Настав перший місяць осені. По троху почали жовтіти листочки, але вони ще впевнено тримаються на своїх гілках. Перший день, а вже дощ! Один листочок відірвався, і його понесло за вітром туди, де він ще ніколи не був. Він упав… але на нього не наступили: він потрапив у руки талановитого режисера, якого цінують товариші й колеги… Ним доповнили невеличкий букет, який складався з дев’яти листків. Вони були всі різні: хтось більший, хтось менший, хтось зелененький, а хтось майже коричневий. Але вони були усі разом, як колектив. Тримаючись один за одного, вони були букетом!
Одним із цих листочків виявилась я. Тоді мене відрізняло від товаришів лиш те, що ні в кого не було такого зелененького хвостика, як у мене, а ще мій червоно-жовтий колір нагадував людям, що листочки теж вміють сяяти, як сонечко!
Одного разу режисер принесла мене до парку, дістала з кишені й поклала на сіру й вогку від дощу сцену, потім стала до нею спиною і мені здалося, що Вона зараз піде й залишить мене одну, бо вже декілька хвилин стояла не обертаючись. Дмухнув вітер, підняв мене догори, а потім жбурнув на „арієр сцену”. У ту ж саму мить обернулася Вона й почала розмовляти; мені здалось, що це до мене… Вона ходила з місця на місце, кричала, жестикулювала, сміялася, а то взагалі перетворювалась на міма. Я споглядала за Нею і запам’ятовувала всі її слова, бо серце підказувало, що Вона – моє спасіння, Вона подарує мені життя!
Знову дмухнув вітер, і я почала кружляти, з різних сторін до мене наближались мої знайомі, з якими я впевнено кружляла в цьому останньому танку і, зупинившись, вітер поклав нас на „аванс сцену”, але ми не були розкидані, бо ми – букет, червоногарячий букет… довкола лежали зелені листочки, які з надією чекали на своє спасіння. А я… я маю крила. Тепер чекаю лише вітру…