює губи…
І хоч забувати мені тебе слід…
Мені вже байдуже, що скажуть люди…


присв"ячується байдужості до людей

А де ти зараз?...з ким? Чому?
Та не цікаво вже давно тобі,
Кому і як тепер живу…
І щось хороше для душі
Пропало в спеці злих століть,
З гарячим світанковим звуком…
Усе те, що мене болить
Накрилося у ямі люком.
І байдуже, що знаю подих,
І голос…і життя і сон…
І за вікном одні негоди,
Дощам із серцем в унісон…
І дам напитись молока,
Чи соку з моркви, може й з яблук…
І не залишилась чужа,
Й не стерти слів у тебе взятих…
…і байдуже тепер, що ти,
Уже давно забув про мою долю…
І, що твої-мої сліди
Вже розтопилися у морі…
Нема нічого…і надія
Втікла…пішла…пропала знов….
Як виявилось…в тебе алергія
На моркву…молоко й любов…

Ти пописав руками небо…
Переступив душі поріг…
Віддати серце ти за мене,
Чомусь не захотів, не зміг.

Логічні принципи любові?
Нема такого вже як ти.
Немає волі, тільки болі,
Чи в животі, чи в голові…

Безмежні вікна…що за ними?
Сміття і бруд? Чи щастя там?
Чи літо там? Чи люті зими?
Чи з нею ти? Чи може сам?

Чи вивчив номер телефону?
І чи теплом твої живе
Вона?...спалити втому…
Щоб не знайти тобі мене…

Ще дві цигарки…й може спати…
Під ковдрою сама й собі
Не варто більш ніщо казати,
Твої портрети в голові….

І сон прийшов, лягає поруч,
У світі мрій мене несе.
У цю нічну самотню пору…
Мені любов показує.

І бачу я тебе і зорі,
Гарячий чай…і стадіон…
Та раптом все стає прозоре,
Гудки якісь…якийсь перон…

Чужих людей так забагато,
Не бачу я тепер тебе…
Не треба мені спати, знати…
Чиїм твоя душа живе.

Прокинулася, зимно…темно
Нема нікого, тільки я,
Як добре плакати взаємно,
Коли з тобою темнота…

Ти пописав руками небо…
Переступив душі поріг…
Віддав ти серце нині своє
За неї…захотів…посмів….

Розмова…два слова,
Без зайвих очей, мовчи…
Не промовиш ні слова
…приголуб, обійми…
Розмова…
рука у руці, як жива…
розмова, як завжди прозора
…сьогодні мовчиш…? Говоритиму я?
Ти як? Як рука? І як очі холодні?
Ти послухай мене…
ти ж живеш, як життя?
І як спалось сьогодні….тільки ніч…підвіконня
…ти послухай…не дощ…
не мене, вже не варто
ти мовчиш, ну то, що ж…
забувати зарано?
Дивно так, чом не вірять,
що ось ти тут…є
І самі жалюгідні
Забувають своє,
І за що я щоночі
ставлю дзеркала тут?
Ти не бійся…ті сни не пророчі…
На світанку сліди розцвітуть.
Ти не бійся, що темно довкола,
Я прошу, та я справлюсь одна,
Вони кажуть, що я дуже хвора…
Вони кажуть, тебе вже нема…
Вони брешуть, я знаю ти будеш…
У цей вечір…я… дзеркало…ніч
Ти ж мене до сих пір іще любиш?
Знову сум…чи тепло твоїх віч…
Нащо кажуть вони, що немає…
Що розбився…що щез із життя…
І бояться, що я не пускаю…
Що живу я тобою й сама не своя…
Нащо кажуть, що ти вже розтанув…
Що моє таке чисте сумління,
Що настав вже холодний світанок,
І що я вже давно божевільна…
Розмова…і дзеркало навпроти
Я вже давно не йду до долі бою
Розмова…двохлінійні дроти
…розетка…розмова, але не з тобою….

Пропав і сон…і все, що гріла.
Чомусь зима серед весни,
На батареї я сиділа
І зазирала в твої сни.
Від тебе все тепер залежить,
Моє життя, і стук, і біль.
Здорова я, чи в мене нежить,
Усе це плід твоїх зусиль.
Ой, стоп, таж зараз не про мене,
І не про очі, не думки,
Та я ж про ніч...про батареї,
Твої ілюзії і сни....
0.04, клята кава...
Без сну лишила, я не сплю,
Чужа рука…вона…помада...
Над твоїм ліжком я стою.
І бачу я, що тобі спиться,
І обіймаєш ти чужу,
Не можу я на тебе злиться,
4.30, все ж стою...
Чого надіюсь? Що чекаю?
Ще досі крадькома іду,
Що я побачу, добре знаю,
В твоїх обіймах, саме ту...
Імя не знаю, просто легше,
Вона ж не винна, що люблю,
І що душа моя залежить,
І що тобою я живу...

кінець дзвінку...гудок...і 01
живи..забудь усе, що бачив. згодом
ти не згадаєш про тепло хвилин...
ти заговориш? нагородиш словом?
дзвінок...і опал в серці...зрив,
біжиш на двір, біжиш від телефону...
і ночі вдосталь, вдосталь теплих злив,
один дзвінок руйнує оборону...
будуй стіну...і ще одну...чотири,
і без вікон, дверей, і ще без входу,
щоб було небо, крісло і картини,
та лиш без світу і без телефону...
не хочу світу, я ще не готова,
не вмію жити, дихати боюсь,
забудь мене...залиш...покинеш? згода?
коли навчуся жити, то вернусь...

Залізь під стіл і шепочи,
Як тяжко спати, тяжко їсти,
як тяжко дихать живучи
І нікуди мені не втікти...

Клубочок диму і слова,
Причина безладу в думках,
Причина смутку лиш вона,
Яка вселяє в мене страх.

Фальшивий сміх й усмішка щастя
Такого марного старання,
Такого не знайдеш нізащо,
Такого, що назвеш коханням

Душею в чорне пофарбую,
Усе довкола, що жадала,
Усе чим марила розвію
Усе, що я у тебе крала

Мільйони тонажів і пудри
Фальшиві губи, очі, вії
Старання взяти образ згуби,
Таку зробили, я - повія

Пуста в душі, обгортка зовні
І не красива, я як всі
Не вирізняюсь, я вся чорна
Чужа усім, а всі мені...

Всього лиш вітер, ось хто він,
Він просто ще одне зітхання,
Він рветься лине, без зупин,
У нас і не було прощання.

У нас з тобою лиш думки,
Ні вчинків, ні почутих болем;
Летять лиш дні, а не роки,
Для тебе я вже стала горем

Була проста, зробив ж складну,
Для тебе я хотіла снігу;
Дарую все, любов ж даю,
Та почуття лиш купа сміху

Сміявся ти, а я кричала,
А я боліла…спиш, і спи…
Хоч я питала, та вже знала,
Що більш не разом тепер ми

Ти так спішив, а я пустила,
Більш не тримала, все ж дарма,
На волю двері я відкрила,
Наступний день – прийшла зима

Зима прийшла…тебе немає,
Я так хотіла, щоб був ти,
Зима ота, так добре знає,
Що більш не разом тепер ми…

Ти розтопився мов туман,
А я з вогнем, горю, згораю
Любові це дурний обман
Тебе з душі я виганяю.

Мов чорним залилась душа,
Й вуста твої печуть стражданням
Я залишилася одна,
З своїм таким німим коханням.

У тебе очі мов життя
Ні дна, ні краю. Тільки звуки
І будять чисте почуття
І серця дивні болю стуки.

Дивитись боляче в слова
Котрі ти пишеш. Чи від серця?
Чомусь тобі я замала,
Чомусь усе навколо б’ється.

Мій світ розірваний тобою,
Чомусь думками убиваюсь.
Ти вже за руку йдеш з чужою,
Слізьми своїми захлинаюсь.

Ти йшов, а я мовчала досі,
Твоїм я шепотом напилась
Зі мною бути ти не в змозі,
В тобі я сильно помилилась.

Я б силу вітру так хотіла мати,
Щоб крилами махнути, покинути свій дах.
Замок у клітці так хотіла б я зламати,
Щоб назавжди забути про той страх.

Щоб хмар небесних велич досягнути,
Щоб ангелів торкнутись хоч на мить.
Та хоч мені цього не осягнути,
В земному світі завжди мушу жить.

А ти у хмарах, завжди у польоті,
Тобі хтось крила свої подарив,
А в мому серці забагато болі,
Бо ти покинув все, бо полетів. . .

Ти – вільний, а я в клітці плачу,
Бо хочу мати крила я, як ти.
Мені цікаво, що ж для тебе значу,
Для тебе. . йдеш, ну то лети

Сьогодні крила виросли у мене,
І на свободі я тепер живу.
Та в клітці ти, і крил мені не треба,
Я ж все в житті за тебе віддаду

Коханий мій, тобі я дуже вдячна,
За крила і за волю назавжди,
Хоча хотів мені подарувати щастя
Я лишусь в клітці, а ти тепер лети. . .

Вона на колінах стояла на даху,
Так сльози котились, весь одяг в дощі,
Вона так ридала, тремтіла від страху
Думки в голові у неї одні.

Чому так вчинив він із нею сьогодні?
За що заслужила таку нелюбов?
Так падала мовчки до краю безодні,
Слова ті, як жало у пам’яті знов.

Вона ж не хотіла любить заставляти,
Лиш щастя і він лиш у неї в думках,
Та він не зумів так її покохати,
Своїми словами загнавши на дах.

Як дика у клітці чужого боялась,
Боялася. . . крок, назад, уперед.
Вона у руках тих чужих так пручалась,
Та руки його уже яд, а не мед.

Чого ж бо так складно її полюбити?
У неї душа простора, проста
Чого ж бо так важко любов зрозуміти?
Вона ж покохала його не зі зла

А він в щасті з іншою волю плекає
Вона ж у пітьмі, у мороці тут
Чого ж його так й досі кохає?
А він не згадає, як її звуть?

Вона у свободі, сама, у морозі
І слід її вій, останній їх мах
Вся сила була у останній тій фразі
Котрою загнав він її на той дах . . .

Пусті образи й кривди, ти все чуєш,
ти чуєш біль, і голос тихих зір.
Хоч я кричу, мене ти не почуєш,
Це все намарно моїх болісних зусиль...

У прірві тихого твого зітхання,
Я не знайду для тебе докору слова,
Я попрошу тебе подарувать мовчання,
Я попрошу тебе життя, бо ледь жива...

І сміх чужого болю, так і смутку,
Залишить на тобі моє клеймо,
Я подарую тобі свою незабудку,
І кров моя вже стане як вино...

Серед нікчемних вирових страждань
Я частку раю в шепоті знайду,
Як ти побачиш біль оцю то вдай,
Що вперше я кажу тобі "люблю",

Що вперше ти любов в житті побачив,
Що із зусиль оцих для себе вибрав ти,
Що я для тебе в житті, та хоч щось значу,
Що ти ідеш. Та так не хочеш йти.

У сумі слів пустих для тебе,
Я знайду в собі сили для життя,
В ту мить я вирішу для себе,
Чи справді я боюся забуття...

Тобою я боюсь забутись,
Щоб ти мене назавжди пам’ятав,
До тебе я зможу вернутись,
Щоб тільки лиш мене назад прийняв...

Заплющи очі, і вуста вміти закрити,
Щоб у житті єдине ти відчув,
Мене в душі ніколи не спинити.
Мій голос шепоту, ти все ж таки почув.

Можливо я прошу у тебе забагато,
Можливо час тобі потрібен, - я даю,
Моє життя тобі саме віддало
Любов, мене й душу мою. . .