Нажмите на тормоз, удержите педали,
Проводите меня до границы печали.
Я смогу промолчать и хоть раз не ругаться
И сегодня, впервые, не буду прощаться.
И водитель, смотрите, прошу Вас, в окно,
Мне так тошно от взглядов и так тяжело.
Волки воют внутри, а в глазах тишина,
Отвезите туда, где я буду одна.
Декорации жизни хочу изменить,
Улыбаться, молчать или просто курить.
Рисовать на песке, изучать мотыльков
И на волнах, вдали, распознать рыбаков.
Всё случилось, сбылось или просто мечталось.
Я в машине тихонечко с Вами прощалась.
И лишь дворник вдали помахал мне рукой,
Я в ответ улыбнулась - Вы мой дорогой…
13,06,11

Всё на своих местах – по полочкам,
Только вот в голове не укладывается.
Мысли все впереди, торопятся,
Всё бегут и куда-то прячутся.

Я сегодня одна молчала
И так просто смотрела в окно.
Где-то музыка тихо звучала,
А соседи всё пили вино.

А мне тошно от песен, знаете…
И в квартире хочу я бардак.
И хочу я упасть, сломаться
И все мысли свернуть в кулак.

Разбивая надежды в дребезг,
Допивая холодный чай.
Ты меня обнимаешь нежно,
Говоришь: помолчи, не скучай…

Я писала, писала… рывками
И в кармане сжимая ключи.
Не справляюсь сегодня с руками-
Всё дрожит.
- Я уйду
Помолчи.

Июнь 2011

Відпускаю тебе я до осені,
Відпускаю тепер, на весні.
Всі слова розчинилися в просторі
І не чути у вухах пісні.

Розкажи де межа у кохання,
Я назад відправляю листи.
І звучить ніби все на прощання,
Хтось шепоче мені - відпусти.

Я вигадую щирі образи,
Схаменуся, поїду крізь ніч.
Вип"ю келих мартіні й одразу,
Розчинюся між сотні облич.

І сьогодні мені не співається
І страшенно болить голова.
Та невже усі мрії збуваються,
Всі до краплі, до самого дна?

Ніби, в ліжку забракло сміливості,
Я уголос лічила слова.
Вип"ю пару пігулок цнотливості
І забуде про біль голова.

І чи варто Сезана любити,
Все читати на ніч про Дега?
Без упину про щось говорити...
Я так хочу побути одна...

І погода сьогодні не радує,
Я ж тебе відпускала не раз.
Хто таке без іронії згадує,
Із очима-ну геть без образ!?

Все! Стомилася, вистачить! Basta!
І нічого, повір, не болить.
Надобраніч! Життя, ти прекрасне!
Відпускаю та буду любить.

Чи є в мене крила? – звісно нема.
Як краще сказати тобі.
Із самого ранку болить голова,
Ще досі той хміль у мені.
Я випила вчора лиш келих вина,
А може і три, не згадаю.
І знову тремтить у руках тятива,
Так плавно я стріли пускаю.
На що людям крила, що серця не мають,
Давно не летять їхні стріли.
Ворота у рай вони не зламають,
Хоч як би вони не хотіли.
До чого тут стріли? Я не розумію?
І плачеш ти знову для чого?
- Мені ти це скажеш, а я побілію.
Благаю…за ради святого.
І знову сама із собою хмільна,
Я просто тебе відпускаю.
Додам лише трішки у келих вина,
А завтра усе це згадаю.

Мне снится радуга по ночам,
На безоблачном небе,
Предаваясь мечтам,
И где бы ты ни был –
Я помню…

Мне снятся розы в саду,
И далеко улетая,
Я лишь одно не пойму,
Почему я тебя
Так и не знаю…

Мне снится жизнь как во сне,
Будто все на планете,
Говорят о тебе –
Только в розовом цвете.
Поверишь?

Ускользают мечты куда-то,
Только сны остаются со мной.
Как понять, что от жизни мне надо?
Ты ведь не знаешь,
Ромео?
2.08.09.

Де ви, музи, нічного Провансу,
Де ви, сльози, брюссельських повій?
Дайте щастя мені авансом,
Я любов’ю за це відповім.

У пелюстках рожевого сяйва,
Ніби осінь і майже зима.
Друга випита кава не зайва,
І порожня вже пляшка вина.

І я спати сьогодні не хочу,
Щось читати на ніч між рядків.
Вітер знову мені шепоче,
Епізоди щасливих снів.

О! Як тихо вирує місто,
О! Як ніжно звучать слова.
І життя це чудове - звісно,
Що аж обертом йде голова.

12.2010

Я глупа и безмятежна,
По кускам, по деталям проглатываю.
Всю себя, предавая течению,
Все пытаюсь понять, угадываю.
Ваши лица и слезы героев,
Ваши руки, следы на песке.
И что завтра нас ждет, не знаете,
Унывая в вечерней тоске.
И как гнусно себя выгораживать,
Улыбаться, мотать головой.
Привыкать, отвыкать – как скажете,
И быть снова довольной – одной…
Я глупа сотни раз
Вы знаете.
И глотая все мысли
Вдруг.
Может быть, течение скажет –
Вот твой берег, мой милый друг.
26.07.10.

Спокій був, тепер немає,
Хтось його весь вік втрачає,
Все шукає порятунку,
Гідного свого гатунку.
Та чи знає, що буває
Із людьми, хто забуває,
Сам себе й свої думки
І до речі залюбки.
Вміє лише говорити:
Я вже знаю, що є «жити».
Та брехня, це він жартує
І нестримний час марнує.
Та мені це гірко чути,
Ці слова страшніш отрути.
Моє серце розірвалось,
Хоч ні в чому й не зізналось.
Як же можна жити й знати,
Що живем, щоб тільки грати.
У спектаклі з почуттями,
Де слова - страшні кинджали.
Загубилося терпіння,
Обернулось в зла горіння.
Вибухнуло мов вулканом
І пекло колючим жалом.
Утомилась я сміятись
І в собі сама ховатись.
Я скажу, що відчуваю,
Ці слова собі прощаю.
Може, було б головніше,
Щоб жила я менш вільніше.
І не дихала думками,
Не словами і піснями.
А жила, як пси на волі,
Без ім’я , життя і долі.
Їла бруд, каміння, скло,
Що поранити могло.
Не словами, а думками
І собачими піснями,
Жити просто, та навіщо?
- Це кажу собі поки що.
Може, лише сам Бог знає,
Хто у що й навіщо грає...
25.06.03.

Я б сказала тобі: "вже досить!
Серед літа шукать весну".
Та чи хтось говорити просить?
У печалі я так засну.

Ти шукаєш мене даремно,
Вже для тебе, мене нема.
І у серці твоїм так темно,
Так порожньо, нема тепла...

Я сьогодні сміюся, бачиш?
- Та чи треба тобі мій сміх.
Лиш собі ти усе пробачиш,
Не розділиш добро і гріх.

Моє серце сказало - досить,
Все шукати чужу весну.
Більш ніхто, ні про що не просить.
Я сьогодні, мабуть, не засну.

07.06.05.

Хтось вдає печаль, хтось радість,
Всі в житті смішні актори.
Випромінюючи святість,
Ми минаєм світлофори.

Забуваючи порядність,
Ми ідемо навпростець.
Кричимо без перестану:
Відійдіть всі, хай вам грець!

Часом плакала б від суму,
Від підступності людської,
Та набралися всі глуму
І нахабності мирської.

Все бурлить, кипить навколо,
Не встигаю просто жити.
І життя зійшлося в коло,
Де кінець, як зрозуміти?

Хтось тихенько пащекує,
Про людей,життя, події.
Хто сьогодні світ врятує?
- Все шиплять отруйні змії.

Та лишається втішатись,
Що це все, лиш на сьогодні.
Нам потрібно перейматись,
Хто є ми, не просто ззовні.

Без прикрас, парфумів, гриму,
Фешенебельних авто.
На словах дійшли б до Риму,
Як на ділі то ніхто.

Вже стомилися актори,
Знявши маски лиш на мить.
Не працюють світлофори,
Й жодне світло не горить.
7.08.09.

У кого прощення просити, мамо?
Кому закричати: прости?!
Як завжди так різко й зухвало,
Іду і усе не туди.

Сьогодні не буду брехати,
А завтра нап’юся вина.
Чи буде це серце кричати,
І мучити совість сповна?

Твої запорошені крила,
Навіюють спокій і сум.
Усмі´шка без сонця змарніла,
А мозок позбавився дум.

Поплач же зі мною, мамо,
Я буду прощення просить.
Як завжди так різко й зухвало,
Тебе далі буду любить.
7.12.07.

Вчора дощ ішов в Брюсселі,
Я забула вдома плащ.
Я піду, мабуть, в моделі,
Ти зі сміху не заплач.

Кава випита не мною
І холодний в склянці чай,
Я сумую за тобою
Вранці, ввечері – прощай…

І без запаху волосся,
І без подиху думки.
У Брюсселі всім здалося,
Що усе йде навпаки.

А мій плащ лежав у сумці,
А я все без нього йшла.
Що було тоді на думці,
Я збагнути не змогла.
4.07.07.

Я зв´язала руками вітер,
Напилася сповна дощу.
На мені лише мокрий світер.
Я вся змокла. Стою. Тремчу.

Як жахливо сьогодні жити,
Лише вітер знає про це.
Залишається просто пити
І вмивати дощем лице.

Як колись, так і нині самотня,
Не від холоду зараз тремчу.
І здається, що тут безодня,
А я просто в неї лечу.

Ти поклич мене, я відізвуся,
Все одно, що одна я на дні.
Я нічого тепер не боюся.
Ти повір, що не страшно мені.

Дощ іде я на нього дивлюся,
Ми поплачемо разом лиш мить.
Ну, а потім я з ним посміюся,
Все одно, що ще серце болить.

Тільки, вітре, не плач зі мною.
Просто слухай, як я мовчу.
Я ж не зможу й не буду з тобою,
За гріхи я свої відплачу. 9.06.06.