Поема
Із Володимира Висоцького

I.

Початкове слово про Вітьку Корабльова й дружка його одвічного Ваню Диховичного.

Що не так із п’ятим¹ «А»? -
Як зірвавсь зі швори весь!
Віра Павлівна сама
з ним не може впоратись.

        Долітали аж до стелі,
        як ракети «Фау-2»,
        то натоптані портфелі,
        то образливі слова.

        Хтось, досвідчений в дуелях,
        двері партою підпер,
        й герць наступний на портфелях
        далі гіршив інтер’єр...

Коли це не жартома -
буде ого-го іще!
Що ж таке із п’ятим «А»,
з чого все побоїще?

        Висновок чиєїсь мами
        був готовий нашвидку:
        «Це - від програшу “Динамо”
        в першім колі “Спартаку”!»

        «Ні, - згадав був тато Ірки, -
        свари - завжди про одне:
        хто до верхнього одвірка
        без розбігу дострибне...»

І тоді, в бурхливий час
диспуту завзятого,
командирували в клас
піонервожатого.

        Вчув здаля вожатий Юра,
        як буянить дітвора:
        «Головне - література!»,
        і - болільницьке «ура!»

        Та перечив дехто першим,
        і розносилось з вікна:
        «У добу космічних звершень -
        важить техніка одна!»

Був вожатий - не дурний,
мовив: «Й хай розноситься!
Це - не розбрат голосний,
це - різноголосиця».

        Перший голос був не зичний,
        не ревів, мов зграя труб, -
        був це Ваня Диховичний,
        всім відомий книголюб.

        Голос другий - винятково
        наполегливий й палкий, -
        тільки Віті Корабльову
        міг належати такий!

Загалом, підстав нема
для тривоги, геть її:
не зчинилось з п’ятим «А»
жодної трагедії.

* * *

        Ваня був оратор вдалий:
        так цікаво повідав,
        що, заслухавшись, бувало,
        клас перерву пропускав!

        Й хай єхиди якнайбільші
        кпили: він пухкий, як сніг;
        а зате - напам’ять вірші
        довго він читати міг:

хоч про «шашки наголо»,
хоч про бій вітрильників...
От півкласу і було
Ваніних прихильників.

        Але й Вітька теж у масі
        певний мав авторитет:
        він зробив у третім класі
        гідро-пневмо-пістолет.

        Перевірку за рікою
        він для хлопців влаштував -
        пістолет стріляв водою
        й більш ста метрів струмінь дав!

І в усіх дворах навкруг
втішно всім завсідникам,
що у них дворовий друг
ходить винахідником.

        Зав’яжи йому всі очі
        та завдання розтлумач -
        то й на дотик він робочий
        зложить радіоприймач.

        Змайстрував електропраску
        аж на сорок кіньских сил
        та приладив автозмазку
        в холодильник марки «ЗІЛ»;

місяць щось конструював
із дротів та чобота -
й школі враз подарував
справдішнього робота!

        Та настройку Вітька здвинув,
        й робот став ловити ґав:
        він пізніше на хвилину
        дзвоник на урок давав;

        а іще - кружляв навколо
        й уривався раптом в клас...
        Діда вітькиного в школу
        викликали вже не раз.

Дід сказав: «Вітька́ мого
вплив псує спадковості;
втихомирити його -
на загальній совісті!»

        (Дід і сам, усім на подив,
        надто запальний бував;
        щось весь час він винаходив
        й «ра́ціо-налі́-зува́в»).

        От і знадобились збори, -
        рішення якесь знайти;
        та, до речі, ще й докори
        щодо Вані розгребти:

на історії Іван -
у званні блискучого,
в математиці - профан,
в ролі відстаючого;

        він - знавець літератури,
        приклад з нього брав весь клас;
        на уроках фізкультури -
        він «захворював» ураз.

        Де колись якесь змагання,
        зразу перший - Корабльов;
        ну, а Диховичний Ваня -
        у болільниках ізнов...

Вітька ж - не читав книжок,
бо вважав причудами,
й кожний в нього був рядок
з помилками грубими;

        насмішив і педагога,
        Віру Павлівну саму:
        Біломор-канал у нього
        раптом впав у Колиму!

        Плутав дати історичні
        і культур взаємовплив;
        а зате він блискавично
        чи́сла множив та ділив.

* * *

...Збори йшли - аж вився пил,
кожен ладен битися;
розділилися навпіл, -
так зручніш сваритися.

        У дівчат - свої підходи,
        в справі цій - звичайно мир:
        хто у класі верховодив,
        той і був у них кумир.

        Та теперь - проблема, згодься:
        два рівнісінькі кути,
        два великих полководця;
        під чиї знамена йти?

Супротивникам на страх
готувались подвиги,
й розійшлись по таборах
навіть ліпші подруги.

        З цього боку: «Фізкультура!
        Техніки пріоритет!»
        А відтіль: «Література!»
        Ці: «Атлет!» А ті: «Поет!»

        «Ванька - млявий, Вітька - жвавий,
        й навіть робота зліпив!»
        «Космонавт Титов на вправи -
        з томом Пушкіна ходив!»

Й так би й бились до сих пір
повними портфелями,
й жований літав папір
справжніми шрапнелями...

        Та, почувши про Титова,
        всі по партах розійшлись, -
        після Ваніного слова
        запал дівся весь кудись.

        І тоді згадали, нащо
        був цей спір до хрипоти:
        не призначити, хто́ кращий,
        а двом хлопцям помогти.

Й рішення знайшлось під сміх,
вже без спору жодного:
підопічним кожен з них
став один у одного.

* * *

        Вітька й Ваня сторопіли,
        вчувши про такий підхід;
        втім, що́ збори ухвалили -
        те й виконувати слід.

        «Значить, так: бігцем за місто!» -
        Вітька перший в шефи встиг.
        Ваня, хоч і змок геть-чисто,
        та до фінішу добіг.

І даремно реготав
Корабльов над Ванею:
вдома Ваня Віті дав
книжку про Іспанію.

        І змагались два лукавця
        не без грішної мети:
        кожний іншого старався
        до знемоги довести.

        Ваня трохи що не плаче:
        кожний день - то вплав, то вскач,
        то візьми ріши задачу,
        то сідай паяй приймач...

Але й Вітьку він припер
шимпанзе й горилами,
й вірші той завчав тепер
сторінками цілими!

        І під час взаємних звітів
        раптом Вітька проказав:
        «Знаєш, Ване, я помітив:
        залюбки читати став!»

        Й Ваня посміхнувся щиро:
        «Силу я набув таку,
        що тепер рази чотири
        підтягнусь на турнику!

Добре, що мене привчив
ти до акробатики...
А на днях - мене хвалив
вчитель математики!»

        І збагнули враз обоє:
        «Стали друзі ми?» - «Авжеж!..»
        Та такі, що і водою
        їх тепер не розіллєш.

        ...Кажуть, приклад - одиничний;
        та у школах знов і знов
        буде й Ваня Диховичний,
        буде й Вітька Корабльов.

І не встежиш за всіма, -
стільки їх з’являється...
Ось що вийшло з п’ятим «А»!
Як це вам вбачається?

II.

Прочитайте знову про Вітьку Корабльова й дружка його одвічного Ваню Диховичного.

Хто спіймав десь-інколи
в табелі «погано»,
має не канікули,
а гірку оману:

погуляти вийти - зась,
на каток - тим паче,
а сиди й хоч лоб розквась
об якусь задачу.

        Й дуже прикро та завидно,
        бо з вікна прекрасно видно,
        як ватага дітвори
        радо ковзає з гори.

Стукне сніжка у вікно -
і затворник знає:
це дружок його давно
на дворі чекає.

Та у майці - не втекти,
й не для снігу - капці,
і до того ж - стерегти
доручили бабці...

        Й знов ученості заручник
        утикається в підручник:
        там в басейнах А та Б
        пішохід кудись гребе;

а потому уві сні
кляті водовози
в ті басейни навісні
наливають сльози.

...Ну, а хто - не лоботряс,
вчив уроки вчасно, -
той зимовий вільний час
проведе прекрасно!

        Ось і Ваня Диховичний,
        хоч учивсь не феєрично, -
        вчення не занапастив,
        чверть закінчив без «хвостів».

Та і Вітька Корабльов
притягнув потиху
добрий в табелі улов,
дідові на втіху.

        Й мали хлопчаки-спілчани
        найзахоплюючі плани:
        спорудити з часом... Ет!
        Цить, це поки що - секрет.

У дворі стояв сарай,
зручний та просторий,
та чомусь - секретний вкрай,
завше на запорі.

Дід проводив там колись
просто дні та ночі,
й заклопотаний якийсь
повертавсь на спочив;

        не палив і не обідав,
        кривсь від рідних та сусідів,
        й знали всі, з яки́х причин:
        щось там винаходив він.

Для онука дід - взірець!
Чули Вітька й Ваня:
він - відомий фахівець
тканей фарбування.

Дід, щоправда, років п’ять
кривдився неначе,
та продукт його занять
в шпарку Вітька бачив:

        ніби чаклуни-араби,
        дід в цеберко, повне фарби,
        непомітне щось натряс...
        Й колір - інший став ураз!

Та образив, як не слід,
дехто діда, видно,
й відтоді закинув дід
справу винахідну.

Вітька п’ять років шукав
ключик від сараю,
дід же капосний - ричав:
«Де той ключ - не знаю!»

        Й раптом, в перший день канікул,
        обійшлось без грізних ікл, -
        дід сказав: «Ось ключ, тримай;
        фарбу тільки не чіпай!»

Це була найкраща з днин,
ліпше свят футбольних, -
без уроків й перемін,
дзвоників й контрольних!

Ключ від таїн - ось, блищить!
Здрастуйте, пригоди!
Це була велика мить
в перший день свободи.

        Добрий час для Вані й Вітьки, -
        час здійсняти всі намітки!
        Стерли те, що дряпав дід:
        «Для усіх закрито вхід!»

І зайшли... Оце так так!
Інструментів скільки!
Гвинтики, дроти, верстак, -
не барися тільки!

Крутить низку шестерень
древній мотоцикл...
Загалом, прекрасний день -
перший день канікул!

III.

Друзі торкнули кувалду важку,
рашпіля смугу бугристу...
Й раптом помітили в дальнім кутку
чорну велику каністру.

Зразу згадали про дідів наказ,
категоричну умову...
Видно, каністра і містить якраз
дідову фарбу казкову!

Ні, не утриматись тут все одно, -
надто принаджують тайни!
Що заборонено - саме воно
найцікавіше звичайно...

        Віко каністри відкрилось помалу;
        крапнули трохи на пасмугу скла, -
        фарба на хвильку блакитною стала,
        жовтим й червоним на землю стекла!

Вгледівши цю небувалу красу,
хлопці застигли; й потому
дружно домовились, щоб завчасу
не прохопитись нікому.

Звідки взялося це диво із див,
Вітька повідав не зразу;
Ваня присягся, і Вітька відкрив
дідову давню образу.

...Дідові - відгук прислали якось:
«Витвір цей ваш - нецікавий!»
Десь у інстанціях вирішив хтось:
все це - дитячі забави.

        Задум назвали шкідливим й нечинним:
        вся ця алхімія - для неотес!
        Синє повинно лишатися синім,
        жовте - жовтеньким, й не треба чудес!..

Радили люди: отам чи отам
спробуй звернутися чемно...
Тільки тут дід вже затявся і сам:
«Видно, трудивсь я даремно...»

Що він сказав би, почувши хлоп’ят?
Ваня все вирішив хутко:
«Ми пофарбуємо наш апарат
дідовим творчим здобутком!

Й лист у газети напишем мигцем, -
щирої правди заради!
До “Піонерської правди” пошлем,
й до “Комсомольської правди”!

        Як, мовляв, так, - геніального діда
        гнобить недбалий якийсь бюрократ!
        Дід виняткову продукцію видав, -
        он, подивіться на наш апарат!..»

Ваня сказав: «Достобіса балак!
Надто у тебе все лунко...
Краще - візьми умости на верстак
креслення та розрахунки».

Й ось вже захоплено наші творці
риси наносять на ватман...
Потім утіляться креслення ці
в перший міжзоряний флагман!

Люди, відзначте собі цей момент:
в цьому старому сараю
розпочинається експеримент -
й стежка у далеч безкраю!

* * *

        Ну а допоки, примітливий змалку -
        Вітька Івану сказав: «Не зівай!..»
        І з будівництва - бетономішалку
        хлопці насилу вкотили в сарай.

Не уявіть, що вони - крадії
чи бешкетують без діла:
як будівництво скінчилось - її
муляри так і лишили.

Звалене там будівельне сміття,
цегла, потрощена дрібно...
Й нате: бетономішалка ота
хлопцям для чогось потрібна.

Ваня сказав: «Її взявши відтіль,
добру зробили ми справу,
бо заважав пожильцям цей утиль
й нашому домоуправу!»

        Лозунг на школі ви, певне, читали:
        «Металобрухт, піонере, збирай!»
        Й Вітька із Ванею тиждень тягали
        труби від водопроводу - в сарай.

Вітька їм місце знаходив ураз,
й Ваня - завжди наготові;
й майже два тижні носив цілий клас
їм сірники побутові.

Вітька голівки у них віддирав,
й склав їх до скриньки ретельно;
він її черепом декорував
з написом: «Дуже смертельно!»

Бачили всі, тільки жоден не знав,
що там затіяли хлопці:
щось розробляють, - чи то пароплав,
чи паровоз у розробці...

        Боб-голубар із сусіднього двору
        (Вітька у контрах з ним часто бував)
        сів на паркані, цікавістю хворий,
        лускав насіння та спостерігав.

Тільки - не видно, хоч стеж, хоч не стеж,
й маявся він безпорадно:
чи не ганятимуть голубів теж?
Дуже було б це досадно!

В Борьки вся слава - що в їхніх домах
голубарів більш немає;
а відбери це у нього - і крах,
авторитет полиняє.

От і послав він Володьку Сайка
з братом та Жиліну Свєтку:
чи не задумано голубника, -
мали розвідати метко.

        Ввечері, тільки-но темрява згусла,
        трійця паркан подолала... В цю мить
        Жиліна Свєтка (ще та боягузка)
        скрикнула раптом: «Ой, щось там горить!»

Ні, не завмерли вони, - навпаки,
порозлітались, як пір’я;
Борьчині вірні так звані дружки -
не оправдали довір’я...

(Звісно, тривога фальшива була,
марно злякались знестями, -
просто це фарба на пасмузі скла
грала всіма кольорами.)

Борька тоді спохмурніло сказав:
«Щось підозріле там креслять!
Скажем дорослим: підпалять, мовляв,
дім вісімнадцять дріб десять!»

        Батько Бориса байкам не повірив;
        він в поліклініці фельдшером був, -
        температуру у Борьки поміряв
        й потім на тиждень у хаті замкнув...

В хлопців тим часом - проблема з вікном,
вихід шукають зі скрути:
як на усіх кораблях загалом,
круглим воно має бути!

Ваня уже пів-Москви обійшов,
вулиці ближні та дальні...
Й раптом - вікно на вокзалі знайшов, -
у чоловічій вбиральні!

Взяти його неможливо... Однак
Ваня - таки комбінатор:
вранці в сараї вже ліг на верстак
шуканий ілюмінатор.

        Всі перебірки в бетономішалку
        впаяні міцно, старанно, навік;
        втягнуто вже аварійну мигалку
        й крісла-шезлонги в командний відсік.

(Ця залізяка - на погляд будь-чий
шкодить, можливо, сюжету;         
та Вітька й Ваня в уяві своїй     
з неї зробили ракету!)            

В отвір, куди заливали, було,
суміш щебінки з цементом, -
кругле вікно саме враз підійшло,
стало воно елементом.

Східці стрем’янки до люків ведуть,
й зроблена приладна дошка:
дев’ять будильників разом гудуть
й фосфором світяться трошки.

Вже перевірений кожний ланцюг,
кожна дрібниця істотна;
й навіть замки від віконних фрамуг
вкручені в люки добротно.

        Труби насподі - це сопла ракетні,
        паливо - із сірникових голів;
        іспити вже відбулися макетні, -
        Вітька півста сірників попалив...

Правда, нараз ледь не луснув весь план,
ще не досягши орбіти:
Вітька зібравсь зореліт-космоплан
сірою фарбою крити!

«Це - щоб не видно ракету було,
захід безпеки так званий:
раптом зустрінуться нам, як на зло,
інопланетні буяни...»

Й ставсь у конструкторських лавах скандал,
сварка страшного масштабу, -
Ваня пішов у атаку учвал,
в січу - за дідову фарбу:

        «Що про нас скажуть оті венеряни,
        тільки-но ступимо ми з корабля?
        “Сірість, мабуть, - у вас всюди, земляни;
        певне, сіренька така - вся Земля...”

А от якщо застосуємо ми
винахід діда яскравий -
поголос піде про це між людьми,
й дід твій отримає слави!»

Вітьку цей довід відразу скорив,
й зайві подальші промови!
Діда свого він, звичайно, любив, -
дід був і справді чудовий.

Ну, то - за справу!.. І ось - результат,
в захваті Вітька та Ваня:
наче веселка, блищить апарат,
наче від сонця вітання!..

        Навіть рішили найважче питання, -
        як їм для старту відсунути дах:
        кран будівельний надибав десь Ваня
        і до сараю на тижні притяг.

Й ще в них одна з недокінчених справ:
Ваня якось - на припоні
звідкись щенятко привів, і сказав:
«Буде у нас у загоні!

Щоб не попасти в польоті у скрут,
протистояти сюрпризам -
вивчити треба, як житиме тут
справжній живий організм!»

Та організм все крутився чогось, -
шустрий такий «номер третій»,
що йому м’ясо давати прийшлось,
щоб залишавсь у ракеті.

        І отепер, перед самим відльотом,
        мало в програмі не викликав зрив:
        місію виконав він, але потім
        вийти з ракети ніяк не хотів.

Ваня і кликав свого протеже,
і спокушав ковбасою...
Вітька був майже готовий уже
взяти щеня із собою.

Ваня не згоден: «Хоч песик цей нам
стреси космічні знімає,
ризикувати собачим життям
зовсім в нас права немає!»

Так що - вручили на час двірнику
пса - неофіта орбіти,
перепросились у пса нашвидку...
Завтра уранці - летіти!

IV.

«Вже будильника он трель!
Вилізаймо із постель!
Не чекатиме нікого
міжпланетний корабель!

        Все готово: два лимони,
        довгий шнур від телефону,
        компас, хліба скільки треба,
        сірники і карта неба».

                Ваня зліз униз з балкона
                і спокійно доповів:
                «Взяв я ліску із нейлону,
                витривалу на розрив;

                на трапунок аварійний -
                йод та бинтовий рулон;
                й чорну каву традиціну, -
                щоб не впасти нам у сон».

                Тільки Вітька - не маруда,
                рішення прийняв - і квит:
                «Ні, аварій в нас не буде,
                зайве не берем в політ!

                        І таке ще тобі зауваження:
                        брати каву в батьків - ой, небажано!
                        А при старті кожний грам
                        вдесятеро стане нам, -
                        це ж бо наслідок перевантаження!»

«Ну, за справу; не зівай!
Що ти тягнеш? Відчиняй!..»
Потихеньку розчинили
дідусів старий сарай.

        Плани звірені раз сорок:
        третє березня, вівторок,
        п’ять п’ятнадцять - термін старту,
        зволікати більш не варто.

                Після пуску, як відомо,
                двигуни почнуть ревти
                й тіло стане надвагоме, -
                треба це перенести.

                Вітька перший в люк залазив,
                демонструючи снагу:
                вчора він не їв ні разу, -
                зайву зменшував вагу.

                Ну а Ваня Диховичний -
                в люку мало не застряв,
                й декілька порад практичних
                Вітька стиха другу дав...

                        Вони горді сміливостю власною,
                        й навіть дрож видається тут вчасною;
                        Вітька бортжурнал узяв
                        і ретельно записав:
                        «Екіпаж - у бадьорому настрою!»

Бак заправлений пальним...
Десять... Дев’ять... Вісім... Сім...
Переведені системи
всі у стартовий режим.

        Запалились речовини,
        задрижали в домі стіни,
        штатні запуску ознаки, -
        аж загавкали собаки.

                Мало з місця дім не здвинувсь,
                грім шибками шварконув;
                Вітькин дід - і той прокинувсь,
                хоч і глухуватий був.

                Тато Вані спав прекрасно,
                й раптом - гуркіт в сон вліза!
                Що таке: на небі ясно,
                а здається, що - гроза.

                «Мабуть, тут кербуда треба, -
                хай врятовує житло!..»
                Весь квартал дивився в небо,
                тільки - пусто там було.

                        Ванін тато дошукував сутності,
                        але мама - взірець чадолюбності,
                        зразу - глип: а Ваня де?..
                        Тут і Вітькин дід іде,
                        каже, Вітька - також у відсутності!

І такий почався рух
й навантаження для вух -
Вітькин дід від причитання
мало зовсім не оглух.

        ...А тим часом їхні діти
        вже дістались до орбіти;
        пронизавши атмосферу,
        вийшли курсом на Венеру.

                Мріяли: коли удасться
                привенеритись на ній -
                буде більше, ніж у казці,
                явищ, див, пригод, подій!

                От хоча б: кортіло Вані
                встановити прецедент, -
                щоб місцеві венеряни
                видали йому в презент

                апарат такий - мобільний,
                невеличкий та легкий, -
                щоб читати міг він вільно
                текст на мові будь-якій!

                        А за це він, як в справжнім лекторії,
                        розповість їм про сад в Євпаторії,
                        як поліз туди крізь тин -
                        й раптом вдарив хтось у дзвін...
                        й такі інші кумедні історії.

Вітька, хоч кермо тримав,
теж спокуси не здолав, -
щільно сплющівши повіки,
щось своє він уявляв:

        ось вони м’яку посадку
        довершили, все в порядку,
        і везуть їх до готелю
        на літаючім тарелю;

                враз - вмикаються екрани:
                поблизу - якийсь аврал!
                І начальник-венерянин
                Віктору дає штурвал.

                Вітька - кермовий умілий,
                визнаний пілот ракет;
                і умить він потерпілих
                доставляє в лазарет.

                І отримує він потім -
                за здолання перепон -
                вело-мото-кіно-фото-
                відео-магнітофон.

                        Ну, а потім - повернення планове,
                        від землян всіх - салют капітанові!..
                        Знов на Землю прилетять -
                        і тоді вже їх простять
                        й Вітькин дід, й батько-мати Іванові.

...Але що за стукіт злий?
Зовні, й наче вперебій...
Треба мрійникам в кабіні
відірватися від мрій.

        Невже квапились щосили,
        і тому - вже долетіли?
        Чи зблукали - й випадково
        прикометились раптово?

                «Де тут в нас частини світу?..»
                «Спрацював чи ні захва́т?»
                «Обрахуй ізнов орбіту
                на шкалі координат!»

                «Що ж це так іззовні б’ється?»
                «Трохи світло пригаси...»
                «Слухай, я уже, здається,
                чув колись ці голоси!»

                        Що вирішує штат експедиції?
                        Що підказує їм інтуїція?..
                        Відчинилися на стук -
                        і побачили крізь люк
                        всіх жильців та сержанта міліції.

Той сказав: «Який скандал!
Недаремно був сигнал:
в п’ять п’ятнадцять двоє хлопців
розбудили весь квартал!»

        Їх соромили сусіди:
        що, мовляв, за непосиди!
        Ванін тато вибачався,
        Вітькин дід - той не з’являвся...

                Вітька мучивсь: де заїло?
                Що було зробити слід,
                щоб ракета полетіла?..
                Тут примчавсь сердитий дід.

                Як за Вітьку він узявся!
                Як не соромно, мовляв:
                «Коли ти летіти взявся -
                так летіти вже і мав!

                Звідки цей провал космічний,
                в чому наловив ти ґав?..»
                Тільки Ваня Диховичний
                знав причину... Та - мовчав.

                        Але потім, при пошуку тріщини,
                        Вітька був про причину сповіщений:
                        Ваня зразу не сказав,
                        що в ракету книжку взяв,
                        от і стала вага перевищена.

І пішов тут спір у них,
чи тяжкий це Вані гріх:
він узяв «Трьох мушкетерів», -
відірватися не міг...

        «Ти, Вітько́, хоча б у ліжку
        почитав би сам цю книжку!»
        Й Вітька, тільки повечеряв -
        розгорнув «Трьох мушкетерів»...

                Й дуже Вітька уподобав
                д’артаньянівський девіз,
                й визнав: небезглузда спроба,
                гідну книжку Ваня віз!

                Й друзі, збуджені дошмиги,
                сіли составляти звіт:
                що́ поправити, щоб книги
                брати у новий політ.

                З’ясувалися деталі:
                будуть інші двигуни -
                і тоді в космічні далі
                зможуть рушити вони!

                        Хай при здійсненні плану сміливого
                        не упустять нічого важливого;
                        ми їм зичимо удач,
                        виконання всіх задач
                        і повернення потім щасливого!

V.

Перший день шкільних занять!
Вересневим ранком -
всі зраділо гомонять,
стрівшись перед ґанком;

чути оповіді, сміх,
хтось ричить в азарті;
в кожного - мільон нових
вигадок та жартів.

Хто все літо вдома був -
твердить легковірам,
ніби за Урал гайнув
й мандрував Сибіром...

Вітька з Ванею завів
диспути суворі:
він в селі улітку жив,
а Іван - на морі.

Не бувавши у Криму,
Ваню Вітька тішив:
в запалі ручавсь йому,
що в селі - гарніше!

        Вітьку там дідусь неначе
        брав на ферму жереб’ячу,
        на Онегу і на Лачу,
        і так далі, удостачу...

«Що? Гарніше у селі?
Ну й смішний дивак ти!
Таж на морі - кораблі,
таж на морі - яхти!

А на річці - де там глиб
й простір неозорий?»
Ваня мало не захрип, -
ратував за море.

«Там вода - хоч спи на ній! -
Ваня гарячився. -
Я - за тиждень, чи й хутчій,
плавати навчився!

Мушлі там всіляких форм,
й досхочу коралів!
Краби є, а ще - був шторм
в дев’ятнадцять балів!

Я з дельфінами пірнав
сто разів приблизно!» -
трошки він фантазував,
майже ненавмисно.

        Сперечалися, кричали -
        дзвоник ледь не прозівали;
        та їх вчасно перервали
        й на урок у клас зазвали...

                Ну, і тут (зненацька трошки)
                стався цей сумний почин:
                Вітьку витягли до дошки -
                й заробив «погано» він.

                Й тема - принагідна літу,
                і питання - майже пшик:
                навести частини світу,
                що проходили торік...

VI.

Переморгуються радо
учні, наче змовники:
завтра - крос, спартакіада!
Йдем у парк Сокольники!

        Завтра вранці, в дев’ять тридцять -
        крос зимовий завихриться!
        Хай - пурга, буран, мороз, -
        завтра буде лижний крос!

...Без об’яви й перепросу,
хутче темпу звичного -
Вітька готував до кросу
Ваню Диховичного.

        Вітька, чисто на престижі,
        виміг у фізорга лижі,
        вранці рівно в сім вставав
        й друга ревно тренував.

Та коли дізналась мама
про спортивні задуми -
сталася у хаті драма
з плачними тирадами:

        «По снігах - три кілометри?
        Не врятують жодні светри!
        А якщо впаде на сніг?..»
        Вані тато допоміг.

Він сказав: «На що це схоже?
Не влаштовуй драму тут!
Може, всіх він переможе
і одержить грамоту.

        Всі - на крос, а він - до їжі?
        Молодець, що став на лижі!
        І, до речі, на війні
        лижники були в ціні».

Тільки мама - майже рюма,
перейнята бідканням:
«Ваня це не сам надумав,
а під впливом Вітькиним!

        Він за місяць за останній
        став худий і невпізнанний!
        То від вчення був невроз,
        й раптом - цей злощасний крос...»

(Переклад 2020 р.)

---

1 Навчання у школі у ті часи починалося в сім років. Отже, мова йде про 11-річних дітей.