Спокій був, тепер немає,
Хтось його весь вік втрачає,
Все шукає порятунку,
Гідного свого гатунку.
Та чи знає, що буває
Із людьми, хто забуває,
Сам себе й свої думки
І до речі залюбки.
Вміє лише говорити:
Я вже знаю, що є «жити».
Та брехня, це він жартує
І нестримний час марнує.
Та мені це гірко чути,
Ці слова страшніш отрути.
Моє серце розірвалось,
Хоч ні в чому й не зізналось.
Як же можна жити й знати,
Що живем, щоб тільки грати.
У спектаклі з почуттями,
Де слова - страшні кинджали.
Загубилося терпіння,
Обернулось в зла горіння.
Вибухнуло мов вулканом
І пекло колючим жалом.
Утомилась я сміятись
І в собі сама ховатись.
Я скажу, що відчуваю,
Ці слова собі прощаю.
Може, було б головніше,
Щоб жила я менш вільніше.
І не дихала думками,
Не словами і піснями.
А жила, як пси на волі,
Без ім’я , життя і долі.
Їла бруд, каміння, скло,
Що поранити могло.
Не словами, а думками
І собачими піснями,
Жити просто, та навіщо?
- Це кажу собі поки що.
Може, лише сам Бог знає,
Хто у що й навіщо грає...
25.06.03.