Було тихо... Проте ні, таки шумно, дуже шумно. Просто я відмовлялась
сприймати цей гамір, що затиснула в повітря людна вулиця. Крижаний
вітер боляче пронизував кістки. Довгі пасма посіченого волосся почали
витися навколо блідого обличчя, що застигло, мов неживе. Сльози
повільно повзли по лиці, залишаючи солоні сліди... Сльози болю... Нутро
стислося в маленький клубочок в'ялих почуттів, що ще недавно своєю
силою навівали страх...
Він з'явився нізвідки, і , мабуть, і надалі залишався б невидимим,
якби наші погляди не зчіпилися в незрозумілому двобої. Ці два смарагди
роздягли мене, залишивши напоказ лише душу. Залізли туди, де
знаходиться все найдорожче мені...
Почуття було незвичним, новим, адже ще ніхто не закрадався так
глибоко... Лише той, чиє ім'я так і не дізналася...
Він,мабуть, теж здивувався, бо нас немов заштопорило... Ми стояли на
переповненій вулиці, навколо вирувало життя. Але до вух не долітало
ніяких звуків, окрім приглушених ударів наших сердець. Вони билися
ритмічно, в унісон, але я чітко відрізняла його звук від свого.
Я ніколи не вірила в долю. Людина сама собі її кує. Думайте собі, що
хочете, проте під дією цих рідних по незрозумілій причині очей я була
впевнена - це вона. Моя доля.
Не знаю, скільки часу ми отак простояли. Очі вже пекли від такого
тривалого і напруженого погляду, та я боялась навіть кліпнути. Першим
здався він. Ноги повільно поворухнутися, і кожен пішов своєю дорогою.
Зв'язок між поглядами перервався, проте на клітинному рівні якимось
чином ще існував.
Коли думки вдалось хоч трохи впрорядкувати, я з розпачем згадала, що
завтра на мене чекають нові люди,нове місто,нове життя. І я вже ніколи
не побачу дорогих серцю очей. В них я впізнала долю, та це була доля,
якій не судилось виправдати себе.
Сльози хлинули густим потоком на щоки, і я від'єдналася від мережі
навколишнього життя...

*Наступний день*

Лондон. Місто мрії. Біг-Бен пробив 16:00. Густі хмари затягнули небо.
Місто обплела похмура вуаль, та воно все одно залишалось прекрасним. Я
одразу ж закохалась у нього. Моє нове місце проживання також
сподобалось мені. Не ультрасучасне, проте тепле і напрочуд затишне. Я
вже встигла познайомитись з двома сусідами - хлопцем і дівчиною
приблизно мого віку. Видалися досить приємними людьми.
Отже, загалом все чудово. Та тільки з голови ніяк не виходить
вчорашній . Губи вигнулися в мимовільній посмішці від
підібраного слова. От би побачити його знову! Хоча б на секунду! Та
навряд чи мені вистачило б цього часу щоб насолодитися його поглядом.
Ну, принаймі я б знала, що не придумала все це. Та, на жаль, це
неможливо - я за тисячі кілометрів від свого щастя.
Вночі я навіть не зімкнула очей. Від якогось нервового збудження сон
ніяк не міг мене наздогнати. Під очима уже з'явилося ледь помітне
потемніння. За тиждень там, напевно, взагалі буде чорно, бо навряд чи
я зможу заснути ще принаймі найближчі кілька днів. Вранці , мріючи
про неможливе, я помаленько крокувала збудженими вуличками Лондона, що
був для мене як країна чудес. Я особливо не звертала уваги на
те,куди вели мене мої ноги. Була далеко звідси, літала високо в небі,
смакуючи вершкові хмари, просочені сонячним промінням. Тому я трохи
спантеличилась, опинившись на Тауерському мості.
Від нього пахло таємницями, що були надійно сховані під накидкою часу.
Крім мене, там було ще кілька людей. Я зупинилась неподалік від зі
смаком одягнутого хлопця і сперлась на поруччя.
Постоявши так якийсь час, я зацікавилася, хто ж він такий. Турист?
Любитель прекрасного? Чи просто людина, що прийшла подумати?
Я повернула голову.
Він також дивився на мене, і скоріш за все вже якийсь час. Його
погляд прострелив мій і навпаки. В мене перехопило дух. Повітря
стиснулось , як пробитий м'яч. Думки застигли в подиху.
Очі...
Я знову залишилась з однією лише душею. Та цього разу мені було навіть
приємно, що хтось зазирнув у неї.
Між нами літали електричні розряди, в очах блимав якийсь незвичний вогник.
Ця зелень, ця глибина... Навряд чи я в силі загубити її десь у просторах
моєї пам'яті...
Він ,здавалося, на якийсь момент помер. Зблід, похолов, лише очі
горіли. А потім густо почервонів, як мала дитина, яку спіймали на
таємному поїданні солодощів.
Не знаю, як так вийшло,але ось наші пальці переплетені і побілілі від
сили рукостискання. Його гарячий подих ніжно лоскоче мої губи, а очі
топляться в душі... Неможливе все-таки можливе...

*Через 2 тижні*

Неймовірної краси білосніжна сукня ніжно обвила мою талію. Ноги в
оточенні пишного подолу з легкої і приємної на дотик тканини легко
ковзають по холодній підлозі, а стукіт підборів відгукується десь
угорі. На руках білі рукавички, оповиті тендітним мереживом.
А фата... Навряд чи в когось за останнє століття була така довга...
Я йшла, а на мене всі витріщались. Та це не були очі повні жаху,
швидше здивування чи навіть захоплення. Мої щоки покрив рум'янець
кольору новонародженої троянди, а обличчя осяяла чарівна усмішка.
Я йшла повільним кроком, хоча хотілось чимдуж кинутися до вівтаря і
втопитись в обіймах хлопця, що чекав там.
На мене.
Хоча було б правильніше назвати його . Та наразі з ним
співзвучне лише одне слово - наречений. На ньому чудово сидів чорний
костюм, біла сорочка і тоненький галстук. Волосся кольору вороного
крила було загельовано так,що воно злегка стирчало навсібіч, але
водночас виглядало елегантно і стримано. Коротше кажучи, за кілька
кроків від мене стояв новоспечений красунчик просто з Голлівуду.
Його смарагдові очі яскраво блимали в мою сторону.
Я йшла, всі , і ось - я на місці.
Фата закривала моє обличчя, та це не заважало мені любуватися
хлопчиком - моделлю навпроти.
В той момент мені здалося, що я вперше побачила його. Так, я вперше
побачила його, побачила по-справжньому.
Я ніколи не звертала уваги на його густі чорні брови - в них була
закладена нотка строгості і серйозності, але ті кілька волосинок, що
так смішно стирчали, робили їх по-дитячому добрими. Рожеві губи були
пухкими, з кількома глибокими тріщинами, і вони були вигнуті так
широко, що мені здалось,що зараз на них з'явиться ще кілька. Щелепа
невпинно трохи рухалась,що видавало хвилювання нареченого (думки мої
радісно захихотіли). Про його очі нічого не можу сказати, адже ще не
придумали настільки сильного прикметника, що зміг би охарактеризувати
їх.
Я розглядала його так зосереджено, бо хотіла запам'ятати кожен
сантиметр його обличчя, кожну зморшку, кожну волосинку, щоб потім
згадувати цю прекрасну мить в найкращій якості, якості вищій ніж HD.
Почалася церемонія вінчання, та до мене долітали лише деякі слова...
Любов... Бог... Навіки...
Потім його руки ніжно взяли мої і легенько стиснули, ніби даючи мені
знати,що все це реальність... Наші усмішки стали ще ширшими.
Те, що я почула наступної миті, підкинуло мене до сьомого неба, і в
душі я весело пухала по ванільних хмаринках.
Він присягнув любити і поважати мене в щасті й горі, в радості й біді,
доки смерть не розлучить нас.
Я була готова в будь-яку секунду втратити свідомість, але не могла
дозволити собі заплющити очі і згорнути картинку найщасливішого дня в
моєму,- ні, не так, - в нашому житті.
Я, в свою чергу, дала таку ж клятву, намагаючись говорити найбільш
щиро і віддано, і ми обмінялися обручками.
Перед нами стояла важка задача, та під силою його, сяючого щастям
погляду я знала - нам все вдасться.
Священик дозволив поцілуватися, що ми з завзятістю і зробили.
Коли церемонія завершилась, я згадала про гостей, що витріщались на
нас і з нетерпінням чекали застілля, та подумала, що на нас чекає
вибухова нічка...

*Через 50 років*

- ... А лисичка його, та й з'їла...
- Що вже все? - мовило русяве маля коло нас.
- Так, казочка закінчилась.
- Хоцу сце! - захникала чорнява дівчинка, що якраз розчісувала рожеве
волосся своєї ляльки.
- І я хочу!
- І мені!
Вже за кілька секунд над всіяною ромашками травичкою стояв гул дитячих
голосів , що вимагав ще однієї казки.
Я і дідусь біля мене перезирнулися.
На його м'якому лиці було вишито кілька глибоких зморщок і трохи
більше маленьких. Звісно, як на чоловіка сімдесяти з копійками років,
він добре зберігся. Щоправда, губи поблякли, брови покошлатилися,
волосся стало срібним. Та смарагдові очі залишилися без змін - і далі
горіли по-юному. Скільки в них було любові, тепла, ніжності!
Як добре, що ці очі належать мені...
За всі ці роки багато що відбулось...
У нас народилось семеро дітей, нам подарували десять внуків, ми
дочекали двох правнуків і через місяць з'явиться ще й праправнук. І у
всіх зелені очі, правда, різних відтінків..
Що тут казати - ми щасливі дідусь і бабуся...
Ми весело усміхнулись і обернулись до дітей.
- А ви чули казочку про Козу-дерезу?
- Ні....
- Як? Ви не чули казочку про Козу-дерезу?!
- Ні-і-і...
- О-о-о...То ми вам зараз розкажемо! Одного разу...
І малеча з відкритим ротом уважно слухає, що ж то таке сталося одного разу.
Хіба це не прекрасно?

2011р.

Було тихо… Проте ні, таки шумно, дуже шумно. Просто я відмовлялась сприймати цей гамір, що затиснула в повітря людна вулиця. Крижаний вітер боляче пронизував кістки. Довгі пасма посіченого волосся почали витися навколо блідого обличчя, що застигло, мов неживе. Сльози повільно повзли по лиці, залишаючи солоні сліди… Сльози болю… Нутро стислося в маленький клубочок в’ялих почуттів, що ще недавно своєю силою навівали страх…
Він з’явився нізвідки, і , мабуть, і надалі залишався б невидимим, якби наші погляди не зчіпилися в незрозумілому двобої. Ці два смарагди роздягли мене, залишивши напоказ лише душу. Залізли туди, де знаходиться все найдорожче мені…
Почуття було незвичним, новим, адже ще ніхто не закрадався так глибоко… Лише той, чиє ім’я так і не дізналася…
Він,мабуть, теж здивувався, бо нас немов заштопорило… Ми стояли на переповненій вулиці, навколо вирувало життя. Але до вух не долітало ніяких звуків, окрім приглушених ударів наших сердець. Вони билися ритмічно, в унісон, але я чітко відрізняла його звук від свого.
Я ніколи не вірила в долю. Людина сама собі її кує. Думайте собі, що хочете, проте під дією цих рідних по незрозумілій причині очей я була впевнена – це вона. Моя доля.
Не знаю, скільки часу ми отак простояли. Очі вже пекли від такого тривалого і напруженого погляду, та я боялась навіть кліпнути. Першим здався він. Ноги повільно поворухнутися, і кожен пішов своєю дорогою. Зв'язок між поглядами перервався, проте на клітинному рівні якимось чином ще існував.
Коли думки вдалось хоч трохи впрорядкувати, я з розпачем згадала, що завтра на мене чекають нові люди,нове місто,нове життя. І я вже ніколи не побачу дорогих серцю очей. В них я впізнала долю, та це була доля, якій не судилось виправдати себе.
Сльози хлинули густим потоком на щоки, і я від’єдналася від мережі навколишнього життя…

*Наступний день*

Лондон. Місто мрії. Біг-Бен пробив 16:00. Густі хмари затягнули небо. Місто обплела похмура вуаль, та воно все одно залишалось прекрасним. Я одразу ж закохалась у нього. Моє нове місце проживання також сподобалось мені. Не ультрасучасне, проте тепле і напрочуд затишне. Я вже встигла познайомитись з двома сусідами – хлопцем і дівчиною приблизно мого віку. Видалися досить приємними людьми.
Отже, загалом все чудово. Та тільки з голови ніяк не виходить вчорашній «інцидент». Губи вигнулися в мимовільній посмішці від підібраного слова. От би побачити його знову! Хоча б на секунду! Та навряд чи мені вистачило б цього часу щоб насолодитися його поглядом. Ну, принаймі я б знала, що не придумала все це. Та, на жаль, це неможливо – я за тисячі кілометрів від свого щастя.
Вночі я навіть не зімкнула очей. Від якогось нервового збудження сон ніяк не міг мене наздогнати. Під очима уже з’явилося ледь помітне потемніння. За тиждень там, напевно, взагалі буде чорно, бо навряд чи я зможу заснути ще принаймі найближчі кілька днів. Вранці , мріючи про неможливе, я помаленько крокувала збудженими вуличками Лондона, що був для мене як країна чудес. Я особливо не звертала уваги на те,куди вели мене мої ноги. Була далеко звідси, літала високо в небі, смакуючи вершкові хмари, просочені сонячним промінням. Тому я трохи спантеличилась, опинившись на Тауерському мості.
Від нього пахло таємницями, що були надійно сховані під накидкою часу. Крім мене, там було ще кілька людей. Я зупинилась неподалік від зі смаком одягнутого хлопця і сперлась на поруччя.
Постоявши так якийсь час, я зацікавилася, хто ж він такий. Турист? Любитель прекрасного? Чи просто людина, що прийшла подумати?
Я повернула голову.
Він також дивився на мене, і скоріш за все вже якийсь час. Його погляд прострелив мій і навпаки. В мене перехопило дух. Повітря стиснулось , як пробитий м’яч. Думки застигли в подиху.
Очі…
Я знову залишилась з однією лише душею. Та цього разу мені було навіть приємно, що хтось зазирнув у неї.
Між нами літали електричні розряди, в очах блимав якийсь незвичний вогник.
Ця зелень, ця глибина… Навряд чи я в силі загубити її десь у просторах моєї пам’яті…
Він ,здавалося, на якийсь момент помер. Зблід, похолов, лише очі горіли. А потім густо почервонів, як мала дитина, яку спіймали на таємному поїданні солодощів.
Не знаю, як так вийшло,але ось наші пальці переплетені і побілілі від сили рукостискання. Його гарячий подих ніжно лоскоче мої губи, а очі топляться в душі… Неможливе все-таки можливе…

*Через 2 тижні*

Неймовірної краси білосніжна сукня ніжно обвила мою талію. Ноги в оточенні пишного подолу з легкої і приємної на дотик тканини легко ковзають по холодній підлозі, а стукіт підборів відгукується десь угорі. На руках білі рукавички, оповиті тендітним мереживом.
А фата… Навряд чи в когось за останнє століття була така довга…
Я йшла, а на мене всі витріщались. Та це не були очі повні жаху, швидше здивування чи навіть захоплення. Мої щоки покрив рум’янець кольору новонародженої троянди, а обличчя осяяла чарівна усмішка.
Я йшла повільним кроком, хоча хотілось чимдуж кинутися до вівтаря і втопитись в обіймах хлопця, що чекав там.
На мене.
Хоча було б правильніше назвати його «майже чоловік». Та наразі з ним співзвучне лише одне слово – наречений. На ньому чудово сидів чорний костюм, біла сорочка і тоненький галстук. Волосся кольору вороного крила було загельовано так,що воно злегка стирчало навсібіч, але водночас виглядало елегантно і стримано. Коротше кажучи, за кілька кроків від мене стояв новоспечений красунчик просто з Голлівуду.
Його смарагдові очі яскраво блимали в мою сторону.
Я йшла, всі «охкали», «ахкали» і ось – я на місці.
Фата закривала моє обличчя, та це не заважало мені любуватися хлопчиком – моделлю навпроти.
В той момент мені здалося, що я вперше побачила його. Так, я вперше побачила його, побачила по-справжньому.
Я ніколи не звертала уваги на його густі чорні брови – в них була закладена нотка строгості і серйозності, але ті кілька волосинок, що так смішно стирчали, робили їх по-дитячому добрими. Рожеві губи були пухкими, з кількома глибокими тріщинами, і вони були вигнуті так широко, що мені здалось,що зараз на них з’явиться ще кілька. Щелепа невпинно трохи рухалась,що видавало хвилювання нареченого (думки мої радісно захихотіли). Про його очі нічого не можу сказати, адже ще не придумали настільки сильного прикметника, що зміг би охарактеризувати їх.
Я розглядала його так зосереджено, бо хотіла запам'ятати кожен сантиметр його обличчя, кожну зморшку, кожну волосинку, щоб потім згадувати цю прекрасну мить в найкращій якості, якості вищій ніж HD.
Почалася церемонія вінчання, та до мене долітали лише деякі слова... Любов… Бог… Навіки…
Потім його руки ніжно взяли мої і легенько стиснули, ніби даючи мені знати,що все це реальність… Наші усмішки стали ще ширшими.
Те, що я почула наступної миті, підкинуло мене до сьомого неба, і в душі я весело пухала по ванільних хмаринках.
Він присягнув любити і поважати мене в щасті й горі, в радості й біді, доки смерть не розлучить нас.
Я була готова в будь-яку секунду втратити свідомість, але не могла дозволити собі заплющити очі і згорнути картинку найщасливішого дня в моєму,- ні, не так, - в нашому житті.
Я, в свою чергу, дала таку ж клятву, намагаючись говорити найбільш щиро і віддано, і ми обмінялися обручками.
Перед нами стояла важка задача, та під силою його, сяючого щастям погляду я знала – нам все вдасться.
Священик дозволив поцілуватися, що ми з завзятістю і зробили.
Коли церемонія завершилась, я згадала про гостей, що витріщались на нас і з нетерпінням чекали застілля, та подумала, що на нас чекає вибухова нічка…

*Через 50 років*

- … А лисичка «хап» його, та й з'їла…
- Що вже все? – мовило русяве маля коло нас.
- Так, казочка закінчилась.
- Хоцу сце! – захникала чорнява дівчинка, що якраз розчісувала рожеве волосся своєї ляльки.
- І я хочу!
- І мені!
Вже за кілька секунд над всіяною ромашками травичкою стояв гул дитячих голосів , що вимагав ще однієї казки.
Я і дідусь біля мене перезирнулися.
На його м'якому лиці було вишито кілька глибоких зморщок і трохи більше маленьких. Звісно, як на чоловіка сімдесяти з копійками років, він добре зберігся. Щоправда, губи поблякли, брови покошлатилися, волосся стало срібним. Та смарагдові очі залишилися без змін – і далі горіли по-юному. Скільки в них було любові, тепла, ніжності!
Як добре, що ці очі належать мені…
За всі ці роки багато що відбулось…
У нас народилось семеро дітей, нам подарували десять внуків, ми дочекали двох правнуків і через місяць з'явиться ще й праправнук. І у всіх зелені очі, правда, різних відтінків..
Що тут казати - ми щасливі дідусь і бабуся…
Ми весело усміхнулись і обернулись до дітей.
- А ви чули казочку про Козу-дерезу?
- Ні….
- Як? Ви не чули казочку про Козу-дерезу?!
- Ні-і-і…
- О-о-о…То ми вам зараз розкажемо! Одного разу…
І малеча з відкритим ротом уважно слухає, що ж то таке сталося одного разу.
Хіба це не прекрасно?

Минає день… Сутінки задушно стікають по обличчю. Та в очах пломеніє якийсь дивний вогник. Мозок був в передчутті чогось. Але я ,як завжди, не звернула на це ніякої уваги. Тож і далі спокійно крокувала тихими вулицями Стрия.
Вітрини магазинів та недорогих кафе радісно виблискували яскравими вогниками, прагнучи привернути увагу перехожих. Вздовж тротуарів повільно прямували закохані пари, шумні компанії, або ж просто люди, що поверталися з роботи додому, де на них чекала запашна вечеря.
Поруч мене йшла людина, якій я готова віддати душу. Це був він. Він ніжно тримав мене за руку, і я була готова не помічати нічого окрім його очей.
Та щось змушувало відводити від них погляд. І це мені зовсім не подобалося.
Коли ж він не дивився на мене, я крадькома оглядала його обличчя. Почувала себе якимось злодієм, що хотів непомітно вкрасти в нього душу.
Ми спокійно крокували провулками, навіть не розмовляючи, що також насторожувало, адже переважно наші роти не закривались – ми говорили, і говорили… Про все на світі… Та я все одно старалась не надавати цьому значення – він, мабуть, без настрою.
Я часто себе обманювала. Мені так легше жити – жити не знаючи і не бажаючи знати правду.
Та як би я сама собі в цьому не хотіла зізнаватись, якась частинка моїх думок уже лементувала – «Полундра!». В середині все кипіло – очевидність і обман боролись між собою в жорстокій битві.
В той момент мене переповнювало безліч незрозумілих емоцій, які ось-ось повинні були вийти за межі. Я не могла дозволити цього, тому завбачливо прикусила язика.
Та ми продовжуєм крокувати…
Здається…
О-оу! Ми зупинились. Щось зараз буде.
Мої коліна підступно затрусилися.
Я оглянулася. Ми стояли посеред тихої вулички. Сонце вже зайшло за обрій, вишивши крайчик неба ніжно – рожевими нитками. Старець - ліхтар сумно, проте яскраво світить над нашими головами. Ми були самі.
Я пильно подивилась на нього. Він же розглядав невидиму для моїх очей далечінь.
Було помітно, що він на щось зважувався. Але на що?
Раптово обернувшись він втупився в мене. Я намагалася витримати його погляд, та вже через кілька секунд розглядала свої нові босоніжки. Заплющила очі.
Того, що трапилось наступної миті, я чомусь не очікувала.
Спершу я відчула його гарячий уривчастий подих, а потім його губи злилися з моїми.
Поцілунок був палким – аж голова пішла обертом, проте якимось напруженим, схожим на…
О ні! Це не може бути прощальний поцілунок!Ні, ні, ні!
Але саме таким я уявляла його, читала про нього в книжках і бачила в фільмах…
Та ні! Цього не може бути! Ми створені одне для одного! Ми кохаємо одне одного!
- Я кохаю тебе! – сказав він якимось незвичним тоном, перебуваючи за кілька хвилин від моїх збентежених очей.
Ну ось! Я ж казала! Він без сумніву кохає мене, а я без сумніву кохаю його.
- А я кохаю тебе! – впевнено озвучила свої думки.
- Так, я знаю. – очі його наповнилися скаженим болем, незрозумілим мені. – Але ти повинна дещо знати. Я більше не в змозі скривати цього…
Мій мозок страхітливо загудів.
Так і знала, що не все гаразд! Мабуть, він всю дорогу збирався з думками і готував якусь промову. Серце підказувало мені, що ця промова буде фатальною.
Пальці мимовільно стислися в кулаки.
Що ж такого важливого він хоче мені сказати? А може це прощання?! Ще й той поцілунок…
Але хіба при прощанні кажуть, що кохають?
Він завжди був загадковою особистістю. Хоча, по ідеї, це б він мав мене розгадувати, бо це ж дівчина має бути таємницею, та в нашому випадку все навпаки. Проте я не можу сказати, що це мені не подобається.
І хоч я і знала про нього ого-го скільки, та очевидно не все.
- Гаразд, я слухаю тебе. – голос зірвався в двох місцях.
На мить він опустив очі, а коли знову підвів, то в них царював вже не біль, а скоріше мука. А знаючи його характер, це повинна була б бути мука, яку він хотів приховати.
Зітхнув.
Слова посипались як з кулемету:
- Ми не можемо бути разом. Це все неправильно..
Що - що? Що це він вимелює? Це жарт?
- Стоп, стоп, стоп! Я навіть не хочу такого чути! В тебе плоскі жарти і зовсім не смішні! Ти сам чудово знаєш, що нас ніщо не в змозі розлучити. Так що…
- Зупинись! Дай мені сказати!..
- Але…
- Будь ласка! Давай хоча б раз ти мене вислухаєш не перебиваючи? А коли я закінчу, то говори все, що хочеш і що думаєш – повір, я дам тобі таку можливість. Домовились?
Моя індивідуальна впертість не дозволяла мені цього, та хіба можна встояти перед сірою пеленою очей цього ангела, що так боляче впав на землю?
Я застогнала.
- Ну добре, добре.
Переконавшись, що я його слухаю, через якусь мить він почав, а я зачаїла подих.
- Ми не можемо бути разом…
Я вже була розкрила рот, щоб заперечити, та згадала, що повинна вислуховувати все без слів. Зробивши вигляд, що нічого не помітив, він продовжив:
- Якщо я кажу це, значить в мене є на то причини.
Пауза.
- Я вмираю. Кожного дня мій організм клітина за клітиною вмирає. В мене рак.
Мої очі округлились від жаху. Він що й далі жартує?
Так я хотіла думати.
- В мене була пухлина в животі. Коли я казав, що поїхав в Англію на відпочинок з батьками, я збрехав. Насправді в той час я вже готувався до операції. Пухлину вирізали, і я полегшено зітхнув. Та, як виявилось за кілька днів, зарано.
Пауза.
- Мій організм продовжував вмирати.
Пауза.
Я навіть не помітила, як верх моєї футболки став мокрим від сліз. Мозок відмовлявся сприймати почуту інформацію. ЯК?!
- Коли я їхав додому, мною оволодів розпач. Я знав, що порятунку немає і не буде. Але я не знав, що робити. Вертатись до тебе чи покинути? Розказати правду чи збрехати? Коли я з горем пополам прийняв рішення ( думаю це вже очевидно яке), мені прийшлось зібрати в кулак все, чим я жив до цього, щоб видавити з себе усмішку, коли ти зустріла мене на вокзалі. В той момент я почувався так, наче вже вмер… - а зараз я почуваюсь так, наче вже вмерла, - Але згодом стало легше. Я змирився з цим. За винятком… Хм…Це таки стидно зізнаватися хлопцю, що він плаче по ночах.
Він спробував зімітувати усмішку, хоча це було схоже на натягнуте кривляння.
- Я постійно думав про те, що буде. Думав, що буде з нами. Щоразу я насолоджуюсь твоєю щасливою, безтурботною усмішкою, твоїм дзвінким і трохи дивакуватим сміхом, тим, як ти дивишся на мене , і це додає мені сили, не дозволяє упасти. Лише кохання підтримує мене. – нова хвиля сліз скотилася моїм обличчям. – І я знав, що рано чи пізно ти про все будеш знати, тому сам вирішив сказати тобі.
Пауза.
- Ну ось, ти все знаєш. Тепер я готовий вислухати тебе. Я розумію, що це наша остання розмова, бо після цього ти або влаштуєш скандал, або просто підеш, що є цілком зрозуміло. Це краще на що може сподіватися людина, яка однією ногою вже на тому світі. Я готовий.
Його запитальний погляд зустрівся з моїм. Він був в очікуванні найгіршого, хоча якась його частинка все ще надіялась, але, очевидно, вона нічого не відігравала в той момент.
Це жах! Я дотепер не можу повірити в це! Уся ця маячня схожа на дешевий розіграш. Він не може померти! Він занадто молодий! Він занадто добрий! Він занадто красивий! Він занадто коханий…
Як?!
Я не дозволю!!! Ні, не тепер, не так, не він…
Це… Це… Неможливо…
Ні, ні… Я, мабуть, все неправильно зрозуміла. Ну, як завжди! Це всього-на-всього розіграш…жарт…він пожартував…Правда?..
Ех-х, дурненька! Повірила!
Я почала сміятись.
Ні, це був не просто сміх. Скоріше регіт, регіт навіженої. Він розливався пустою вуличкою, дзвінке ехо посилювало його в сотні разів.
Істерика. Тупа істерика.
Блимнув ліхтар. Очевидно, його тривожив цей дурнуватий шум.
Я схаменулась.
Це все правда. Він помре. Він помре. Помре…
Ще не переставши сміятись, я почала плакати. Я плакала, плакала, точніше тихі сльози текли моїм обличчям – ніяких ридань чи схлипувань, тільки сльози…
Він стояв, міцно склавши руки за спиною – хотів підійти, але знав, що не можна – я повинна пережити це сама.
Ще секунда і я стою цілком спокійна і зосереджена. Лише одне слово в голові – як?!
Глибокий вдих, видих.
Кілька кроків йому назустріч.
Я глянула йому в вічі.
Він хворий, так. Як я не помічала цього раніше? Стільки часу згаяно! Хвилини, дні, місяці…
Він приготувався. Було видно, що цього моменту він чекав давно.Я повинна заспокоїти його. Нехай нам залишилось зовсім трохи часу, але я його не покину.
Ніколи. Я зроблю все, щоб він був щасливий і, як страшно це б не було, щоб пожив якнайдовше.
Поклала руку йому на шию, оскільки руки все ще були за спиною. Пильно подивилась в його сірі очі.
- Я кохаю тебе! І більше ніщо не має значення!
Обійняла його залізною хваткою. Він теж невпевнено обняв мене, згодом міцніше, а потім притиснув губи до мого чола.
- Я теж безмежно тебе кохаю! А ти, як завжди, права – більше нічого не має значення.
Мить і його сорочка наскрізь мокра, та ще й різнокольорова від залишку мого макіяжу.
Ми могли б стояти отак вічність. Це було ніжно, романтично і прекрасно.
Я не впевнена, але, здається він також плакав мені у волосся, бо коли подув вітерець я відчула вологу.
Через невизначену кількість часу, тримаючись за руки, ми пішли головною вулицею міста – шум і яскраві кольори відганяли неприємні думки. Люди здивовано дивились на нас – заплаканих, мокрих і різнобарвних, та ми не звертали на це уваги і просто йшли, говорили ні про що і час від часу повторяли, що кохаємо одне одного.
Крім почуттів ніщо не має значення, бо лише вони істинні і справжні. Потрібно просто жити і отримувати від цього насолоду, оскільки ніколи не знаєш, яка мить є останньою.
А день минає…


2010р.

Признавшись у своїй слабкості,людина стає сильною...та що робити,якщо моя слабкісь - це ти?! Що коли кожного разу твій солодкий,свіжий подих хапає й міцно огортає душу,заставляючи задихатись? Що коли кожного разу твій оксамитовий голос змушує мозок затуманюватись і тонути в ньому? Що коли кожного разу твої топазові очі читають мене, як розгорнену книгу, і змушують мене ставати ще більш доступною для читання? Що коли ти просто засліплюєш мене? На лише одну згадку про тебе моє серце, мов двигун - заводиться з новою силою,а вміст палива з мрій з мрій лише збагачується...Хіба в такому признаєшся?! Чомусь саме зараз, коли , як ніколи, потрібні мої сміливість, сила волі і оптимізм, вони підступно загрузли на дні душі...
Та це не найгірше. Що коли я всетаки відкрию цю кишеньку мого серця, а ти зазирнеш в неї лише для того, щоб закинути гострі брили льоду?! Що тоді?!....Хм....Знаєш, я вже здогадуюсь - вони просто розтануть у полум'ї мого кохання, тільки поповнивши вміст комірки..
Можливо, мені і не судилось стати сильною, та кохання до тебе цвістиме вічно...Ні один потік отруйних стріл, ні одне атомне бомбардування, ні один метеоритний дощ не пошкодять його алмазову оболонку..Тож можете і не намагатись, адже з кожною секундою вона стає все міцнішою, готуючись до подорожі у вічнісь.....

2010р.