Чому ми боїмося жити? ми прокидаємось зранку. робимо купу звичних речей, а потім... стоїмо на місці...
і так щодня!
ми боїмося думати, мріяти, досягати цілей, навчатися, робити божевільні вчинки, радіти, закохуватись, залазити на дах і просто милуватися небом!! ми вирішуємо кинути палити, а потім годуємо себе обіцянками, що це буде завтра, ми вирішуємо запросити когось на прогулянку, а потім боїмося, що він або вона-не погодиться, ми робимо крок уперед, а потім три кроки назад, ми вигадуємо собі купу проблем, а потім нервово нарікаємо на долю і починаємо боротьбу, яка власне нікому не потрібна.
ми живемо в своєму вигаданому світі, тішимо себе думкою, якщо так треба, то воно станеться. МИ НЕ РОБИМО НІЧОГО! ми - спостерігачі
ми не можемо відкритися, довіритися, стати на оборону себе чи любої нам людини- ми тільки сидимо і скиглимо, як собаки, які всеодно роблять набагато більше ніж ми! ми відмовляємось від вражень, пригод, думаючи, що ми вже вийшли з того віку, щоб робити такі дурниці, це ж безумство-що про мене подумають, скажуть- я краще піду додому, бо втомлений, в мене немає настрою, маю зробити багато роботи на завтра... і що? - нічого не роблю... тішачись з того, що маю!
а якби на 1 день відкинути всю свою гордість, гідність, сором"язливість і вийти в світ відкритим усьому, прожити день неначе в останнє???? круто!
... але ж ні..
я завтра не можу, зроблю це після завтра, після сесії, після роботи - після чого????
а тоді ми дивуємось тому, що немає, що пригадати, що все яскраве було в дитинстві, або не в цьому житті
соромно...
ми дивуємось, що в нас немає крил... а з чого б їм відкритися?