Дозволю собі, добродіє Петре, не погодитися з таким куцобаченням постаті поета. В хвилини творчості в його зовнішній (людській оболочці) спалахує Божественна іскра, яка видозмінює його "я", дає друге, творче існування, що не підвладне земній логіці речей. Подивіться, як майстерно це описано у Ігоря Талькова:
Поэты не рождаются случайно,
Они летят на землю с высоты,
Их жизнь окружена глубокой тайной,
Хотя они открыты и просты.
Глаза таких божественных посланцев
Всегда печальны и верны мечте,
И в хаосе проблем их души вечно светят
Мирам, что заблудились в темноте.

В кожній людині живе Божа іскорка. А поету дано роздмухати її так, що вона стає тим світлом, яке допомагає людям бачити в темряві, вибирати духовні орієнтири.
Але поет насамперед людина, тому і близький і зрозумілий нам. Він передає ті сподівання і сумніви, що ми переживаємо, допомагає зробити наш вибір.
А Ідолів залиште комуністам, фашистам, релігійним фанатикам.
За пафосом гине Душа. Це, як цинізм, як фарисейство.
Спасибі, що відгукнулись.

Шлунок співає гімн їжі, яка забезпечить можливість тілу жити. Поки тіло живе душа його невіддільна частина. Саме вона допомагає людині приймати рішення всупереч інстинктам, не дозволяє стати твариною.
Життя створює безліч проблемних ситуацій. Поет ділиться з людьми своїм досвідом, збагачуючи їх душу. Заряджає і спрямовує її на боротьбу з тілесними потребами, допомагає зробити духовний вибір.
Поет не інопланетянин, не звалився з неба. Він виріс тут, поміж людей, всмоктав моральні пріоритети, здобув особистий досвід і ділиться ним. Створюючи рафінований образ поета – небожителя, втрачаємо його близькість і зрозумілість. Він перестає бути рідним.
Ось це я й мав на увазі.
Василю, можливо, я не достатньо розкрив свою думку.