Поема
Із Володимира Висоцького
I.
Початкове слово
про Вітьку Корабльова
й дружка його одвічного
Ваню Диховичного.
|
Що не так із п’ятим
¹ «А»? -
Як зірвавсь зі швори весь!
Віра Павлівна сама
з ним не може впоратись.
Долітали аж до стелі,
як ракети «Фау-2»,
то натоптані портфелі,
то образливі слова.
Хтось, досвідчений в дуелях,
двері партою підпер,
й герць наступний на портфелях
далі гіршив інтер’єр...
Коли це не жартома -
буде ого-го іще!
Що ж таке із п’ятим «А»,
з чого все побоїще?
Висновок чиєїсь мами
був готовий нашвидку:
«Це - від програшу “Динамо”
в першім колі “Спартаку”!»
«Ні, - згадав був тато Ірки, -
свари - завжди про одне:
хто до верхнього одвірка
без розбігу дострибне...»
І тоді, в бурхливий час
диспуту завзятого,
командирували в клас
піонервожатого.
Вчув здаля вожатий Юра,
як буянить дітвора:
«Головне - література!»,
і - болільницьке «ура!»
Та перечив дехто першим,
і розносилось з вікна:
«У добу космічних звершень -
важить техніка одна!»
Був вожатий - не дурний,
мовив: «Й хай розноситься!
Це - не розбрат голосний,
це - різноголосиця».
Перший голос був не зичний,
не ревів, мов зграя труб, -
був це Ваня Диховичний,
всім відомий книголюб.
Голос другий - винятково
наполегливий й палкий, -
тільки Віті Корабльову
міг належати такий!
Загалом, підстав нема
для тривоги, геть її:
не зчинилось з п’ятим «А»
жодної трагедії.
* * *
Ваня був оратор вдалий:
так цікаво повідав,
що, заслухавшись, бувало,
клас перерву пропускав!
Й хай єхиди якнайбільші
кпили: він пухкий, як сніг;
а зате - напам’ять вірші
довго він читати міг:
хоч про «шашки наголо»,
хоч про бій вітрильників...
От півкласу і було
Ваніних прихильників.
Але й Вітька теж у масі
певний мав авторитет:
він зробив у третім класі
гідро-пневмо-пістолет.
Перевірку за рікою
він для хлопців влаштував -
пістолет стріляв водою
й більш ста метрів струмінь дав!
І в усіх дворах навкруг
втішно всім завсідникам,
що у них дворовий друг
ходить винахідником.
Зав’яжи йому всі очі
та завдання розтлумач -
то й на дотик він робочий
зложить радіоприймач.
Змайстрував електропраску
аж на сорок кіньских сил
та приладив автозмазку
в холодильник марки «ЗІЛ»;
місяць щось конструював
із дротів та чобота -
й школі враз подарував
справдішнього робота!
Та настройку Вітька здвинув,
й робот став ловити ґав:
він пізніше на хвилину
дзвоник на урок давав;
а іще - кружляв навколо
й уривався раптом в клас...
Діда вітькиного в школу
викликали вже не раз.
Дід сказав: «Вітька́ мого
вплив псує спадковості;
втихомирити його -
на загальній совісті!»
(Дід і сам, усім на подив,
надто запальний бував;
щось весь час він винаходив
й «ра́ціо-налі́-зува́в»).
От і знадобились збори, -
рішення якесь знайти;
та, до речі, ще й докори
щодо Вані розгребти:
на історії Іван -
у званні блискучого,
в математиці - профан,
в ролі відстаючого;
він - знавець літератури,
приклад з нього брав весь клас;
на уроках фізкультури -
він «захворював» ураз.
Де колись якесь змагання,
зразу перший - Корабльов;
ну, а Диховичний Ваня -
у болільниках ізнов...
Вітька ж - не читав книжок,
бо вважав причудами,
й кожний в нього був рядок
з помилками грубими;
насмішив і педагога,
Віру Павлівну саму:
Біломор-канал у нього
раптом впав у Колиму!
Плутав дати історичні
і культур взаємовплив;
а зате він блискавично
чи́сла множив та ділив.
* * *
...Збори йшли - аж вився пил,
кожен ладен битися;
розділилися навпіл, -
так зручніш сваритися.
У дівчат - свої підходи,
в справі цій - звичайно мир:
хто у класі верховодив,
той і був у них кумир.
Та теперь - проблема, згодься:
два рівнісінькі кути,
два великих полководця;
під чиї знамена йти?
Супротивникам на страх
готувались подвиги,
й розійшлись по таборах
навіть ліпші подруги.
З цього боку: «Фізкультура!
Техніки пріоритет!»
А відтіль: «Література!»
Ці: «Атлет!» А ті: «Поет!»
«Ванька - млявий, Вітька - жвавий,
й навіть робота зліпив!»
«Космонавт Титов на вправи -
з томом Пушкіна ходив!»
Й так би й бились до сих пір
повними портфелями,
й жований літав папір
справжніми шрапнелями...
Та, почувши про Титова,
всі по партах розійшлись, -
після Ваніного слова
запал дівся весь кудись.
І тоді згадали, нащо
був цей спір до хрипоти:
не призначити, хто́ кращий,
а двом хлопцям помогти.
Й рішення знайшлось під сміх,
вже без спору жодного:
підопічним кожен з них
став один у одного.
* * *
Вітька й Ваня сторопіли,
вчувши про такий підхід;
втім, що́ збори ухвалили -
те й виконувати слід.
«Значить, так: бігцем за місто!» -
Вітька перший в шефи встиг.
Ваня, хоч і змок геть-чисто,
та до фінішу добіг.
І даремно реготав
Корабльов над Ванею:
вдома Ваня Віті дав
книжку про Іспанію.
І змагались два лукавця
не без грішної мети:
кожний іншого старався
до знемоги довести.
Ваня трохи що не плаче:
кожний день - то вплав, то вскач,
то візьми ріши задачу,
то сідай паяй приймач...
Але й Вітьку він припер
шимпанзе й горилами,
й вірші той завчав тепер
сторінками цілими!
І під час взаємних звітів
раптом Вітька проказав:
«Знаєш, Ване, я помітив:
залюбки читати став!»
Й Ваня посміхнувся щиро:
«Силу я набув таку,
що тепер рази чотири
підтягнусь на турнику!
Добре, що мене привчив
ти до акробатики...
А на днях - мене хвалив
вчитель математики!»
І збагнули враз обоє:
«Стали друзі ми?» - «Авжеж!..»
Та такі, що і водою
їх тепер не розіллєш.
...Кажуть, приклад - одиничний;
та у школах знов і знов
буде й Ваня Диховичний,
буде й Вітька Корабльов.
І не встежиш за всіма, -
стільки їх з’являється...
Ось що вийшло з п’ятим «А»!
Як це вам вбачається?
II.
Прочитайте знову
про Вітьку Корабльова
й дружка його одвічного
Ваню Диховичного.
|
Хто спіймав десь-інколи
в табелі «погано»,
має не канікули,
а гірку оману:
погуляти вийти - зась,
на каток - тим паче,
а сиди й хоч лоб розквась
об якусь задачу.
Й дуже прикро та завидно,
бо з вікна прекрасно видно,
як ватага дітвори
радо ковзає з гори.
Стукне сніжка у вікно -
і затворник знає:
це дружок його давно
на дворі чекає.
Та у майці - не втекти,
й не для снігу - капці,
і до того ж - стерегти
доручили бабці...
Й знов ученості заручник
утикається в підручник:
там в басейнах А та Б
пішохід кудись гребе;
а потому уві сні
кляті водовози
в ті басейни навісні
наливають сльози.
...Ну, а хто - не лоботряс,
вчив уроки вчасно, -
той зимовий вільний час
проведе прекрасно!
Ось і Ваня Диховичний,
хоч учивсь не феєрично, -
вчення не занапастив,
чверть закінчив без «хвостів».
Та і Вітька Корабльов
притягнув потиху
добрий в табелі улов,
дідові на втіху.
Й мали хлопчаки-спілчани
найзахоплюючі плани:
спорудити з часом... Ет!
Цить, це поки що - секрет.
У дворі стояв сарай,
зручний та просторий,
та чомусь - секретний вкрай,
завше на запорі.
Дід проводив там колись
просто дні та ночі,
й заклопотаний якийсь
повертавсь на спочив;
не палив і не обідав,
кривсь від рідних та сусідів,
й знали всі, з яки́х причин:
щось там винаходив він.
Для онука дід - взірець!
Чули Вітька й Ваня:
він - відомий фахівець
тканей фарбування.
Дід, щоправда, років п’ять
кривдився неначе,
та продукт його занять
в шпарку Вітька бачив:
ніби чаклуни-араби,
дід в цеберко, повне фарби,
непомітне щось натряс...
Й колір - інший став ураз!
Та образив, як не слід,
дехто діда, видно,
й відтоді закинув дід
справу винахідну.
Вітька п’ять років шукав
ключик від сараю,
дід же капосний - ричав:
«Де той ключ - не знаю!»
Й раптом, в перший день канікул,
обійшлось без грізних ікл, -
дід сказав: «Ось ключ, тримай;
фарбу тільки не чіпай!»
Це була найкраща з днин,
ліпше свят футбольних, -
без уроків й перемін,
дзвоників й контрольних!
Ключ від таїн - ось, блищить!
Здрастуйте, пригоди!
Це була велика мить
в перший день свободи.
Добрий час для Вані й Вітьки, -
час здійсняти всі намітки!
Стерли те, що дряпав дід:
«Для усіх закрито вхід!»
І зайшли... Оце так так!
Інструментів скільки!
Гвинтики, дроти, верстак, -
не барися тільки!
Крутить низку шестерень
древній мотоцикл...
Загалом, прекрасний день -
перший день канікул!
III.
Друзі торкнули кувалду важку,
рашпіля смугу бугристу...
Й раптом помітили в дальнім кутку
чорну велику каністру.
Зразу згадали про дідів наказ,
категоричну умову...
Видно, каністра і містить якраз
дідову фарбу казкову!
Ні, не утриматись тут все одно, -
надто принаджують тайни!
Що заборонено - саме воно
найцікавіше звичайно...
Віко каністри відкрилось помалу;
крапнули трохи на пасмугу скла, -
фарба на хвильку блакитною стала,
жовтим й червоним на землю стекла!
Вгледівши цю небувалу красу,
хлопці застигли; й потому
дружно домовились, щоб завчасу
не прохопитись нікому.
Звідки взялося це диво із див,
Вітька повідав не зразу;
Ваня присягся, і Вітька відкрив
дідову давню образу.
...Дідові - відгук прислали якось:
«Витвір цей ваш - нецікавий!»
Десь у інстанціях вирішив хтось:
все це - дитячі забави.
Задум назвали шкідливим й нечинним:
вся ця алхімія - для неотес!
Синє повинно лишатися синім,
жовте - жовтеньким, й не треба чудес!..
Радили люди: отам чи отам
спробуй звернутися чемно...
Тільки тут дід вже затявся і сам:
«Видно, трудивсь я даремно...»
Що він сказав би, почувши хлоп’ят?
Ваня все вирішив хутко:
«Ми пофарбуємо наш апарат
дідовим творчим здобутком!
Й лист у газети напишем мигцем, -
щирої правди заради!
До “Піонерської правди” пошлем,
й до “Комсомольської правди”!
Як, мовляв, так, - геніального діда
гнобить недбалий якийсь бюрократ!
Дід виняткову продукцію видав, -
он, подивіться на наш апарат!..»
Ваня сказав: «Достобіса балак!
Надто у тебе все лунко...
Краще - візьми умости на верстак
креслення та розрахунки».
Й ось вже захоплено наші творці
риси наносять на ватман...
Потім утіляться креслення ці
в перший міжзоряний флагман!
Люди, відзначте собі цей момент:
в цьому старому сараю
розпочинається експеримент -
й стежка у далеч безкраю!
* * *
Ну а допоки, примітливий змалку -
Вітька Івану сказав: «Не зівай!..»
І з будівництва - бетономішалку
хлопці насилу вкотили в сарай.
Не уявіть, що вони - крадії
чи бешкетують без діла:
як будівництво скінчилось - її
муляри так і лишили.
Звалене там будівельне сміття,
цегла, потрощена дрібно...
Й нате: бетономішалка ота
хлопцям для чогось потрібна.
Ваня сказав: «Її взявши відтіль,
добру зробили ми справу,
бо заважав пожильцям цей утиль
й нашому домоуправу!»
Лозунг на школі ви, певне, читали:
«Металобрухт, піонере, збирай!»
Й Вітька із Ванею тиждень тягали
труби від водопроводу - в сарай.
Вітька їм місце знаходив ураз,
й Ваня - завжди наготові;
й майже два тижні носив цілий клас
їм сірники побутові.
Вітька голівки у них віддирав,
й склав їх до скриньки ретельно;
він її черепом декорував
з написом: «Дуже смертельно!»
Бачили всі, тільки жоден не знав,
що там затіяли хлопці:
щось розробляють, - чи то пароплав,
чи паровоз у розробці...
Боб-голубар із сусіднього двору
(Вітька у контрах з ним часто бував)
сів на паркані, цікавістю хворий,
лускав насіння та спостерігав.
Тільки - не видно, хоч стеж, хоч не стеж,
й маявся він безпорадно:
чи не ганятимуть голубів теж?
Дуже було б це досадно!
В Борьки вся слава - що в їхніх домах
голубарів більш немає;
а відбери це у нього - і крах,
авторитет полиняє.
От і послав він Володьку Сайка
з братом та Жиліну Свєтку:
чи не задумано голубника, -
мали розвідати метко.
Ввечері, тільки-но темрява згусла,
трійця паркан подолала... В цю мить
Жиліна Свєтка (ще та боягузка)
скрикнула раптом: «Ой, щось там горить!»
Ні, не завмерли вони, - навпаки,
порозлітались, як пір’я;
Борьчині вірні так звані дружки -
не оправдали довір’я...
(Звісно, тривога фальшива була,
марно злякались знестями, -
просто це фарба на пасмузі скла
грала всіма кольорами.)
Борька тоді спохмурніло сказав:
«Щось підозріле там креслять!
Скажем дорослим: підпалять, мовляв,
дім вісімнадцять дріб десять!»
Батько Бориса байкам не повірив;
він в поліклініці фельдшером був, -
температуру у Борьки поміряв
й потім на тиждень у хаті замкнув...
В хлопців тим часом - проблема з вікном,
вихід шукають зі скрути:
як на усіх кораблях загалом,
круглим воно має бути!
Ваня уже пів-Москви обійшов,
вулиці ближні та дальні...
Й раптом - вікно на вокзалі знайшов, -
у чоловічій вбиральні!
Взяти його неможливо... Однак
Ваня - таки комбінатор:
вранці в сараї вже ліг на верстак
шуканий ілюмінатор.
Всі перебірки в бетономішалку
впаяні міцно, старанно, навік;
втягнуто вже аварійну мигалку
й крісла-шезлонги в командний відсік.
(Ця залізяка - на погляд будь-чий
шкодить, можливо, сюжету;
та Вітька й Ваня в уяві своїй
з неї зробили ракету!)
В отвір, куди заливали, було,
суміш щебінки з цементом, -
кругле вікно саме враз підійшло,
стало воно елементом.
Східці стрем’янки до люків ведуть,
й зроблена приладна дошка:
дев’ять будильників разом гудуть
й фосфором світяться трошки.
Вже перевірений кожний ланцюг,
кожна дрібниця істотна;
й навіть замки від віконних фрамуг
вкручені в люки добротно.
Труби насподі - це сопла ракетні,
паливо - із сірникових голів;
іспити вже відбулися макетні, -
Вітька півста сірників попалив...
Правда, нараз ледь не луснув весь план,
ще не досягши орбіти:
Вітька зібравсь зореліт-космоплан
сірою фарбою крити!
«Це - щоб не видно ракету було,
захід безпеки так званий:
раптом зустрінуться нам, як на зло,
інопланетні буяни...»
Й ставсь у конструкторських лавах скандал,
сварка страшного масштабу, -
Ваня пішов у атаку учвал,
в січу - за дідову фарбу:
«Що про нас скажуть оті венеряни,
тільки-но ступимо ми з корабля?
“Сірість, мабуть, - у вас всюди, земляни;
певне, сіренька така - вся Земля...”
А от якщо застосуємо ми
винахід діда яскравий -
поголос піде про це між людьми,
й дід твій отримає слави!»
Вітьку цей довід відразу скорив,
й зайві подальші промови!
Діда свого він, звичайно, любив, -
дід був і справді чудовий.
Ну, то - за справу!.. І ось - результат,
в захваті Вітька та Ваня:
наче веселка, блищить апарат,
наче від сонця вітання!..
Навіть рішили найважче питання, -
як їм для старту відсунути дах:
кран будівельний надибав десь Ваня
і до сараю на тижні притяг.
Й ще в них одна з недокінчених справ:
Ваня якось - на припоні
звідкись щенятко привів, і сказав:
«Буде у нас у загоні!
Щоб не попасти в польоті у скрут,
протистояти сюрпризам -
вивчити треба, як житиме тут
справжній живий організм!»
Та організм все крутився чогось, -
шустрий такий «номер третій»,
що йому м’ясо давати прийшлось,
щоб залишавсь у ракеті.
І отепер, перед самим відльотом,
мало в програмі не викликав зрив:
місію виконав він, але потім
вийти з ракети ніяк не хотів.
Ваня і кликав свого протеже,
і спокушав ковбасою...
Вітька був майже готовий уже
взяти щеня із собою.
Ваня не згоден: «Хоч песик цей нам
стреси космічні знімає,
ризикувати собачим життям
зовсім в нас права немає!»
Так що - вручили на час двірнику
пса - неофіта орбіти,
перепросились у пса нашвидку...
Завтра уранці - летіти!
IV.
«Вже будильника он трель!
Вилізаймо із постель!
Не чекатиме нікого
міжпланетний корабель!
Все готово: два лимони,
довгий шнур від телефону,
компас, хліба скільки треба,
сірники і карта неба».
Ваня зліз униз з балкона
і спокійно доповів:
«Взяв я ліску із нейлону,
витривалу на розрив;
на трапунок аварійний -
йод та бинтовий рулон;
й чорну каву традиціну, -
щоб не впасти нам у сон».
Тільки Вітька - не маруда,
рішення прийняв - і квит:
«Ні, аварій в нас не буде,
зайве не берем в політ!
І таке ще тобі зауваження:
брати каву в батьків - ой, небажано!
А при старті кожний грам
вдесятеро стане нам, -
це ж бо наслідок перевантаження!»
«Ну, за справу; не зівай!
Що ти тягнеш? Відчиняй!..»
Потихеньку розчинили
дідусів старий сарай.
Плани звірені раз сорок:
третє березня, вівторок,
п’ять п’ятнадцять - термін старту,
зволікати більш не варто.
Після пуску, як відомо,
двигуни почнуть ревти
й тіло стане надвагоме, -
треба це перенести.
Вітька перший в люк залазив,
демонструючи снагу:
вчора він не їв ні разу, -
зайву зменшував вагу.
Ну а Ваня Диховичний -
в люку мало не застряв,
й декілька порад практичних
Вітька стиха другу дав...
Вони горді сміливостю власною,
й навіть дрож видається тут вчасною;
Вітька бортжурнал узяв
і ретельно записав:
«Екіпаж - у бадьорому настрою!»
Бак заправлений пальним...
Десять... Дев’ять... Вісім... Сім...
Переведені системи
всі у стартовий режим.
Запалились речовини,
задрижали в домі стіни,
штатні запуску ознаки, -
аж загавкали собаки.
Мало з місця дім не здвинувсь,
грім шибками шварконув;
Вітькин дід - і той прокинувсь,
хоч і глухуватий був.
Тато Вані спав прекрасно,
й раптом - гуркіт в сон вліза!
Що таке: на небі ясно,
а здається, що - гроза.
«Мабуть, тут кербуда треба, -
хай врятовує житло!..»
Весь квартал дивився в небо,
тільки - пусто там було.
Ванін тато дошукував сутності,
але мама - взірець чадолюбності,
зразу - глип: а Ваня де?..
Тут і Вітькин дід іде,
каже, Вітька - також у відсутності!
І такий почався рух
й навантаження для вух -
Вітькин дід від причитання
мало зовсім не оглух.
...А тим часом їхні діти
вже дістались до орбіти;
пронизавши атмосферу,
вийшли курсом на Венеру.
Мріяли: коли удасться
привенеритись на ній -
буде більше, ніж у казці,
явищ, див, пригод, подій!
От хоча б: кортіло Вані
встановити прецедент, -
щоб місцеві венеряни
видали йому в презент
апарат такий - мобільний,
невеличкий та легкий, -
щоб читати міг він вільно
текст на мові будь-якій!
А за це він, як в справжнім лекторії,
розповість їм про сад в Євпаторії,
як поліз туди крізь тин -
й раптом вдарив хтось у дзвін...
й такі інші кумедні історії.
Вітька, хоч кермо тримав,
теж спокуси не здолав, -
щільно сплющівши повіки,
щось своє він уявляв:
ось вони м’яку посадку
довершили, все в порядку,
і везуть їх до готелю
на літаючім тарелю;
враз - вмикаються екрани:
поблизу - якийсь аврал!
І начальник-венерянин
Віктору дає штурвал.
Вітька - кермовий умілий,
визнаний пілот ракет;
і умить він потерпілих
доставляє в лазарет.
І отримує він потім -
за здолання перепон -
вело-мото-кіно-фото-
відео-магнітофон.
Ну, а потім - повернення планове,
від землян всіх - салют капітанові!..
Знов на Землю прилетять -
і тоді вже їх простять
й Вітькин дід, й батько-мати Іванові.
...Але що за стукіт злий?
Зовні, й наче вперебій...
Треба мрійникам в кабіні
відірватися від мрій.
Невже квапились щосили,
і тому - вже долетіли?
Чи зблукали - й випадково
прикометились раптово?
«Де тут в нас частини світу?..»
«Спрацював чи ні захва́т?»
«Обрахуй ізнов орбіту
на шкалі координат!»
«Що ж це так іззовні б’ється?»
«Трохи світло пригаси...»
«Слухай, я уже, здається,
чув колись ці голоси!»
Що вирішує штат експедиції?
Що підказує їм інтуїція?..
Відчинилися на стук -
і побачили крізь люк
всіх жильців та сержанта міліції.
Той сказав: «Який скандал!
Недаремно був сигнал:
в п’ять п’ятнадцять двоє хлопців
розбудили весь квартал!»
Їх соромили сусіди:
що, мовляв, за непосиди!
Ванін тато вибачався,
Вітькин дід - той не з’являвся...
Вітька мучивсь: де заїло?
Що було зробити слід,
щоб ракета полетіла?..
Тут примчавсь сердитий дід.
Як за Вітьку він узявся!
Як не соромно, мовляв:
«Коли ти летіти взявся -
так летіти вже і мав!
Звідки цей провал космічний,
в чому наловив ти ґав?..»
Тільки Ваня Диховичний
знав причину... Та - мовчав.
Але потім, при пошуку тріщини,
Вітька був про причину сповіщений:
Ваня зразу не сказав,
що в ракету книжку взяв,
от і стала вага перевищена.
І пішов тут спір у них,
чи тяжкий це Вані гріх:
він узяв «Трьох мушкетерів», -
відірватися не міг...
«Ти, Вітько́, хоча б у ліжку
почитав би сам цю книжку!»
Й Вітька, тільки повечеряв -
розгорнув «Трьох мушкетерів»...
Й дуже Вітька уподобав
д’артаньянівський девіз,
й визнав: небезглузда спроба,
гідну книжку Ваня віз!
Й друзі, збуджені дошмиги,
сіли составляти звіт:
що́ поправити, щоб книги
брати у новий політ.
З’ясувалися деталі:
будуть інші двигуни -
і тоді в космічні далі
зможуть рушити вони!
Хай при здійсненні плану сміливого
не упустять нічого важливого;
ми їм зичимо удач,
виконання всіх задач
і повернення потім щасливого!
о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о
V.
Перший день шкільних занять!
Вересневим ранком -
всі зраділо гомонять,
стрівшись перед ґанком;
чути оповіді, сміх,
хтось ричить в азарті;
в кожного - мільон нових
вигадок та жартів.
Хто все літо вдома був -
твердить легковірам,
ніби за Урал гайнув
й мандрував Сибіром...
Вітька з Ванею завів
диспути суворі:
він в селі улітку жив,
а Іван - на морі.
Не бувавши у Криму,
Ваню Вітька тішив:
в запалі ручавсь йому,
що в селі - гарніше!
Вітьку там дідусь неначе
брав на ферму жереб’ячу,
на Онегу і на Лачу,
і так далі, удостачу...
«Що? Гарніше у селі?
Ну й смішний дивак ти!
Таж на морі - кораблі,
таж на морі - яхти!
А на річці - де там глиб
й простір неозорий?»
Ваня мало не захрип, -
ратував за море.
«Там вода - хоч спи на ній! -
Ваня гарячився. -
Я - за тиждень, чи й хутчій,
плавати навчився!
Мушлі там всіляких форм,
й досхочу коралів!
Краби є, а ще - був шторм
в дев’ятнадцять балів!
Я з дельфінами пірнав
сто разів приблизно!» -
трошки він фантазував,
майже ненавмисно.
Сперечалися, кричали -
дзвоник ледь не прозівали;
та їх вчасно перервали
й на урок у клас зазвали...
Ну, і тут (зненацька трошки)
стався цей сумний почин:
Вітьку витягли до дошки -
й заробив «погано» він.
Й тема - принагідна літу,
і питання - майже пшик:
навести частини світу,
що проходили торік...
VI.
Переморгуються радо
учні, наче змовники:
завтра - крос, спартакіада!
Йдем у парк Сокольники!
Завтра вранці, в дев’ять тридцять -
крос зимовий завихриться!
Хай - пурга, буран, мороз, -
завтра буде лижний крос!
...Без об’яви й перепросу,
хутче темпу звичного -
Вітька готував до кросу
Ваню Диховичного.
Вітька, чисто на престижі,
виміг у фізорга лижі,
вранці рівно в сім вставав
й друга ревно тренував.
Та коли дізналась мама
про спортивні задуми -
сталася у хаті драма
з плачними тирадами:
«По снігах - три кілометри?
Не врятують жодні светри!
А якщо впаде на сніг?..»
Вані тато допоміг.
Він сказав: «На що це схоже?
Не влаштовуй драму тут!
Може, всіх він переможе
і одержить грамоту.
Всі - на крос, а він - до їжі?
Молодець, що став на лижі!
І, до речі, на війні
лижники були в ціні».
Тільки мама - майже рюма,
перейнята бідканням:
«Ваня це не сам надумав,
а під впливом Вітькиним!
Він за місяць за останній
став худий і невпізнанний!
То від вчення був невроз,
й раптом - цей злощасний крос...»
(
Переклад 2020 р.)
Executed in 0.3176 seconds