Минає день… Сутінки задушно стікають по обличчю. Та в очах пломеніє якийсь дивний вогник. Мозок був в передчутті чогось. Але я ,як завжди, не звернула на це ніякої уваги. Тож і далі спокійно крокувала тихими вулицями Стрия.
Вітрини магазинів та недорогих кафе радісно виблискували яскравими вогниками, прагнучи привернути увагу перехожих. Вздовж тротуарів повільно прямували закохані пари, шумні компанії, або ж просто люди, що поверталися з роботи додому, де на них чекала запашна вечеря.
Поруч мене йшла людина, якій я готова віддати душу. Це був він. Він ніжно тримав мене за руку, і я була готова не помічати нічого окрім його очей.
Та щось змушувало відводити від них погляд. І це мені зовсім не подобалося.
Коли ж він не дивився на мене, я крадькома оглядала його обличчя. Почувала себе якимось злодієм, що хотів непомітно вкрасти в нього душу.
Ми спокійно крокували провулками, навіть не розмовляючи, що також насторожувало, адже переважно наші роти не закривались – ми говорили, і говорили… Про все на світі… Та я все одно старалась не надавати цьому значення – він, мабуть, без настрою.
Я часто себе обманювала. Мені так легше жити – жити не знаючи і не бажаючи знати правду.
Та як би я сама собі в цьому не хотіла зізнаватись, якась частинка моїх думок уже лементувала – «Полундра!». В середині все кипіло – очевидність і обман боролись між собою в жорстокій битві.
В той момент мене переповнювало безліч незрозумілих емоцій, які ось-ось повинні були вийти за межі. Я не могла дозволити цього, тому завбачливо прикусила язика.
Та ми продовжуєм крокувати…
Здається…
О-оу! Ми зупинились. Щось зараз буде.
Мої коліна підступно затрусилися.
Я оглянулася. Ми стояли посеред тихої вулички. Сонце вже зайшло за обрій, вишивши крайчик неба ніжно – рожевими нитками. Старець - ліхтар сумно, проте яскраво світить над нашими головами. Ми були самі.
Я пильно подивилась на нього. Він же розглядав невидиму для моїх очей далечінь.
Було помітно, що він на щось зважувався. Але на що?
Раптово обернувшись він втупився в мене. Я намагалася витримати його погляд, та вже через кілька секунд розглядала свої нові босоніжки. Заплющила очі.
Того, що трапилось наступної миті, я чомусь не очікувала.
Спершу я відчула його гарячий уривчастий подих, а потім його губи злилися з моїми.
Поцілунок був палким – аж голова пішла обертом, проте якимось напруженим, схожим на…
О ні! Це не може бути прощальний поцілунок!Ні, ні, ні!
Але саме таким я уявляла його, читала про нього в книжках і бачила в фільмах…
Та ні! Цього не може бути! Ми створені одне для одного! Ми кохаємо одне одного!
- Я кохаю тебе! – сказав він якимось незвичним тоном, перебуваючи за кілька хвилин від моїх збентежених очей.
Ну ось! Я ж казала! Він без сумніву кохає мене, а я без сумніву кохаю його.
- А я кохаю тебе! – впевнено озвучила свої думки.
- Так, я знаю. – очі його наповнилися скаженим болем, незрозумілим мені. – Але ти повинна дещо знати. Я більше не в змозі скривати цього…
Мій мозок страхітливо загудів.
Так і знала, що не все гаразд! Мабуть, він всю дорогу збирався з думками і готував якусь промову. Серце підказувало мені, що ця промова буде фатальною.
Пальці мимовільно стислися в кулаки.
Що ж такого важливого він хоче мені сказати? А може це прощання?! Ще й той поцілунок…
Але хіба при прощанні кажуть, що кохають?
Він завжди був загадковою особистістю. Хоча, по ідеї, це б він мав мене розгадувати, бо це ж дівчина має бути таємницею, та в нашому випадку все навпаки. Проте я не можу сказати, що це мені не подобається.
І хоч я і знала про нього ого-го скільки, та очевидно не все.
- Гаразд, я слухаю тебе. – голос зірвався в двох місцях.
На мить він опустив очі, а коли знову підвів, то в них царював вже не біль, а скоріше мука. А знаючи його характер, це повинна була б бути мука, яку він хотів приховати.
Зітхнув.
Слова посипались як з кулемету:
- Ми не можемо бути разом. Це все неправильно..
Що - що? Що це він вимелює? Це жарт?
- Стоп, стоп, стоп! Я навіть не хочу такого чути! В тебе плоскі жарти і зовсім не смішні! Ти сам чудово знаєш, що нас ніщо не в змозі розлучити. Так що…
- Зупинись! Дай мені сказати!..
- Але…
- Будь ласка! Давай хоча б раз ти мене вислухаєш не перебиваючи? А коли я закінчу, то говори все, що хочеш і що думаєш – повір, я дам тобі таку можливість. Домовились?
Моя індивідуальна впертість не дозволяла мені цього, та хіба можна встояти перед сірою пеленою очей цього ангела, що так боляче впав на землю?
Я застогнала.
- Ну добре, добре.
Переконавшись, що я його слухаю, через якусь мить він почав, а я зачаїла подих.
- Ми не можемо бути разом…
Я вже була розкрила рот, щоб заперечити, та згадала, що повинна вислуховувати все без слів. Зробивши вигляд, що нічого не помітив, він продовжив:
- Якщо я кажу це, значить в мене є на то причини.
Пауза.
- Я вмираю. Кожного дня мій організм клітина за клітиною вмирає. В мене рак.
Мої очі округлились від жаху. Він що й далі жартує?
Так я хотіла думати.
- В мене була пухлина в животі. Коли я казав, що поїхав в Англію на відпочинок з батьками, я збрехав. Насправді в той час я вже готувався до операції. Пухлину вирізали, і я полегшено зітхнув. Та, як виявилось за кілька днів, зарано.
Пауза.
- Мій організм продовжував вмирати.
Пауза.
Я навіть не помітила, як верх моєї футболки став мокрим від сліз. Мозок відмовлявся сприймати почуту інформацію. ЯК?!
- Коли я їхав додому, мною оволодів розпач. Я знав, що порятунку немає і не буде. Але я не знав, що робити. Вертатись до тебе чи покинути? Розказати правду чи збрехати? Коли я з горем пополам прийняв рішення ( думаю це вже очевидно яке), мені прийшлось зібрати в кулак все, чим я жив до цього, щоб видавити з себе усмішку, коли ти зустріла мене на вокзалі. В той момент я почувався так, наче вже вмер… - а зараз я почуваюсь так, наче вже вмерла, - Але згодом стало легше. Я змирився з цим. За винятком… Хм…Це таки стидно зізнаватися хлопцю, що він плаче по ночах.
Він спробував зімітувати усмішку, хоча це було схоже на натягнуте кривляння.
- Я постійно думав про те, що буде. Думав, що буде з нами. Щоразу я насолоджуюсь твоєю щасливою, безтурботною усмішкою, твоїм дзвінким і трохи дивакуватим сміхом, тим, як ти дивишся на мене , і це додає мені сили, не дозволяє упасти. Лише кохання підтримує мене. – нова хвиля сліз скотилася моїм обличчям. – І я знав, що рано чи пізно ти про все будеш знати, тому сам вирішив сказати тобі.
Пауза.
- Ну ось, ти все знаєш. Тепер я готовий вислухати тебе. Я розумію, що це наша остання розмова, бо після цього ти або влаштуєш скандал, або просто підеш, що є цілком зрозуміло. Це краще на що може сподіватися людина, яка однією ногою вже на тому світі. Я готовий.
Його запитальний погляд зустрівся з моїм. Він був в очікуванні найгіршого, хоча якась його частинка все ще надіялась, але, очевидно, вона нічого не відігравала в той момент.
Це жах! Я дотепер не можу повірити в це! Уся ця маячня схожа на дешевий розіграш. Він не може померти! Він занадто молодий! Він занадто добрий! Він занадто красивий! Він занадто коханий…
Як?!
Я не дозволю!!! Ні, не тепер, не так, не він…
Це… Це… Неможливо…
Ні, ні… Я, мабуть, все неправильно зрозуміла. Ну, як завжди! Це всього-на-всього розіграш…жарт…він пожартував…Правда?..
Ех-х, дурненька! Повірила!
Я почала сміятись.
Ні, це був не просто сміх. Скоріше регіт, регіт навіженої. Він розливався пустою вуличкою, дзвінке ехо посилювало його в сотні разів.
Істерика. Тупа істерика.
Блимнув ліхтар. Очевидно, його тривожив цей дурнуватий шум.
Я схаменулась.
Це все правда. Він помре. Він помре. Помре…
Ще не переставши сміятись, я почала плакати. Я плакала, плакала, точніше тихі сльози текли моїм обличчям – ніяких ридань чи схлипувань, тільки сльози…
Він стояв, міцно склавши руки за спиною – хотів підійти, але знав, що не можна – я повинна пережити це сама.
Ще секунда і я стою цілком спокійна і зосереджена. Лише одне слово в голові – як?!
Глибокий вдих, видих.
Кілька кроків йому назустріч.
Я глянула йому в вічі.
Він хворий, так. Як я не помічала цього раніше? Стільки часу згаяно! Хвилини, дні, місяці…
Він приготувався. Було видно, що цього моменту він чекав давно.Я повинна заспокоїти його. Нехай нам залишилось зовсім трохи часу, але я його не покину.
Ніколи. Я зроблю все, щоб він був щасливий і, як страшно це б не було, щоб пожив якнайдовше.
Поклала руку йому на шию, оскільки руки все ще були за спиною. Пильно подивилась в його сірі очі.
- Я кохаю тебе! І більше ніщо не має значення!
Обійняла його залізною хваткою. Він теж невпевнено обняв мене, згодом міцніше, а потім притиснув губи до мого чола.
- Я теж безмежно тебе кохаю! А ти, як завжди, права – більше нічого не має значення.
Мить і його сорочка наскрізь мокра, та ще й різнокольорова від залишку мого макіяжу.
Ми могли б стояти отак вічність. Це було ніжно, романтично і прекрасно.
Я не впевнена, але, здається він також плакав мені у волосся, бо коли подув вітерець я відчула вологу.
Через невизначену кількість часу, тримаючись за руки, ми пішли головною вулицею міста – шум і яскраві кольори відганяли неприємні думки. Люди здивовано дивились на нас – заплаканих, мокрих і різнобарвних, та ми не звертали на це уваги і просто йшли, говорили ні про що і час від часу повторяли, що кохаємо одне одного.
Крім почуттів ніщо не має значення, бо лише вони істинні і справжні. Потрібно просто жити і отримувати від цього насолоду, оскільки ніколи не знаєш, яка мить є останньою.
А день минає…


2010р.