не ятрити томливість душі зустрічами дивними неспокійними
ти спокійна вже в цій неспокійності
хтось заглянув у нашу шпариночку
чудний див поглинає краплиночку
тих чуттів недобутих і спалених
вся долівка уже закривавлена
вся верхівка уже потолочена
навіть стіни — аякже! — наврочені
вже стискаються трусом трусяться
неспокійна ти ще?
і забути це все треба поспіхом
з дивним усміхом
із краплиною віри у зустрічі.

Зі збірки "Відчути місто стопою (з тобою)". Ужгород, 2019.

Якби ти знав, якби ти знав,
Як пахне в літі жито —
Серед м’яких духмяних трав
Ти б міг мене любити.

Якби ти знав, якби ти знав,
Чим мріють сни дівочі —
Ти безустанно б цілував
Заплаканії очі.

Якби ти знав, якби ти знав
Набутки твого сина —
Ти б гордість всю до ніг поклав,
Єдиний…

Якби ж ти знав…

Зі збірки "Відчути місто стопою (з тобою)". Ужгород, 2019.

«Моє серце бринить в добрій славі»:
для Царя — той коштовний вінець,
що лягає від Нього ж на глави —
тайну прагне розкрити митець.

Ви — найкращі у день поєднання:
чистота, нагорода, хвала,
не сумуйте, що мить розставання
з ego любим уже надійшла.

Одягни, чоловіче, ти шати
сили, мудрості та доброти,
пригорни ніжно ту, що кохати
будеш вічно — ви вдвох, в чистоті.

А у правді, у вірі й любові
ти зітреш із землі ворогів…
І залишишся днесь у полоні,
у полоні коханої днів.

Ти ж, дівчино, сповняйся красою.
У той час, як твій милий прийде,
до світань свого серця росою
ти розраду даруй.
Хай живе

ця Любов, подарована Вічним.
Вознесіть за цей дар молитви́.
Сталось таїнство дивне — вінчанням
у подружжя поєднані ви.

IX.2009.
Зі збірки "Відчути місто стопою (з тобою)"

Сонце вранці сходить,
болю біль проходить,
порожньо лишається в душі.

Попрошу кохану
відпустить омани
й вивести з безодні-чужини.

Полишімо вчинки
ті, що безупинно
дроблять вщерть підмурок неміцний…

Глянь, любов сповита
в храмі заповітом —
двері їй відкрий.

перша вóйна київ наш сосюри
спів летить корогви мають дзвони в храмах
зунр і злука спілка з польщею петлюри
...кутник смерти перший другий відспів з храмів
і огонь новий із яру й лють похмура
неп й пацифікація вкраїнську в храми
в маси авангард і вапліте культуру
«боґа нєт» один костел закриті храми
три колосся чорні дошки мури
з комнезаму й рознарядок дзвони з храмів
курбас хвильовий мовчать земля й бандури
склад музей торгсин колгосп у храми
кров в європі коновальця та петлюри
на її руках і кров з карпатських храмів
й «нелюдей» з округ гори святого юра
і війна свята за гідність в отчім храмі
...
незалежність! стяг шеренги танки беемде і птури
запорука панахид молебнів за героїв в храмах

25.VIIІ.2016

Я подарую тобі пам’ять,
Яка не раз тебе ще зранить,
Рубець нагадувань зоставить
В житті.

Я подарую тобі квіти –
В них схожість можеш ти узріти
З людьми, яких вже не забудеш
Повік.

Я подарую тобі руки,
Що пригортають тебе в муках,
Й мелодії любові звуки
Ятрять.

Я подарую тобі вечір,
Що не повториться, до речі,
Хоч вічність житимеш,
Хоч вік.

Я подарую тобі очі.
в них сльози болю, дні і ночі
І їх ніколи, як не хочеш,
Не втреш.

Я подарую тобі вічність,
Не через те, що так є легше,
Бо є єдине, що є вічне –
Любов.
2006

Троянда, подарована тобі, уже суха…
Уже любов, обіцяна до смерти, загаса…
Уже не зігріває щастя ніжно кров сердець…
Сприймаємо як помилку покладений вінець…

Вже нарікання на Христа, на долю ллються враз…
Не сила вже від гіркоти жалючих цих образ…
Чи вже не любуватися шнурівкою брів,
Гортати словники для ймен дочоксинів?…

…Все, годі плакати над безталанням літ,
Минеться біль і зрине в пам’яті гарячий лід,
Ще трохи часу — і Господь верне нам теплоту,
І жаль за страчену Любов святу.
2004

1
мірка рук гарячих твоїх виявилася задрібною
все що між нами було затягнулося враз пеленою
стукоритмом протягує потяг долаючий жаль
справжня мірка очей глибини заховалась за сталь
2
ранкові падозори розвіяли примарність
прозорі росопади очистили лаштунок
ти вирішив! – обнулив сонця схід рахунок
…якщо ж поклонишся – розступиться захмарність
2007

Схолодилось, відбігло, забулось і стерлось –
Заозимилось, і в світанках яріє теплінь…
Усвідом, уясни, пригадай, дослухайся
До гармонії руху весни!

2013

Мов пацьорки розсипались корови по полю…
Пригадалось тенорове «йшли з діброви»
Та ще – при застіллі розповідали –
Де б корова не йшла, ти поруч трималась.

Полишило в лазурі вже сонце кресаню…
На чім ходим – шукали у травах роси.
Раптом пляма земна обпекла ноги босі
Подуріли всі півні чи час це останній?..

Нас почуто – почало гриміть Закерзоння –
Спраглий спогад дитинства навіяв чудним –
Ластівчата-дівчата у тендітнім тридзвоні
Сподівались-просили: «Дощу не даси!».

Чи мольфар розігнав разом з хмарами стадо,
Колежанкам на заздрість, бабусі на ляк?
У гаївці плямиста отримала владу,
Мені ж весело стало під коров’ячий такт,

Що також насміхався: «Пастуше, як ми,
Чи вухами спроможний водити танки?
І ти знай, летимо ми до дому тому,
Щоб прощати, хто став на від хати стезю».

2010

Шумить вода, вода шумить,
щемить біда… хапає вмить.
Біда пройде, переболить.
Хай навіть шрам душі кровить –
це ж мить!

Де дотик, спалах, блиск,
Пекучий блиск –
Все лише мить,
Поки з верхів і до низів
Вода шумить.

2011

білий оґер замріяно
хвіст наче флюгер
все заводить кружляння
крилатими бзиками
наче струпи на стріхах
розніжені голуби
наче з штундів обкладинок
утішаються квіти
вибухають враз яблуні цвітом у травах
дві красуні як янголи
наче в запуску пристрою
проспівали «навіки Ісусові слава»
і збагнув я
і оґер і мрії й кружляння
див дівчатонька-квіти і «слава Ісу»
на картині неділі малювались зі сну

2011

З дерев останній лист спадав.
Востаннє гляну в твої очі.
Згадай, як ніжно пригортав,
Згадай, як ніжно цілував,
Згадай кохання дні та ночі.

Погляньмо разом на політ
Листа кленового у вальсі –
Як хочеться розпуки лід
Покраяти розпуки лід
Теплом обіймів наших вранці.

Весна кохання пронеслась,
Лишивши тільки щастя спогад.
Листок упав – ти піднялась,
Ти піднялась – листок здійнявсь
Любов спровадити в дорогу.

2009 (2013)

Пеленою тримають спогади – зігріваємось біля вогнища…
Як давно це було, як давно…
Кожен крок нами роблено в спокої,
Ми заглибили погляди в простори
Крізь Майдану майбутнє вікно.

Шаленіють серця, бочкотрам натискає
На нерви, на обрій, на сірість душі,
Тут небо панує… сьогодні… в розмаї
До правди вже близько… вже близько… ключі
Мурашать по хребту у світанні хмільному,
В скронях дзвони предвічні тим, що буде, гудять.
Загляніте ув очі – у батьківському домі
Гідні діти зросли – ось вони височать!

2014

Тільки-тільки здалося
Життя почалося
Золотисте колосся, жнива.
…Вириваю волосся,
- Чому це збулося?
Чому я сама і жива?
Ось твій син простягає руці до неба,
От йому б політать!
Але небо забрало тебе у мене
Й забуло віддать.

23.6.2014

Ти йдеш попереду, друже сотенний,
У задумах, справах, бою,
Вершини сягав ти в зусиллях щоденних
І гаслом твоїм є "Люблю!"
– Люблю Україну, люблю рідну неньку,
Дружину та сина, й бійців.
Усе, що цінуєш, збудив ти раненько –
Зустріти мечем ворогів.

Пр.:
У пошуках честі та волі
Єднаємо наші серця.
Відзнакою нам на погоні 2 р.
Є слава держави в віках!


У твоїм почині відважні солдати
Знаходять для себе наказ:
Супроти агресора мужньо стояти
Й ударом їх бити гаразд.
Зрадіє дитина, всміхнеться дружина
Під твоїм надійним плечем
І шаною вкриє себе Батьківщина
У захисті хлопців з мечем.

Пр.:
У пошуках честі та волі
Єднаємо наші серця. 2 р.
Відзнакою нам на погоні
Є слава держави в віках!

Є гідність народу в ділах!
Є мужність героя в боях!

23/6/2014

твої зірки на погонах
долю вершили
здобути і бути
Найпершим
Найкращим
Палкішим
і щастя
Дружини та сина
у тім
що ти чином творив
і життям у згоранні любив
Вража куля
спинила твій лет
голосить Ярославна твоя
пам'ятаєш
прийдешнього ценз
досягав ще зо дня
твого дня

22.06.2014 р.

- Борт двадцять сьомий.
Політ нормальний.
- Земля, земля!
- Ми на волі,
І небо в полі!
-Тра-та-та
Рикошетом б'є
По оселях
І по селах,
Де батьківські пороги,
Де кохана з дороги
Пригорне
І малечу із рук забере.
Час вечері...
Відчиняються двері
Воякам у небесній купелі,
Та у рідних оселях
У серцях сумно треллю
Ой бринітиме довго
Оте "тра-та-та"

22.06.2014р.

нечисть
у камуфльованих рясах
поглядом склянотьмяним
з сатанинської книги пророчать
ми - обранці і йдемо затим,
щоб рукою залізною щастя
дарувати - від нас благодать,
все, що ваше, належить нам взять!
перегорнемо ж далі сторінки
з книг пророцтв, які втілені вже:
"новий Рим" вже цілком в трясовині,
в рясах - тлінь животінням живе.

22.06.2014 р.

Шахраї, ляльководи, пігмеї
У потугах - та дні їх пройшли.
В нашім краю - зродились герої
України весни.

22.6.2014 р.

У зимову весну молоду,
В сніговіях і снах
Дарував ти усмішку одну
Для всіх нас.

22.06.2014 р.

У Фландрії поміж хрестами
У маках лан, і за рядами –
Місця для нас… А в небесах
Так радісно щебече птах,
Хоча й стріляють над полями.

Нас вбито!.. Кілька днів тому
Жили і бачили у днях межу,
Любили ми, любили нас…
Ми лежимо, і день наш згас.

…А ворог є, ти з ним у бій
Наш стяг неси, про помсту – мрій,
Нас пам’ятай і не зламай
Ти віри тих, хто вмер за край!
…Як ні – хай мак у Фландрії й цвіте –
Без сну залишиш нас проте.

14.5.2014.

Свинець у грудях
І жити хочеться
В країні вільних
Людей ідей
Свинець змертвілого
У скронях стукає
- Майдан тримається?
- Майдан живе!
Востаннє подихом
Востаннє поглядом
туди, за обрії
Метнутись слід
Свинець вже в просторі
Кольнуло матері
І страж літопису
Пакує звіт.

22/1/2014

Задивлюся на верхівки неба
Замилуюсь білизною-сяйвом снігу
Зупинюся в плиночасі бігу
Пошукаю долю…
А чи треба,
Чи потрібно дійсність ворушити,
Відмовлятися чей варто вже життю?
…Замітає долю неба сяйво снігу.
Все минає – і що буде, й що було.
Тож шукати долі – ні, не варто –
Нею жити треба, упиватись в днях
Жити так, щоб знати як любити,
А любити так, щоб жити у віках!

3-5 березня 2013 р. (Славське – Львів)

На білому, білому, білому тлі
Все біле, неначе в хурделиці.
Байдуже, байдуже, байдуже тобі,
Що віє снігами веселості.
Бо біле на ліжку, на ліжку твоїм,
Розвіяне вщент завірюхою.
Учора була ти щасливою з ним, –
Сьогодні ж ти віхолу слухаєш.
На білім, на білім твоїм полотні
Лиш спогад гарячості лишився –
Червоні, пекучі, п’янкі, багряні
Весь спокій зворушують вишеньки.


2009

Нехай цілує він мене
цілунком уст своїх…
Нехай печаль моя мине
в прощанні самоти...
Сьогодні стали ми одним –
світає всесвіт вже:
З тією – любий, я із тим,
з ким вдвох воскреснемо.

Уся прекрасна ти єси –
полониш поглядом,
Немає в світі більш краси,
моя ти подруго.
Сьогодні дійсно ми разом –
як смерть любов міцна.
Мов Суламит і Соломон
кохаймось, ти – це я.

19.7.2012,
В.О.С.Т.

Коли ти далеко-далеко –
Тридев’ять земель поміж нами –
Від лютого холоду в спеку
Кидає мене від нестями

І прагнення день повернути…
Чомусь в позолоті волосся
Я прагнув майбутнє забути –
Ти ж вічність зривала з колосся…

Під зорями вічне ділили,
Розділені простором, часом…
Знайти б, відшукати ті сили,
Що Струве дугу возз’єднають.

27.4.2012

Степ і море, небо, обрій –
Загубив в просторах час…
Де знайти тебе сьогодні?
Як зустріти вперше Вас?

Вітер листям слух лоскоче,
Відганяє сірість дум.
Чом без тебе дні – це ночі?
Чом без тебе радість – сум?

Поверни, благаю, простір
Той де ти… і поруч я.
…Якщо ні – бодай лиш в гості
Завітай в уламках дня.

2012

Подавайте вже коня!
І сідлайте мою долю…
Я скакатиму щодня,
Я стремітиму до волі!

Хоч не раз з коня впаду
Чи знесилюсь в цьому гоні –
До мети однак прийду –
В чарах звершень я полоні,

В чари чину і краси
Я без тями закохався.
Ось і кінь. Давай, неси
…У вчорашнім слід зостався.

28.ІІІ.2012 р.

Останній акорд — рукоплески лились
так моцно мов стали затактом.
… Тоді ще в очах глядачів завмер стиск
і бачу я плин за порядком:

напруга мінору для пісні бринить,
а ось і народження звуку
наповнює барвами простір і зміст
актора чистіша спонука.

Неспокій однак все тривожить мене:
цим кадром – не міг вдовольнитись.
І бачу струни як торкнулась рука
для строф, первозданних і чистих.

…Однак і не тут вихідний піснеспів,
а в ранах, пронизаних болем
тієї людини, чий дух вже спочив,
а нам — ще зорати це поле.

2008

Мій друже, там, за океаном
Чи філософський камінь роздобув?
Чи став нарешті долі паном?
Чи вже забув ким вдома був?

Шляхи торуєш предків гнаних
У чужині. А той же час
Чужинський дух у дім жаданий
Забрався, наче свинопас.

Жеруть укотре свині перли,
Збережені в добу чуми
…Із пафосом звучить «…не вмерли…»
І з блиском погляду від тьми.


2010 р.

Не буду тебе вже чекати,
І ще сподіватись на чари –
Нічого разом нам не мати,
Крім спогадів у мемуарах.

Крім спогадів, що їх …теж немає –
не вміли ми путнє створити…
А раптом вона все ж кохає?
Ні! Не зможу так жити, любити.



1997 (2010)

Давно не милувався я квітками,
що чепурити квапляться пустир,
вогнистими, сонцевими цяткáми –
вони наповнюють і мій душевний мир.

Давно не бачив я потоків вітру,
що колихають маківки весни.
А, може, вітер зглянеться і зітре
гарячі спогади на дні зими?…

Квітуй, малюй веселе різнобарв’я
земне тепління, Неба відбиття!
Як добре, що нарешті не проспав я
пробудження для нового життя!

1997

Моїм друзям, які з’єдналися подружжям –
Володимирові та Ользі, Вікторові та Ользі,
Віталієві та Марії, Романові та Людмилі та ін.


Колись усі часи пройдуть
І йоти сповняться в пророків,
Не так багато нам є строку, –
Любові в світі – не минуть.

Колись не стане більше мрій –
Ти не уявиш того світу.
Тож будь сьогодні, наче діти, –
Відкритій істині радій.

Надію не втрачай у час,
Коли кінець і більш нічого
Вже видно з твойого порога, –
Так, сподівайся повсякчас.

Коли зруйнуються мости,
Не бійся ти шукати броду,
Не має краще нагороди
Тим, хто дерзає, тож – терпи.

Якщо ж людина принесе
В твою оселю лиш неспокій,
Хай сотню зробить поворотів –
Не замишляй на неї зле.

Коли на хвилях висоти
Досягнеш спокою чи злету,
Даси одвіт на все поетом,
Не вихваляйсь, ти – ще не ти.

Коли стражданнями, небого,
Ти груди рвеш свої гарячі,
Людина ж інша – в ліпшій вдачі,
Не заздри, їй – своя дорога.

Якщо ж твій друг в серцях зумів
Образити тебе, скорити,
Ти пам’ятай – тобі любити –
Хай не живе у серці гнів.

Не все, що хочеш, можна мати,
Хоч і відкриті всюди двері,
Діждешся, як і всі, Вечері, –
Не поспішай свого шукати.

Якщо всеплинністю подій
Здивований ти понад міру,
Коли є кривда і безвір’я –
Чужій неправді не радій.

Коли чекаєш ти весни,
Навколо ж все холодить злом,
Тендітне – трощить бурелом,
Ти злої справи не чини.

Якщо нашіптує «Убий»
Порив свій щирий чи сумління,
Вселяє заклик до гоніння –
Любов’ю все земне покрий.

У відчаї та без мети,
Коли настануть сірі будні,
Ти будь бджолою, а не трутнем, –
Молись, працюй, довготерпи.

Коли ж пройдеш ти через все,
Залишиш всі спокуси тіла,
Душа твоя – добро зростила, –
Цим не пишайся, це мине.

А як принесену офіру
Не схоче брати близький твій;
«Не вчиню більше злих я дій», –
Ти мусиш всьому мати віру.

Люби, плекай, не знай ціни
Своїм турботам і змаганням.
Не будь же першим; до останніх
Будь милосердним назавжди´.

Коли усі часи пройдуть
І йоти сповняться в пророків –
Чекає світ останніх кроків,
Любові вічній – завжди буть!


12.07.2009 р.

Ми хочем угледіти поклик –
втрачаємо спокій…
Ми хочемо чути спромогу – у русі ми є…
Не чути волань допомоги…
Не видно дороги…
Чому ж нас так мало на все?..

Ми хочем зростати у силі, скоряти вершини,
ми прагнем проміння визнань і тепла,
вдихнути живе в наше тління,
відчути прозріння,
здолати ту смерть, яка серед нас проросла!

Свій шлях віднайти – так боляче, важко і слізно –
Сизиф швидше камінь закотить.
Саул
уздрів поклик свій повернути…
Невже нам не чути
Прориву ось­-ось наростаючий гул?

2009

Дві краплинки
дві частинки
сяйва два
Дві хмаринки
дві дощинки
два дощі
У краплинках
у частинках
цілість вся
У хмаринках
в дівчиноньках
вічнота
Десь запруда
десь погорда
вся любов
Кому нудно
і сутужно –
геть з оков

3003.2009

Чому
Ти
не опанувавши летом
змінила
небо
на інше
яке завтра
зміниш
за звичкою
за покликом
за долею
теж
не навчившись
літати

2008

Барвиста Ксеня: перед нами всесвіт!..
Як прикро знати – бачимо лиш блиск –
А хочеться пороги подолати,
Межу розсунути, весь всесвіт увібрати,
В нестямі пристрастю до неї запалати
Відчути більше, аніж плоті стиск.

Пахуча Ксеня: в ній уся палітра.
Чому ж в осягненні зазнаю я межі?
Чи ця межа – аби відпочивати,
Оглянувсь в радості – й таємне відкривати,
Найглибшим в всесвіті навік опанувати
…в її душі.


22.01.2009

Немає чарівніш тієї – миті,
Коли усмішкою запалюєш чоло.
Побачитись – бажання, що було, –
Це найцінніший скарб в моєму світі.

У пелені тепла до мене линуть
Думки, яким життя дають вуста –
Від них, твоїх, тремтіння все зроста,
Зростає, – «Чуєш, люба, – гину».

Моя лебідко, не цурайсь любови,
Дай розгорітись полум’ю в серцях,
Знайти живлюще тепле слово, –
Це все усуне в наших душах страх,

Пишатись єдністю примусить зорі
І злучить нас навік на небесах!

2008

Сяйво снігу сліпить вічі –
Нині ж сонце зве у вічність –
Очі, погляд, потяг, блиск!..
Я вагаюсь. Сильний тиск.
А тоді – манлива мить
Сполучила спраги нить,
Туги, пристрасті, єднань…
Стій! жени банальність! встань!
Подолай цупкі окови!
До сердець вертайсь розмови.
Збереже блищання сніг –
Знов впаду до ніг твоїх!

2008

Матір
Облич чимало в світі нині
Вечір
Чомусь здається – ти єдиний
Вдячність
Чомусь завжди вона запізно
Пам’ять
Поквапся – завтра буде пізно

2009

Хоч і день добіг кінця,
Хочеться тобі, маля
Ще не спати, не лягати –
Нам свій подив розказати,
А що розповідь без слів
І ніхто з нас не зумів
Бути вмілим слухачем –
Том турбуєш нас плачем.

Ой засни, маленький, спи,
Розповідь прибережи –
І тобі в ночі насниться
Все, що в день ти надивився:
І матуся, і візок,
І мандрівка до зірок,
І уявна птиця-жар,
Чаю повний самовар.

Хай насняться перемоги
перші пройдені пороги
Й мамині байки чудові
Про звіряток, що з любові
Просять мовити «Привіт!»
Парубку на цілий світ,
Про його майбутні сили,
І здобутки, і вершини,

Ти плекай духовний гарт,
Здобувай в коханні фарт,
Перепони вмій здолати –
І вітатимуть дівчата
Легіника молодого…
Зараз дуже ще малого,
Що вже спить, в колисці спить
І майбутнє собі снить.

15.5.2010

коли дзєвчіна мене п’є –
водночас робить олів’є:
дрібнить картопельку, буряк,
мов пробує мене на смак;
а круто звареним яйцем
нагадує мені про це;
а як горох розсипле там
оргазм шугає в мізки нам;
сховає це все в майонез –
як хочеться мені протез;
і хоч шедевр вже на столі
не чуєм ніг ми на землі
і поки твір її скисає
вона мене весь час кохає

29.3.09 р.

у крамницю
по гостинці
зайшла краля
крихта неба
сонцесиня
блискокоса
привнесла враз
стиглий вітер
сталось диво
прихопило
спрагле сонце
гальбу пива
і крилятком
злоскотало
подив­розпач
мого тіла
усміхнулось
і сказало
братик­місяць
гальбу...
…Сіло.


2008

Я бачу як переді мною

Розсунулась стіна

І там, де зір сягає обрій –

Величність і краса,



Там рай первинний сліпить очі,

Бо всюди – Саваоф.

Там не відділиш дня від ночі

І щастя там для двох:



Незмінна радість, плинний спокій,

Відкрито сіль Землі,

Позбавлене життя пороків.

Для нас – в казковім сні.



І що я бачу? Серед саду,

Де дерево життя,

Не може Жінка дати раду

Собі на майбуття,



Вагається, як жити далі,

Чи перейти межу?

Ось промайнув і слід печалі

За будучність чужу.



Однак вже спокою не стане –

Відкрити треба все.

«Бо – жінка я, й мене ось ранить

Межа, табу, «Ні – це!»



Хай буде що, я маю знати

Яким є світ для нас!»

…І стала Жінка бути Мати

…Для нас!

7 березня 2010

Як різко в погляд мій вплелась
ця пожовтіла вже калина…
«Чому, – журилась, – віддалась,
Єдиний?

Як дивно у душі бринить
тремтіння звуку від Вівальді…
«Куди поділась срібна нить,
Мій справжній?»

Як довго аромат трива
від рук твоїх – твоїх обіймів…
«Чого ж без тебе я жива,
Мій рідний?»

Як дивно витончивсь мій смак –
стекла з калини крапля крови…
«Яким пекучим чую знак,
Любови?»

Як щемно дотик грів мене
у дзеркалі твоїх ілюзій…
«Коли, – сказала, – все мине?»
…Ми – друзі.

2009

Зазирнувши в порожній, що звично давно, холодильник,
Затримав свій погляд на яблуку, повнім червóні.
Простягнуту ж руку спиняло ледь чутне бажання –
Хай яблучка чари помістяться в Твоїх долонях.

І справді, той плід кількакусний вмістив цілий всесвіт:
В нім чарами стали мої почуття і страждання,
І яблучко миле було не земне вже, небесне,
Бо несло для Тебе маленьке велике кохання…

На таці лежать розмальовані побіч два ябка:
Моє червоненьке, маленьке, чарівне — для Тебе,
А друге — жовтеньке, величне, цілком медовите;
Єдине однісіньке вибрать Тобі було треба!

… Нарешті почув із глибин я удар свого серця…
Навіщо душа повернулась у висохле тіло?
На таці біленькій маленьке моє червоненьке,
Мов докір тендітному, гірко мені шепотіло.

2008

Вона пройшла повз мене тихо­-тихо,
Пронісши ніжний шлейфу аромат.
І тут мене спіткало дивне лихо —
Кохання зазирнуло у мій сад.
Її блакитні очі, часом, сині —
З жагою, повною солодкої печалі,
Зв’язали погляд мій і я загинув —
Душа поринула в ласкаві муки раю.
Твій стан тендітний хочу обійняти,
Вустами злитися в палкому джерелі.
Моє ти серце змусила палати,
Здійснилось все, що бачив я вві сні.
Та дійсне щастя йде повз мене боком –
…Сталь холодить… реальність… автомат…
А десь її лунають тихо кроки…
Кохання залишає любий сад.

1997, Київ

Антоніні Єресько

Бувають ночі загадкові –
минулий час тоді горить,
милішає і вже ми двоє
між вогнищем і зорями. Згори
нас кличуть­манять в позапростір,
де більш не буде тіл і меж,
де в нашім світі зайві гості –
питаєм: «Далі йти?» «–Авжеж,
заглиблюймось і розриваймо
вщент оболонки наших тіл!…»
За вік хтось скаже: «А згадаймо
багаття й ніч». Еммануїл2
на це прохання відгукнеться,
залишить нас поміж зірок…
Все промине, та не минеться
назустріч той наш перший крок.

с. Пляшева
2007