Я тримаюсь за епоху,
За краї тонких одеж...
Сміхом сипле, мов горохом:
“Іншу маму ти знайдеш!”

Я б давно розтратив силу,
Освистав її дари, –
Ті, які триматись вчили,
Смутно дивляться згори.

...Внук поганий, син лукавий;
Слабкість духу, блуд руки;
Перепроданої слави
Засмальцьовані шовки...

Я тримаюсь за епоху,
Душу сміх її січе...
Та чи вистачить гороху,
Ми побачимо іще!

Народився Бог на санях,
Народився в оборогах…
Перед подихом останнім
Заховати свого Бога.

Народився між бидляти,
Але скинії – не скніти.
Від «стинати» і «розп’яти»
Свого Бога затаїти…

Поміж віри й безнадії,
Між «воскреснути» і «жити»…
Від свинцевої завії
Свого Бога затулити.

Без любові, без маслини,
Несповитий, необ’ятий…
Якщо іншого несила,
То хоч свого врятувати!

Я з Рахова іду, впізнаєш ти мене
По чорних сердаках посіченого війська...
Червоних кантарях... по ликах візантійських...
По золоті крисань... І слава не мине!

Я з Рахова іду, впізнаєш ти мене
По космосах говерл... по ґреґотах скрижалей...
По містиках ночей. І по очах печалей.
По схлипах сивих звізд... І вічність не мине!

Я з Рахова іду, впізнаєш ти мене
По цнотах божих руж і по вустах шафранів.
По трунках знад і зрад. По прапорах ґерданів.
По капищах розпук... Кохання не мине!

Я з Рахова іду по лезу темних вод...
По межах віщих снів. По нитці небокраю...
Впізнаєш ти мене... І я тебе впізнаю:
З розпечених цямрин прошепочу: “Народ...”

Чорні сотає соки
Грізна грози імпреза.
Місяць у ста потоках
Миє червоні леза.
Гостра пригорне хвиля
Маки нічних конвульсій...

Стогне у срібних тиґлях
Серце твоє ґуцульське.

Бачить крізь темінь хижу,
Двері, дроти і стражу...
Місяць лукавий лиже
Срібну каблучку княжу.

Ось марширує сотня,
Добра гостина буде!..
Місяць вужем голодним
Княжі спиває груди.

Буде в раю завізно...
Ніч кулемети скосять...
Місяць, ягня залізне,
Княжої ласки просить.

– Можеш мій перстень вкрасти,
Ночі дитя лукаве,
Але тобі не спасти
Княжої честі й слави!

Подорожній вірш

Іванові Жеґуцу

– Бодай оцим перемудруєм Прагу! –
Прорік гуцул, ціфруючи боклагу.
І втямивши, що я в торгах не дужий,
Ціну подвійну заломив байдуже.

Чекай мене, слов’янське Вічне місто, –
Лежиш ти на скількох, забув, горбах?
Мої дари безцінні, благовісні
В бездонних декларовані торбах.

Стрічай мене, забутого, у гості
На Карловім... на калиновім мості.
Ох, тьохнули в ціфрованій боклазі
Три солов’ї, пробуджені у Празі.

Твої шпилі купаються у Влтаві,
Твоїх предтеч сіяє пантеон:
Карл, Вацлав, Їржі... Нині сущий Ґавел...
Корони непобляклої фантом!

Я не жадаю почестей богемних –
Торби важкі розв’язую смиренно.
Та суперкоролівські в них дари:
Бери, столице втрачена... Бери!

...Вже солов’ї зухвалі тнуть колінця,
А рушники принишкли в квітниках.
Вже чешки пишнотілі (не з провінцій!)
У вишитих фасонять сорочках!

А я все далі дістаю зі споду –
Собі чи іншим у винагороду?
Рука блукає на самому дні:
Та тільки сумно... прикро щось мені!


У ситім маґдебурзькім супокої
Дрімотний спомин здмухуєш з чола:
Для українських лицарів-ізгоїв
Ти матір’ю ласкавою була.

У Подєбрадах, Ржевниці, Модржанах
Чужій свободі гоїла ти рани.
І слово вільне, вирване із мук,
Леліяли тут Ольжич, Маланюк...

О Праго, все давно постало тліном,
В ковчег вмістилось з чотирьох дощок...
У храм твого безсмертя – Климентинум –
Зайду я причаститись до книжок.

Їм молиться поетка там Маруся:
Серед модерну чеше коси русі.
І не збагнути (час, мов той курай),
Чому вона Няхай, а не Чурай.

...Жаль, нині тут не ми аристократи.
Салони поміняли на бедлам...
Ти українцям, п’яним і горбатим,
Даєш скажену працю – як волам.

Та їхню все ж не погамуєш спрагу
Й мету одвічну: “В Прагу... Прагу... Прагу...”
На сотню літ відміряно талант:
Слуга, чужинець, злидар, еміґрант!

...І на шляху всесвітнім у хозари
Тобі ще й днесь не складено ціни...
Для тебе неба прихилив Масарик,
Якого татом звали русини.

Слов’янських одцуравшись міжусобиць.
Історії тяжких й сумних подробиць,
Ти й досі чуєш погуки Дніпра...
О Києве, мовчить твоя сестра!

Несе мости, мов лоді, ніжна Влтава.
Шука світами прихистки нові...
Тобі діставсь дарунок Бога – Ґавел,
Ми ж маєм те, що маєм... Се ля ві!

...Тримаю у руках дзвінку боклагу –
Ковток свободи вип’ю, вічна Праго.
До хмари дістає твій колізей...
Не здай про мене спомин у музей!

У голосі твоєму дзвонить криця,
В очах читаю істину німу:
Свою спочатку захисти столицю,
А потім вибирайсь у чужину.

1.
Сплеск доленосних ліній
Виміри сонні будить:
– Подих зів’ялих лілій
Рану твою остудить...

– Пізно, кохана. Досить...
Не з-під семи печатей...
На таліянськім мості
З ґвером стою на чатах.

В ревній покорі щирій
Чорні пильную пави.
А на моїм мундирі
Лілій рантух кривавий...

2.

Свічки магічна сальва
Товщу років розітне:
– П’яний рум’янець мальви
В жилах твоїх розквітне!

– Пізно, кохана... Пізно.
Пуп’янки губ розпуклі...
Грізне зерно залізне
Сіють канони* в Дуклі.

В ревній покорі щирій
Гострі зриваю ґрона...
А на моїм мундирі
Мальви рукав червоний!

3.

Мовкнуть громів тимпани
(Хвища віків лютує):
– Із голубих тюльпанів
Краплі тобі зготую...

– З ким ти, кохана, в парі?..
Наші частоти глушать
Зойки з-під Кандаґара,
Стогін з-під Гіндукуша.

В ревній покорі щирій
З криці пасу тарпанів.
А на моїм мундирі
Віск голубих тюльпанів...
_________________________________
* Гармати (діалект.).

Зіткана з небесної позлітки...

Про твоїх лілей цнотливі мітки
Тільки феї відають і я.
Ніжну заховаю таємницю
В ґротах ночі (місяця бійницях),
Мушлі ранку (горлі солов’я).

Купана в йорданських агіасмах...

Лиш мені ніколи не погаснуть
Стіп твоїх сяйливі письмена...
Крижма снігу, царственна застуда,
Гонг звізди, кохання амплітуда.
І вино причасне... І вина.

Спалена на кострищах розлуки...

З попелу простягуєш ти руки –
Місія божественна моя:
Магму губ, кільце пташине стану
(І зіницю зранену тюльпана)
На твоїх пишу полотнах я!

Вже яфини* відходять... Відійшли...
Зачесані, завиті Бредубоки.
Смуглявих німф легкі прозорі кроки
Ще постають з лілової золи.

Лілові пальці, губи і соски,
Ліловий гріх насупленої ночі...
Порожні коші, набирки** цоркочуть...
Віки відходять... і які віки!

Ліловий світ змалює не Гоген,
Бо що йому чужі коші та коші...
Душі й руці солодка сниться ноша –
Лілова змійка цебенить із вен.

У набирок я, скільки зміг, набрав –
Мов кущ чорниць, твоя коса лілова...
Відходимо... здригається основа...
Зникаємо, як голка, серед трав...
______________

* Чорниці (діалект.).
** Мірка для збирання чорниць.

всі розповито вина
спалено всі мости
мак вибухає синім

і не приходиш ти

ночі всі розіп’ято
в колоратурі мсти
ноту найтоншу взято

і не приходиш ти

вбито усіх героїв
знято усі пости
пущено душу строєм

і не приходиш ти

крила усі відтято
сказано всі “прости”
проклято усі клятви

і не приходиш ти

врешті всміхнулась доля
здерто усі бинти
і торжествую: воля

...але приходиш ти

Тесля – батько, а ткаля – мати...
Срібний місяць прийшов навскіс:
Повелів він мені в’язати
Перевесла із твоїх кіс.

Ти всміхалася, безборонна,
Щедрим місячний був покіс...
Пильнувала свою корону –
Срібну цноту дівочих кіс.

Раннім снігом цвіли Карпати...
А кохання – наперекіс...
Не схотіла мені віддати
Ти корону із срібних кіс.

Не тесали нам ложа й трону,
Доля іншим покрови тче...

Тільки срібна твоя корона
Досі губи мої пече.

Каєшся без причини,
Людям не віриш, снам...
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

Коришся долі, чину,
Мовчки ковтаєш страм...
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

Був ти епохи сином,
Де навіть віра – крам…
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

Вперше стоїш без гриму,
Щось лебедиш синам…
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

В чому твоя провина?
Топчеш холодний сміх…

Волі і батьківщини
Вислужити не зміг.

______________________

* Відсутній втрачає (лат.).

Сіна в снігах – хисткі, хрумкі ковчеги
У морі безнадійної бентеги.
Але кого врятують ті сіна?..
І хатній дух, і теплий дих маржини –
Лиш прихисток чужої батьківщини:
За нього ще не сплачена ціна.

Сіна в снігах – остання віра плоті,
Висока, наче голос Паваротті.
Душа тече крізь пальці, мов руна...
Блага вівця – сумна гора Ґлемея,
ЇЇ Господь зліпив із воску й глею:
Ми жили тут. Чи житимем?.. Дарма.

Сіна в снігах – пожухлі габардини,
І папороті цвіт – дві жменьки трини.
Невже на світі все – лиш прах і тлін?..
Що нам зосталось: лій дрібної гадки?
Продажна сила та іржава бартка?
Порожня тайстра? порох із колін?..

Сіна в снігах – печать страшного лоску,
Замерзлий глей, холодні краплі воску,
Останній позирк Бога з-над ґлемей...
Та серце просить: хай запіють треті,
Щоб вік новий сповити у верету –
Без слів фальшивих, без пустих камей...

Сіна в снігах...

Відню, Відню... ситий і хупавий!
Крученим гульвісою гасав...
Палія Семена ратну славу
Ти давно архівам відписав.

І, пихою сповнений по вінця,
Все нових чекаєш чолобить...
Віриш...віриш: треба, скажуть, німця –
На Січі картоплі насадить.

...Ти ворожиш на кавовій гущі –
З краплених регоче цісар карт.
На токайськім, на жіночих мушлях
Твій хмільний закроєно азарт.

Тріскає богемна порцеляна,
Віяло випурхує із рук...
Червоніє ніжний Імре Кальман,
Злий фельдфебель гаркає: “Цюрюк!”*

Вигнано останнього з поетів,
Виткано найтоншу із покров...
На твоєму пишному манжеті
Ружею цвіте слов’янська кров!

За твої страшні німацькі більма,
Слину юберменшівських зусиль
Заплатив сповна вже Габсбурґ Вільгельм
З українським іменем Василь.

Світлий лотаринзький архикняже!
Пане мій... полковнику... прости:
Українська слава спати ляже
Під залізні Австрії хрести...

Вийдуть ще з оточення “усуси”**,
Вирвуться із краплених пасток...

Все вмістилось, окрім ран Ісуса,
Ув один малий гіркий ковток.
_______________________
* Назад! (нім.).
** Українські січові стрільці.

Беріть олтарі та пивниці панноній
І, юрти спаливши, воздвигніть Сінай.
Рожевого степу цілуйте долоні...
Верніте ж мені, хоч за викуп, Дунай.

Малят і лошат відлучіть від кумису,
Танцюйте під скрипку, зневаживши най.
Зіниці жінок засівайте ірисом...
Верніте ж мені, хоч за викуп, Дунай.

Годуйте інжиром розніжене військо –
Йому вже дарунок готує Данай...
За мармур карпатський і золото скіфське
Верніте, прошу, мого брата... Дунай!

Зорю запаліть над шляхами ординців,
Піски розоравши, примножте добро...
Верніте Дунай, бо за ним наодинці
З глибин первовіку ридає Дніпро.

1.
Вдягнули гори хітон врочистий,
Черемош й Тиса спиняють плин…
О Руський Царю Ісусе Христе,
Чому крокуєш в Єрусалим?

Дуднять, мов труни, мости дубові –
Удруге теслі не возведуть…
Нові халдеї вінець терновий –
Твій вічний жереб – Тобі плетуть.

А Ти жертовність несеш в офіру
І звіра в хащі не чути рик…
Погана віра, погана віра
У пишних шатах ховає лик.

Сміється й плаче хмільна босота
І рве кашиці дзвінким мостам.
А ти шукаєш свою Голготу
І ноги миєш своїм катам.

2.
…Парують гнізда орли і пави,
Весни зелений туркоче млин,
Солодка хвиля Дністра й Вишави…
Та я крокую в Єрусалим!

В руду пустелю, голодну й гнівну,
Несу карпатський ласкавий дар:
Умів покору, сердець наївність,
Убогість плоті… Я – Руський Цар!

Де лози хмелем стечуть без міри,
Де чорний вихор крилом майне,
Погана віра, погана віра
Мене в дорозі там перейме.

Безумці, будуть мене карати,
Поділять шати: хітон, рантух…
Та не віднімуть мої Карпати,
В які вдихнув я бунтарський дух!

Усі дороги, що ведуть до Риму,
Із Києва втікають в даль незриму –
Мовчить... мовчить розораний Майдан...
Наївних мрій “рошенівські” цукерки,
Куми – чорти лукаві з табакерки
І їх кривавий – за мільйони – тан!

Та це до слова тільки... сотто воче...
І потяг сумно гальмами скрегоче –
Він руна золоті везе у світ...
У Світ Старий, зачуханий до дірки,
По горло ситий сексом із пробірки...
А втім, йому не нам складати звіт!

Русява Роксоляна із Підгайців,
Що вчора спала в татовій куфайці,
Вже завтра римських пастиме гусей!
Partitim** про модерне римське право
Їй сотто воче натуркоче бравий
Попутник (із Одеси) Одіссей.

... Вона стоїть і палить неуміло –
На показ виставляє грішне тіло...
Та посмішка її – це тільки грим!
Чужі слова смакують губи спухлі...
І золоті сонця – коліна круглі...
За тамбуром вагону – Східний Рим!

І байдуже: Мілан, Неаполь, Піза...
Хай жовта картка, хай шенґенська віза...
І хто нам ворог... хто по крові брат?!
І варвари твого жадають лона.
І ти – нага, розп’ята, безборонна...
Вікно у світ – Малевича квадрат...

Під спів коліс шпаркі екстази ночі...
Це я тебе кохаю... сотто воче:
О Роксоляно, де ти в тьмі століть?!
Із сицилійських племінних бастилій
Я викраду твоє нужденне тіло,
Щоб Україну призвести на світ!

…І пахне у тунелі райським садом,
Із динамітом бавиться бен Ладен…
Цур, непристойне лізе щось на ум!..
Телерапсод (не з Галича) Данило
Неголену мармизу шкірить мило:
“Кохайтеся!”… І чорт йому не кум!

…Що ж, Рим як Рим… та спопеляє гени
Розорана бруківка Картагени
(У суперсенсі теж майстри – не ми)…
І ми колись кохались в рідній хаті.
І в нас колись водились Головаті…

Зосталися Рошени… І куми!
______________________________
* Напівголосно (італ.).
** Частково (лат.).

1.
...Недочесані, недопещені,
Чорним крепом сирітства хрещені.

Недоточені, недобачені,
Міддю, їддю, брехнею плачені.

Недоніжені, недокохані,
В заповіднику снів полохані.

Недокошені, недомучені,
Мором, горем, війною кручені.

Недовизрілі, недострочені,
Перелюбством продажним мочені.

Недолучені, недоучені,
Талмудистам чужим доручені.

Недострічані, недомічені,
Хижим атомом перелічені.

2.
...Перетрощені, переборщені,
Перелущені, перемощені.

Перегачені, перештучені,
Пересичені, пересучені.

Перемацані, перебацані...
Хтивим розумом переклацані!

У кадрі крутому суспільних еротик,
Безпечних кохань й небезпечних братань
З дна чари гіркої, похмільних риторик,
Поете, благаю, – отямся, устань!

Посли і міністри – розмінна монета,
Придворного тіста розквашена твань…
Не сміють домашніми бути поети…
З м’яких усипалень, поете, устань!

На святі продажних овацій і ґрацій,
В епоху безкровних змагань і заклань
З безплідних метафор, пустих декларацій,
З дрібних міжусобиць, поете, устань!

З печаті одвічної схими і схизми,
Похмурих одречень, самотніх повстань,
Холодного воску нудної харизми –
Із власної плоті, поете, устань!

Там Азія дика, Європа-повія,
Там чорний пеан навісної звізди…
Поете, устань… помирає надія –
Мойсея не жди!

Тут під кирзою чорний мармелад,
Проказа золота цвіте на лицях.
Тут кожна молодиця – жалібниця,
Без торгу вділить зі своїх принад.
Тут рай кедровий і ведмежий скит.
Іржаве пекло тут: на “зоні” – “зона”...
Похмілля гасять тут одеколоном
(Ізвечора глушили гордо спирт)!
Джигун столичний, “бич” і комерсант –
Якого тут насіяно народу!
Дожовує пришельцям на догоду
Тут маму-оленицю чемний хант.
І я, поет, тут сплю біля стіни
Під дембельським прокуреним бушлатом.
“Калашніком”, пером, російським матом
Звеличую військову міць “страни”.
Іще війни з “хахлом” немає тут,
Не скоро Вова Путіним постане...

...Це газова столиця... це Сурґут
У голубім вінку пропан-бутану!

Тут джин тайги тілистий, мов пиріг,
Він крихтами наситить пів-Європи...
Тут думають і чинять “через ж...у”
І б’ють без попередження “у ріг”.
Тут “королі”, “клієнти” і “чмирі”.
Бетонки. Комарі. Ракетовози...
І блякнуть тут Москви апофеози
У висвітах Полярної зорі.
Тут газоносний затаївся пласт...
“Хахол” до неба вдячно горне брови
(Він заробляє тут не на “карову”),
Подякувавши за чергову з ласк...
Іще в тайзі не все “перевертоц”...
Бурильникам байдуже до “собезів”...
Ще Івченку не сняться “мерседеси”
І Могилевич ще, звиняйте, – поц.
Іще Москві достатньо інших пут,
Червону догаптовує сутану...

...О газова столице... о Сурґут
У голубім вінку пропан-бутану!
2008 р.