Співробітники Офісу президента України Володимира Зеленського замовили відомому представнику російської «ліберальної обойми» Дмитру Бикову біографію їхнього патрона. Подейкують, що мета цього проекту – «перемогти» торішню некомпліментарну книжку Сергія Руденка «Зеленський без гриму».
Виконавець – той самий Биков, який нещодавно обурювався відсутністю в Україні російських шкіл, передрікав Одесі «жалюгідну роль у відриві від російської культури», а тепер заявляє, що перемога України – це «тріумф націоналізму, а я думаю, що це небажаний варіант». Але не про це зараз мова.
Биков палко взявся до справи, і на День незалежності України дав інтерв'ю телеканалу «Дощ» (звичайно ж, пов'язаному з тією самою обоймою), в якому окреслив свою концепцію:

«Зеленський – головна людина Європи і, гадаю, світу. [...]
Я пишу цю книгу абсолютно безкоштовно, але моя особиста користь полягає ось у чому. Все життя я чую, що представники творчої інтелігенції не можуть і не повинні приймати жодних управлінських рішень, що вони не можуть керувати ні газетою, ні державою, ні скільки-небудь серйозним підрозділом будь-чого.
Зеленський – представник творчої інтелігенції, який довів: у наш час саме представники творчої інтелігенції, для яких свобода та честь не порожні слова, мають, повинні рекрутуватися у владу, бо вони – єдині люди, які вірять у власні гасла. (???!!!) Якщо актор не віритиме у свої слова, він погано зіграє.
Для мене Зеленський – це генерал Делла Ровере, людина, яка повірила, що вона герой, і стала героєм. І я вважаю, що стара думка Миколи Гумільова про велику роль творчої інтелігенції в управлінні світом, вона сьогодні збувається. Гумільов говорив: “Якщо ми, поети, із тисячі словосполучень вибираємо наймилозвучніше, то вже якось із трьох-п'яти економічних рішень ми виберемо оптимальне”.
[...] Не має значення, яка там економічна програма, які там політичні ідеї, які соціальні програми, важливо, що людина вигадує для країни те життя, яким ця країна живе».

Як коментар до цього дивовижного сплеску російської ліберальної думки, мабуть, перш за все слід пояснити слухачеві, як завжди, враженому ерудицією Бикова, хто такий цей хвацько згаданий генерал: це персонаж однойменної повісті італійського письменника І.Монтанеллі (1959)... Таким чином , тут має місце типова «промовка за Фрейдом», яка демонструє: у дійсності Биков вважає, що Зеленський – не справжній герой, а – вигаданий!

Зауважимо також, що об'єкт цитування Биков підібрав надзвичайно вдало: нещодавно журналіст Олег Батурин розповів, що правнучка М.Гумільова, завуч ліцею №2 у Новій Каховці, допомогала російським окупантам виявляти та викрадати своїх проукраїнськи налаштованих колег-педагогів...

Тепер – про основну частину спічу Бикова, «теоретичну». Тут, здається, є сенс перевірити оприлюднену теорію на практиці. Пропонуємо наступний план експерименту.
1. На кошти Михайла Ходорковського (це ще один стовп російського лібералізму) придбати літак «Бомбардьє» або «Ембрайєр» (але обов'язково бізнес-класу).
2. Посадити Зеленського за штурвал (він погодиться, він безгальмовий, він цілою країною взявся без підготовки керувати). Творче завдання – чудово зіграти досвідченого пілота, який з розумним виглядом смикає за всілякі важливі важільці.
3. Запросити Бикова здійснити рейс Маріуполь – Уфа у якості пасажира цього борту.

Можливі варіанти закінчення експерименту та їх інтерпретація:
1) Биков успішно здійснює переліт.
Це буде тріумфальне підтвердження теорії! Бикову буде присуджено Нобелівську премію, одночасно з літератури та економіки.
2) Політ закінчується трагічно, можливо, через «людський фактор» (так називають помилку пілота).
В цьому випадку Бикова слід поховати на міському цвинтарі Уфи, з установленням на могилі бюста Пушкіна як пам'ятника. Некролог повинен написати неодмінно Віктор Шендерович (ще один з тієї самої тусовки), це його улюблений жанр!
3) Биков відмовляється летіти! (Наприклад, у нього терміновий етер на «Дощі», і взагалі, змінні шорти вдома забув).
У цьому випадку літак слід продати, виручені кошти перерахувати ЗСУ, а Дмитру Бикову назавжди привласнити ініціали Д. Б. (Дешеве Базікало, він же – «дебіл, бля»).

Як тільки українська мова «усвідомила» себе (не пізніше XVIII ст.) - імперія почала її гнобити. (Подробиці - див. хоча б у Вікіпедії: «Хронологія утисків української мови»). Будь-яка імперія - завжди проти мовного «націоналізму», бо він же може призвести до політичного руху за національну незалежність. Тому Римська імперія послідовно запроваджувала романізацію, Сельджуцька/Османська - отурчення, Габсбурзька - германізацію, Британська - англізацію, Російська - русифікацію...

При радянській владі імперські традиції неухильно підтримувались майже до останку: наприклад, в 1970-х роках у великих містах східної половини України практично не залишилось українських шкіл, а всі обласні газети було переведено на російську мову. Офіційне обґрунтування русифікації було при цьому не імперське, а ідеологічне: мовляв, «шкідливий» націоналізм заважає «класовій єдності трудящих».

Однак, оскільки влада була тоталітарною, вона намагалась керувати всіма сторонами життя, - отже, парадоксальним чином керувала навіть «опозицією», тобто процесом опору (тим, що відбувався у дозволених межах). Так що, з одного боку, в населення послідовно відбирали рідну мову, а з іншого - цю саму мову удосконалювали, утримуючи цілий інститут мови та кафедри у вузах. Врешті-решт, при «розлученні» у 1991 р. ми отримали добре стандартизовану мову, з багатим та різноманітним лексичним складом, з досконалими словниками та непоганою бібліотекою перекладених на цю мову текстів.

Але населення країни не збиралося самостійно переходити на ту мову, яка робила з нього справжню націю. (Звісно, частково це було наслідком багаторічного третирування української мови як «простацької», нібито недостатньо вишуканої та витонченої.)

Деякий час це майже нікого не хвилювало... І раптом виявилося, що без нації ми ризикуємо перестати існувати як народ. І як незалежна держава. Отже, нам стало конче потрібно будувати політичну націю, а одна з необхідних умов для цього - масове покидання мови сусіда та перехід на мову національну.

Ніяка мова ні в чому не винна, а російська мова - до того ж багата та зручна. І, власне, вже «належить» не населенню Росії, а стала часткою світової культури. Але, оскільки її розповсюдженість серед жителів України заважає оволодінню рідною мовою, краще нам на деякий час (хоча б - на 2-3 покоління) російську мову забути...

Як же це зробити? Ми ж уже вивчили - на власному досвіді, ще коли Росія боролася з українською мовою - що так просто мову не витиснеш.

У новій історії відомо кілька випадків, коли агресору вдавалося знищити місцеву мову навіть у побуті (як це сталося, наприклад, з гельською мовою наприкінці XIX ст. у Шотландії). Але при цьому повинно виконуватися кілька умов, кожна з яких є необхідною. Зокрема:
- носіїв витискуваної мови не повинно бути «занадто» багато;
- мають існувати механізми дискримінації (у будь-якому розумінні) тих, хто продовжує користуватися витискуваною мовою;
- не має бути діаспори, яка могла б незалежно продовжувати мовний процес (тобто, на витискуваній мові);
- впроваджувана мова повинна бути більш розвиненою, мати більш актуальний (відповідаючий вимогам реальності) лексичний склад, ніж витискувана мова.

Очевидно, що в нашому випадку жодна з цих умов не виконується. Так що - на жаль, легко не буде...

Серед інструментів, якими тут можна скористатися, є і «ненасильні», не пов’язані з примусом та «адмінзаходами». Один із них - знайомий нам з практики русифікаторів: це - переклад, причому насамперед - з тієї мови (однієї чи кількох), яку треба витиснути. Оскільки радянська влада прагнула відгородити піднаглядне населення від закордонного впливу, вона робила користування іноземними мовами «непотрібним», фінансуючи від імені держави переклади з усіх мов - на «свою» (тобто, на російську).

Той же самий метод активно застосовувався після Першої світової війни в Палестині під час так званої «війни мов» - івриту проти німецького та ідишу. (Щоправда, там йшлося про десятки тисяч носіїв мови, а в нас - про мільйони.)

Мені здається, що сьогодні прихильники прискореного розвитку української нації могли б узяти цей досвід на озброєння - і розпочати практику «килимових» перекладів з російської мови, з метою зменшити об’єктивну потребу у користуванні нею як серед будь-яких учнів та студентів, так і взагалі серед жителів країни.