Пусті образи й кривди, ти все чуєш,
ти чуєш біль, і голос тихих зір.
Хоч я кричу, мене ти не почуєш,
Це все намарно моїх болісних зусиль...

У прірві тихого твого зітхання,
Я не знайду для тебе докору слова,
Я попрошу тебе подарувать мовчання,
Я попрошу тебе життя, бо ледь жива...

І сміх чужого болю, так і смутку,
Залишить на тобі моє клеймо,
Я подарую тобі свою незабудку,
І кров моя вже стане як вино...

Серед нікчемних вирових страждань
Я частку раю в шепоті знайду,
Як ти побачиш біль оцю то вдай,
Що вперше я кажу тобі "люблю",

Що вперше ти любов в житті побачив,
Що із зусиль оцих для себе вибрав ти,
Що я для тебе в житті, та хоч щось значу,
Що ти ідеш. Та так не хочеш йти.

У сумі слів пустих для тебе,
Я знайду в собі сили для життя,
В ту мить я вирішу для себе,
Чи справді я боюся забуття...

Тобою я боюсь забутись,
Щоб ти мене назавжди пам’ятав,
До тебе я зможу вернутись,
Щоб тільки лиш мене назад прийняв...

Заплющи очі, і вуста вміти закрити,
Щоб у житті єдине ти відчув,
Мене в душі ніколи не спинити.
Мій голос шепоту, ти все ж таки почув.

Можливо я прошу у тебе забагато,
Можливо час тобі потрібен, - я даю,
Моє життя тобі саме віддало
Любов, мене й душу мою. . .