Чому ми боїмося жити? ми прокидаємось зранку. робимо купу звичних речей, а потім... стоїмо на місці...
і так щодня!
ми боїмося думати, мріяти, досягати цілей, навчатися, робити божевільні вчинки, радіти, закохуватись, залазити на дах і просто милуватися небом!! ми вирішуємо кинути палити, а потім годуємо себе обіцянками, що це буде завтра, ми вирішуємо запросити когось на прогулянку, а потім боїмося, що він або вона-не погодиться, ми робимо крок уперед, а потім три кроки назад, ми вигадуємо собі купу проблем, а потім нервово нарікаємо на долю і починаємо боротьбу, яка власне нікому не потрібна.
ми живемо в своєму вигаданому світі, тішимо себе думкою, якщо так треба, то воно станеться. МИ НЕ РОБИМО НІЧОГО! ми - спостерігачі
ми не можемо відкритися, довіритися, стати на оборону себе чи любої нам людини- ми тільки сидимо і скиглимо, як собаки, які всеодно роблять набагато більше ніж ми! ми відмовляємось від вражень, пригод, думаючи, що ми вже вийшли з того віку, щоб робити такі дурниці, це ж безумство-що про мене подумають, скажуть- я краще піду додому, бо втомлений, в мене немає настрою, маю зробити багато роботи на завтра... і що? - нічого не роблю... тішачись з того, що маю!
а якби на 1 день відкинути всю свою гордість, гідність, сором"язливість і вийти в світ відкритим усьому, прожити день неначе в останнє???? круто!
... але ж ні..
я завтра не можу, зроблю це після завтра, після сесії, після роботи - після чого????
а тоді ми дивуємось тому, що немає, що пригадати, що все яскраве було в дитинстві, або не в цьому житті
соромно...
ми дивуємось, що в нас немає крил... а з чого б їм відкритися?

Настав перший місяць осені. По троху почали жовтіти листочки, але вони ще впевнено тримаються на своїх гілках. Перший день, а вже дощ! Один листочок відірвався, і його понесло за вітром туди, де він ще ніколи не був. Він упав… але на нього не наступили: він потрапив у руки талановитого режисера, якого цінують товариші й колеги… Ним доповнили невеличкий букет, який складався з дев’яти листків. Вони були всі різні: хтось більший, хтось менший, хтось зелененький, а хтось майже коричневий. Але вони були усі разом, як колектив. Тримаючись один за одного, вони були букетом!
Одним із цих листочків виявилась я. Тоді мене відрізняло від товаришів лиш те, що ні в кого не було такого зелененького хвостика, як у мене, а ще мій червоно-жовтий колір нагадував людям, що листочки теж вміють сяяти, як сонечко!
Одного разу режисер принесла мене до парку, дістала з кишені й поклала на сіру й вогку від дощу сцену, потім стала до нею спиною і мені здалося, що Вона зараз піде й залишить мене одну, бо вже декілька хвилин стояла не обертаючись. Дмухнув вітер, підняв мене догори, а потім жбурнув на „арієр сцену”. У ту ж саму мить обернулася Вона й почала розмовляти; мені здалось, що це до мене… Вона ходила з місця на місце, кричала, жестикулювала, сміялася, а то взагалі перетворювалась на міма. Я споглядала за Нею і запам’ятовувала всі її слова, бо серце підказувало, що Вона – моє спасіння, Вона подарує мені життя!
Знову дмухнув вітер, і я почала кружляти, з різних сторін до мене наближались мої знайомі, з якими я впевнено кружляла в цьому останньому танку і, зупинившись, вітер поклав нас на „аванс сцену”, але ми не були розкидані, бо ми – букет, червоногарячий букет… довкола лежали зелені листочки, які з надією чекали на своє спасіння. А я… я маю крила. Тепер чекаю лише вітру…