Відпускаю тебе я до осені,
Відпускаю тепер, на весні.
Всі слова розчинилися в просторі
І не чути у вухах пісні.

Розкажи де межа у кохання,
Я назад відправляю листи.
І звучить ніби все на прощання,
Хтось шепоче мені - відпусти.

Я вигадую щирі образи,
Схаменуся, поїду крізь ніч.
Вип"ю келих мартіні й одразу,
Розчинюся між сотні облич.

І сьогодні мені не співається
І страшенно болить голова.
Та невже усі мрії збуваються,
Всі до краплі, до самого дна?

Ніби, в ліжку забракло сміливості,
Я уголос лічила слова.
Вип"ю пару пігулок цнотливості
І забуде про біль голова.

І чи варто Сезана любити,
Все читати на ніч про Дега?
Без упину про щось говорити...
Я так хочу побути одна...

І погода сьогодні не радує,
Я ж тебе відпускала не раз.
Хто таке без іронії згадує,
Із очима-ну геть без образ!?

Все! Стомилася, вистачить! Basta!
І нічого, повір, не болить.
Надобраніч! Життя, ти прекрасне!
Відпускаю та буду любить.