Таку б осінь в мирний час,
щоб в красі цій загубитись.
Падолист танцює вальс,
плащ з мережива і китець.

Тіло Осені вологе.
Дощем вимите волосся,
прикриває стан і ноги,
а вона ж танцює боса.

Диригент в яскравім пончо,
хмари грають на цимбалах,
поглядаючи на Сонце,
як воно вправляє балом.

Плоть скуйовдив ритму вихор,
«Раз - два - три»,- вже лічить мозок,…
Я один наразі,- лихо.
Та кружляти хочуть ноги.

Враз завили злі сирени,
з міфів вирвавшись на волю,
надривають свої вени,
В вухах крик їх, аж до болю.

09.11.23

Були відомі старт і ціль,
прогноз погоди, землетрусів,…
Все по поличкам: радість, біль,
а сенс життя - у русі.

Та враз на голову капшук:
як той папуга затихаю,
нога зависла, глухий кут -
де та дорога, що до раю?

Ой, як лякає невідомість:
неначе враз навік осліп,
жахіттям марить підсвідомість,
по тім`ю лупить тиску ціп.

Наосліп бігти? Крокувати?
Не кажани ми, мо - кроти.
В долонях страх, ступні із вати,
в пов`язці по канату йти…

В уяві прірва вже за крок,
навколо пустка, не перила,
повітря подих – в тілі шок:
такими нас життя створило.

Згадати варто: знать не зна
ніхто, що буде завтра.
Є річка; човен, що без дна;
людина – гола мавпа.

2020р.

Ми створені, як харч: маленькі зуби,
слабенькі м`язи, ніжні кігті…
Ні бігать, ні літать, ні лазити по вітті.
А голе тіло мерзне без чужої шуби.

Програємо на смерть любій тварині,
в любій стихії, за любих умов.
Боїмся гадів, павуків, коров…
О диво: харчовий ланцюг – людина на вершині!

Зимовий дощ шепоче в шибку…
Ти бачу, друже, заблукав:
спіймав, як в казці, диво – рибку,
а в календар не заглядав.
Пора вже сонцю квітнути у небі,
кульбабі в зелень на луги…
Ти тут, як сіль у чаї з медом.
Зима позаду, й ти лети.
2020

Мріяти зовсім не злочин,
хочу не знає меж…
Мрія солодко лоскоче,
хочу спокушує теж.
Мрії будують замки,
в хмарах і на піску,
хочу розтрощують рамки
в побуті і у мізку.
Мрії ведуть за руку,
мрії будують мости,
хочу готують на муки,
хочу не знають мети.
Мрії це вальс натхнення,
хочу - політ бджоли,
мрії це сенс сьогодення,
хочу – азарт від гри.

12.04.2020

На подвір’ї запахло весною…
Під ногами приречений сніг
у майбутнє спливає водою,
для життя він зробив все, що зміг…

Захищав своїм тілом тремтячу
ніжну зелень пророщених трав,
було холодно, темно і лячно,
взяв на себе мороз і встояв.

А тепер, у природи на святі,
весь розм’як і сльозами зійшов…
Бенефіс не його. Все «відзнято».
Без надії повернення знов.

06.03.16

День у погоні за тінню…
Мозок вовтузиться з лінню…
Так, в боротьбі без надії,
теплі закопують мрії.

Землю холодну вологу
їй на обличчя , на ноги…
Мрію рідненьку живую…
Щоб не благала, не чують.

Поминки справить байдужість.
Мрії нема, а ти - лузер!

Зненацька заскочила осінь.
Вже з ночі бездушно клопоче
флегматик занудливий дощ.
Не плачу за літом…
Отож.

2012р.

Чарівна жінка при надії:
дитя…

Виношує, плекає мрії
і почуття.

Тривожиться, чекає, мліє:
биття…

Під серцем жевріє, не тліє,
життя!

Ти хочеш почути, що думаю?
Довіру мовчанка гнітить.
Відвертість у душах відлунює,
викрешує щирості мить.

Дарма заховавшись за брамами
з замками, за мурами з каменю,
надіятись мати пізнаними
життєві дороги поламані.

Я знаю, можливо, не гоже
відкритими двері тримати,
бо хам у чоботях, як схоче,
з багном завітає до хати.

Не можна відчути без болю,
даремно без слів щось казати.
Дівчина незаймана долі
довірилась: світом йде мати.

Ти хочеш почути – відкрийся,
чужинця у світ свій пусти:
і знято шолом, в піхвах криця,
вклоняються замків мости.

Потепліло…
Зашарілась
весна.

Відлетіла
очманіло
зима.

Не хотіла -
ковдру з тіла,
дарма.

Ще не зріла
залетіла
земля.

Забриніло
в її тілі
життя.

2012р.

Тихе щастя українця:
дома, в хаті на краю,
мити ноги милій жінці,
пестити діток в саду.

Умиватись небом синім,
пити цноту джерельця,
босоніж, в тумані сивім,
ріст почути саджанця…

Коли ж нечисть в ніч глухую
повилазить із болота…
Собі - шаблю, коню – збрую:
бо війна це теж - робота.

2012-14р.

Весняних днів на все життя!
Здоров`я! Радості! Любові!
Кохання, щоб до забуття…
І сліз від Щастя, не від болю.

Привітних усмішок людей
Коханих рідних і незнаних.
Яскравих блискавок ідей,
І макіяжів… бездоганних.

Шалених вражень, відчуттів,
Гламур троянд і хміль конвалій,
Дурман чаклунства ніжних слів…
І щирість холоду печалей.

У вир емоцій, в казку снів
Щораз пірнати з головою.
Життя тримати гордо німб,
Хай людство тішиться тобою.

2012р.

А зима, як покинута жінка:
безнадія, зневіра в очах,
на литаврах бурульок не дзвінко
та надривно відмірює такт.

Розганяє роями сніжинки,
цей кудлатий, нечесаний сніг,
піруетів малює картинки,
і свій біль нам кидає до ніг.

А весна, як коханка жадана,
визирає Ярилом з за хмар,
манить тілом звабливим духмяним…
П`янить кров еліксир її чар.

Дві стихії, дві долі жіночі:
щастя в жертву, в пологах - життя.
Та чомусь так у горлі лоскоче:
славим Жінку - шедевра Творця!

2012р.

Життя бурлить , мов унітаз:
закрутить, змиє в вирву враз.

І хто ти, що ти в пінні днів?
Чи на поверхні, десь на дні?

Суспільства зріз, аналіз ти
його хвороб, буття, мети.

Чи, може, доля це лайна:
в повітря сморід, все…нема.

А може ляжеш ти у ґрунт,
і зійде зелень щирих рут?

Найкращий лікар, суд це час…
Не жде, вирує унітаз.

2012р.

Де та сила, де та воля
встати з серцем на долонях?

Скиглить, плакати, боятись,
очі в небо - Бога звати,
чуда прагнути, чекати
у болоті скраю в хаті…

Вирви серце, дай роздути
вітру вогник призабутий.
Підійми над головою,
глянь навколо – люд з тобою!

Світять душі заповзятих,
На болотах палять хати,
Розганяють морок ночі,
Шлях у темряві пророчать.

2011р.

Співала, як янгол.
Жила, як людина.
Як свято і будні.
Тепер відпочине.

Людина і янгол,
Що пристрасть і спокій,
Шаленство і мудрість.
Де небо – де попіл?

Людина і янгол…
Чи ж є протиріччя:
Вже тіло померло –
Летить її пісня!

То янгола голос:
Мурахи під шкіру,
Волосся мов колос...
Це гімн її тілу.

Він став сиротою,
Покинувши тіло.
Земне за водою,-
Крильми тріпотіло.

2012

Тяжке, давке, гнітюче
поняття окупація -
бридке, слизьке, смердюче …
Конає мила нація.

Чужі закони, правила.
В загоні рідне слово.
Героїв обезславили.
Майбутнє на піскові.

Снують лискучі гади,
а люди їм лиш миші.
В повітрі пахне ладан,
та в ньому тліє грішне.

Чи відростуть колючки
на спинах їжачкові,
Щоб не ставали люди
для змій кормами знову.

О, де ти наш де Голль вкраїнський?
Чи Прометей? Чи Жанна Д`арк.?
Стоїть, окутана намистом,
Вкраїна з розпачем в очах.

На окупантів схожі люди
По-хамськи нишпорять в речах,
Цинічно пхають носа всюди,
Гвалтують волю на очах.

Ти той герой, що нашу матір
З дитям свободи на руках,
Звільнить від напасті сарматів
В лісах, в полях і у мізках ?

Ти - наш герой! Я знаю, зможеш
Байдужість хуком положити,
Покинуть ліні грішне ложе…
Тобі ж бо в цій країні жити.

2012р.

Хочу вІрші писати - не можу,
В однострОї шикую рядки,
Обігрію їх, слІзьми зволОжу,
До людей відпускаю іти.

Хай розбудять у людях те вічне,
Що вони пронеслИ крізь віки,
Богом дане, а може язичне:
З колін встань , розпрямись та іди.

Полети, полети, валентинко,
До моєї коханої жінки.
Опустися на ніжнії плечі,
Зацілуй за турботи лелечі,
Закружляй у щемливім бажанні,
Обійми, ніби це вже в останнє.

Полети, полети, валентинко,
До моєї коханої жінки.
Щоб відчула вона: її тіло
Над печалями світу злетіло,
Розлилося смарагдами неба
І спустилось в обійми до мене.

Полети, полети, валентинко,
До моєї коханої жінки.
Не згубися у нетрях інету,
Розбуди своїм сміхом планету
І зіграй на чарівній сопілці
Гімн коханню моїй милій жінці.

Полети, полети, валентинко,
До моєї коханої жінки.

2012р.

А поет, поет не може бути богом,
Бо боги не ходять по землі.
Не вдягай главу поета німбом -
Він живий, тому близький тобі.

В нього є своє життя й проблеми.
Він підвладний часу і очам.
Його шлунок знає тільки тему:
Гімн співати їстівним речам.

Шлунку борщ із пампушками й салом,
Чи омари із сухим вином,
Чи млинці з ікоркою так вдало
Під горілочку… усе одно.

Лиш би щось укинути у жерло
На догоду жадібним кишкам.
Ми живі, і тіло щоб не вмерло,
Турбуватись кожен має сам.

А поет, поет жива, як всі, істота.
І природа глумиться над ним.
І кохання, і гидка нудота
Сплетені у круговерті рим.

Пережити та відчути, записати,
Скласти у гармонію рядків.
Не пізнати, то лиш запитати,
Загорнувши в папірець зі слів.

9березня 2011

Усмішок, усмішок, усмішок,
Милих чарівних жаданих
Ввечері, вдень і удосвіта
Дружніх, чужих і коханих.

Хай посміхаються люди
Вашим очам і принадам!
Хай розливається всюди
Сміх ваш, як джаз по естрадам.

Милі жінки я вас хочу…
З святом Весни вас вітаю!
За вашу долю жіночу
Вам рушники аж до раю.

2011р.

Іржа роз`їдає державну пружину,
Що вп`ялась у тіло і кров людську п`є.
Качає гарячу її безупинно
Без тями, що нації зовсім вже зле.

Джерела Свободи занесені мулом ,
Плітки правлять балом, в пошані ледащо,
Кохання вмирає зґвалтоване блудом,
Мораль у корості, а Совість гуляща.

Сидять паразити на тілі країни,
Затягують гайки іржавих пружин,
Збирають врожаї сумної путини,
Транслюючи огляд гламурних новин .

Та різьби зірвались - стрибають пружини.
Бо це революції час вже прийшов,
Б`є гнівом народним терпіння годинник:
«Не спиниш Свободу», кричать люди знов.

У кожного церква своя і майдани,
Та лиш революцій єднає порив.
В лайні кровососи, «линяють» тирани,
Бо чують в повітрі єднання мотив:

«Разом нас багато!
Нас не подолати!»

2011р.

Не чекайте
Із моря погоди, не рахуйте до свята ви дні.
Ви сьогодні, сьогодні кохайте!
Вас любити дозвольте самі.

Не благайте
Ви долю про щастя, не просіть ви у відьом зілля.
Ви сьогодні, сьогодні кохайте!
Від любові залежить життя!

Не моліться
Ви Богу: «За здравіє»! Не йміть віри ученим статтям!
Вам здоров`я! Сім`ї довголіття!
І кохання…І радостей вам!

Не тримайте
На ближніх образи, бо камінням любов не згубить.
Ви сьогодні, сьогодні кохайте!
Покохайте життя кожну мить!

Не давайте
Убогим душею потоптатись у вас в рушниках.
Ви сьогодні, сьогодні кохайте!
Хай їм грець, й батогом по руках!

2010р

Зимно…
В небі?
На серці?
Не знаю.

Стиснусь.
Зіщулюсь.
Наїжачусь.

А ні морозу,
А ні політикам
А ні єдиної калорії тепла
Я не віддам.

Асфальт
Виблискує
Обіцянками:
Стабільність,
Твердість,
Опора.

Бреше.

Зламаєш ноги,
Розіб`єш голову,
Втратиш віру.

Тому що слизький
Він.

Вітер поцупивши шапку,
Б`є шампурами навиліт,
Рве у екстазі нотатки,
Де почуття свої вилив.

Холод дорвався до тіла.
Сніг голки тиче у очі.
Темінь на голову сіла.
Зимно лютневої ночі.

2011р.

Весна приходить молодою:
Рум`яні щоки, темні очі…
В юначі мрії, сни дівочі
Ступає легкою ходою.

На струнах сонця світу грає
Її хлопчина кучерявий:
Світловолосий свіжий жвавий
Весняний день, й пісні співає.

А лист, напоєний весною,
Тягар оков мерщій зриває,
А річка смуток проганяє
Навіки з талою водою.

Радіє птаство – смарагд неба!
Лісні тварини водять танці,
Дзвенить кришталем простір вранці,
Душа співає – жити треба!

Квітень 87р.

Низький уклін Вам матері,
жінки і дочки, сестри
за те, що є Ви на землі,
й готові хрест свій нести.

Я буду, буду, буду!
В усі кінці кричати:
Давайте нині, люди,
усіх жінок вітати!

За їх ласкаві руки,
за ніг надмірну втому
і за пологів муки,
за радість, спокій дому.

Сьогодні щире свято,
увінчане весною,
цвітуть жінки й дівчата,
як квіти над водою.

1987

Аватар душі моєї, досить спати!
Поспішай мерщій, ледащо, світ пізнати.

По спокійних по дорогах
Не ходи.
У душі тяжких пологах
Родивсь ти.

Ти зі мною…
Мною будь!
Моїм серцем і душою.
Моя суть.

Ти лиш образ , фото, тіло…
Чи міраж?
І нікому нема діла
До двох нас.

Ми помиримось з тобою,
Прийде час.
Вірю, дружим з головою.
Через раз?

Так буває у родині,
Не журись.
Ми брати і ми єдині,
Як колись…

Аватар душі моєї, досить спать!
Ти мене, мене послухай, твою мать.

2010

Весна прийшла. Місто зігріла
Своїм духмяним теплим тілом.
Спітнів асфальт, вкрилось росою
Чоло будинків, та зимою
Ще марить ніч:
Холодним блиском із узбіч
Весняний ранок зустрічає,
Мороз калюжі сповиває.
Та встане день! Сонце засяє!

Березень 87р.

Що не політик, то макака:
Дереться вверх, мелькає срака…
Хизується і гонориться,
Показує народу: Птиця!
Та продає нутро примата -
Його червона гола срака.

Хочеться, як інколи води,
чистої холодної п`янкої…
Як з морозу чаю й теплоти,
рідної духмяної терпкої…

Хочеться, як в дощ до сну,
милого чарівного покою…
Як відчути неба глибину,
коли жах дратується з тобою...

Хочеться так милої руки,
Дотиків відчути насолоду:
щоб по тілу розійшлись круги,
мов камінчика шубовснули у воду.

Хочеться зустріти погляд твій,
що тривожить, кличе і жадає…
Щирі очі під дашком із вій,
що говорять, вірять і чекають.

Хочеться прийняти подих твій
на свої уста і, мліючи від нього,
потонути в круговерті мрій…
Й бути найщасливішим від того.

1983

Нам так потрібна спрага жити,
щоб чашу повную життя
на дрібні крапельки розбити
і милуватись ними, й пити,
і пити аж до забуття…

Щоб у погоні за насущним
і жил не рвати, й кров не пити,
щоби не жевріти,
не тліти,
а ясним пломенем горіти:
комусь світити,
когось гріти…
Самомуж сонечку радіти
і небом дихати, й летіти
у космос-вирій для думок…

Важко ноги
Топчуть воду,
Що промезла до кісток,
В зграї збилась
І спустилась
Міліардами зірок.

Носить вітер
Сніг по світу,
В танці дикому кружляє…
Та не знає
Нащо має
І під ноги нам кидає.

1987

Бездумно кліпають машини
Скляними мертвими очима,
У стадо збились і ревуть,
Немов до бойні їх ведуть…
А заметіль бере й жбурляє
Їм в морди сніг, сама ж співає,
Щось запозичене в вовків…
Несе неспокій її спів.

До щему, до болю, до крику душі
За нас, українці, так гидко…
Вкраїну ґвалтують чванливі людці,
А краю свавіллю не видко.

Судомить сердешну від мацання рук
Засалених, пухлих, нахабних…
В повітрі розноситься глизявий дух
Й дурманить людей безпорадних.

І ноги в багнюці, і в небі дурман,
І душу деруть лихі злидні…
Народ України об`ївся оман
Порожніх, зрадливих, огидних!

1994