Ти знаєш, як болить кохання зранене камінням сірих буднів, обшарпане холодним вітром байдужості, розгублене осколками кришталю в пилюці доріг, які так і не звели нас докупи?
Ти знаєш, як болять думки, які світлячками імпульсів по аксонах від нейрона до нейрона снують павутину роздумів над питаннями: «Чому так сталося? Чому розбіглися? Чому не берегли одне одного, як зіницю ока? Чому дозволили гордості стати на заваді щирості і відвертості? Як посміли 5 років життя назвати помилкою? Як наважились подумати, що колись поряд буде хтось інший, хтось кращий? Навіщо пішов? Чому не зупинила?...» Охоплює розпач від усвідомлення того, що ні одне ґрунтовне пояснення, ні одна аргументована відповідь не заплуталась у цьому мереживі запитань. В ту мить болить серце…
Ти знаєш, як болить серце? Як спазмують вінцеві артерії перекриваючи доступ кисню міокарду? Як тахікардією озивається кожна думка про тебе, кожен звук твого голосу, кожен дотик твоєї долоні?
А може знаєш, як болять спогади? Як вони шовком гаптують мою свідомість, залишаючи кровоточиві дірки після кожного проколу голкою, шов за швом; як після останнього вузлика гострий ланцет реальності жорстоко перерізає незримий зв'язок між минулим і майбутнім… майбутнім, якого не бачу без тебе?
І коли медіатор спогадів торкає перенапружені струни нервів ти знаєш, як розстроєною гітарою щемить душа? Цей потворний звук лунає у вухах, розливається по тілу холодом безнадії, заморожуючи серце, наливаючи свинцевою важкістю мозок змушує опускати руки, закривати очі і снити…
Лише у снах ти, як колись, ніжно мене обіймаєш, я так само пристрасно тебе цілую… У снах немає болю. Сни бережуть кохання, дарують омріяні миті спокою, зачаровуючи свідомість ілюзією щастя…
Ларингоспазмом душать скупі сльози відчаю від усвідомлення втрати, коли вранці прокидаюся в порожньому ліжку, без твоїх теплих рук, без твого рідного погляду. Сльози, котяться по щоках кривими стежинками жалю, обпікають гіркотою губи, спалюючи сліди твоїх поцілунків…
Болить…
Знаєш, з тобою було боляче. Та чи знаєш ти, як болить без тебе?

26.05.2010р.

Самота, тихо бродить по моїй кімнаті, зазирає у вікно, розглядає твої подарунки на полицях, переглядає альбоми з нашими фотографіями, дивиться на твої порожні полиці в шафі, бачить моє одиноке відображення в дзеркалі і сумно похитує головою. Лягає, поруч зі мною, в наше холодне ліжко і пригортає мене до себе своїми крижаними руками, заколисує тужливою колисковою, навіяною сірим вітром.
Засинаю… Бачу нас із тобою, в зеленому лісі, на залитій сонцем галявині. Ти, цілуєш моє волосся, вплітаєш у нього квіти, обіймаєш мене за плечі, вкриваєш мої руки гарячими поцілунками, шепочеш, що кохаєш. Я, усміхаючись милуюсь пахощами свіжих польових квітів, подарованих тобою, відповідаю, що також… також тебе кохаю.
Враз знявся пронизливий вітер, нагнав грозові хмари. Небо стало сірим і похмурим; посипало градом, який боляче обпікав мене своїм холодом. Я хотіла сховатись у твоїх обіймах, притулитись і зігрітись твоїм теплом, роззирнулась, але тебе вже не було…
Я прокинулась. Самота тужно дивилась на мене своїми синіми, повними суму й печалі, очима. Той погляд проймав до глибини душі якимось невимовним жалем, беззвучно промовляв: «Забудь! Цього більше не буде. Він більше не прийде, не поцілує і не обійме тебе, ти не скажеш, у відповідь, що кохаєш… Забудь!»
Сльози, забриніли в очах, заграли на струнах душі мелодію розпачу: «… не прийде…»
Одна з них скотилась і торкнула своїм гірким присмаком мої уста. Таким же був смак твого останнього поцілунку «… не поцілує…»
І я спитала в Самоти: « А як же бути? Як мені жити без нього? »
Самота глянула на мене з-під кришталевих вій і безмовно відповіла, зачаровуючи глибиною своїх синіх очей: « Збережи його в серці. Можливо я колись і до нього прийду. Я розповім йому про твій біль.
А зараз, навіть якщо ввесь світ тебе покине, я залишатимусь з тобою, гоїтиму твоє покалічене серце і малюватиму сонячні проблиски у твоїй спустошеній душі…»
Самота висушила мої сльози ніжним весняним промінчиком і, наспівуючи вже іншу, таку знайому, мамину колискову, приспала мою безутішну свідомість…
« Котику сіренький, котику біленький,
Котку волохатий не ходи по хаті…»



03.05.2010р.