Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Роман Ревчук (1971)



Художня проза
  1. "До Європи вперед ногами…" Ода Львову або як світ не дорахувався гросмейстера
    У Здолбунові, першому місті після колишнього радянсько-польського кордону, потяги змінюють напрямок руху і якщо ви їхали на боковій плацкарті головою до омріяного світлого майбутнього, то тепер вже, вас везуть до Європи вперед ногами.
    Похмурий ранок, вороняччя каркає над головами. Трамвай із скреготом пробирається поміж облупленими, подекуди позеленілими будинками.
    Львівський технікум радіоелектроніки зразка 1986 року. Ще «до Львова не приїхав ґенеральний секретар»…
    Усі щось зубрять, готуються, переживають. А навіщо? Відмінники восьмирічної школи приймаються без іспитів.
    Ні, тут проводять співбесіду. Самі вирішують кого прийняти, а кого «не пущать». А законні підстави які?
    - Взагалі-то, чужих ми не приймаємо – повідомили строгі комісіянти.
    - А хіба тут Америка? – запитала мати.
    - Іногородніх, з інших областей себто…

    Такий прийом зовсім не узгоджувався із моїми райдужними очікуваннями. Древній Львів не поспішав розкривати свої обійми для мене.

    - Ну, добре. Розв’яжи-но ось цю задачу з геометрії!
    З горем пополам впорався з нескладним завданням на теорему Піфагора, проте добре відповів на решту запитань.
    - Чому ж ти не їхав до Києва?
    - Мені приблизно однаково їхати хоч до Львова, хоч до Києва. Непогано граю у шахи. Хочу навчатися у Львові та одночасно грати у шахових турнірах, адже місто – знамените своїми гросмейстерами: Олександром Білявським, Адріаном Михальчишиним, Олегом Романишином, Мартою Літинською. От я і приїхав…
    - А ти знаєш, що ми тобі гуртожитку не дамо?

    Холодна каменюка поволі підступала мені до горла.

    - Шукатиму квартиру.
    - Навіть, якщо знайдете квартиру – потрібна приписка, бо інакше вчитися ви тут не будете. А ми приписувати не станемо.
    - Ну, ні – так ні…

    - Куди ти? – крикнула мені мати навздогін
    Але я вже не зупинявся і не озирався. Ноги самі несли незнайомими сходами.
    Слабкою втіхою стали двійко розмовників: російсько-польський та польсько-французький – обидва польських видавництв, придбаних у традиційній для тих часів «Дружбі», у яких продавали літературу країн соціалізму. Російсько-лаоський – придбав навіщось через кілька років у такій самій «Дружбі» у Запоріжжі.
    Сонце сховалося за хмарами. Вечір видався не менш похмурим за ранок.
    Густий цигарковий дим у залі кінотеатру, десь у центрі міста, де марнували час до опівнічного потягу. Знову вороняччя над головами. Запах буфетних харчів на залізничному вокзалі, залізна арматура даху…
    У Здолбунові потяги перечіплюють локомотив із протилежного боку. І от вже ваша голова, яка щойно дивилася у бік Львова переорієнтовується у напрямку Києва, якщо Ви, звичайно, зайняли бічну плацкарту…
    Документи у Києві прийняли без прибамбасів.

    2011р.

    ""
    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Зустріч з армійським другом або про “ловців душ людських”
    До мене приїхав армійський друг. Двоє синів 15 та 16 років вже, майже, наздоганяють батька за зростом.
    “Ти ще не в Америці?” – запитав я, знаючи, що чимало віруючих його релігійної конфесії вже еміґрували.
    “Що ти?! Для мене і в Україні справ вистачає. Опікуємося дітьми-інвалідами. Мої брати є пасторами глухонімих віруючих. Я ж виробляю меблі з тирси на замовлення, монтуємо за контрактом з канадською фірмою ігрові майданчики для дітей. Якраз із Овруча, з інтернату, їдемо”.
    Сидячи на колоді, під шовковицею, згадуємо про часи минулі, а хлопці вилізли на дерево, ласуючи стиглими плодами.
    “У що ти віриш? Чи визначився ти?” – запитав друг, з яким випало пережити чи не найскрутніші життєві ситуації і який незворушно стояв пліч-о-пліч.
    “Не хочу замикатись у якомусь одному колі. Для мене належність людини до того чи іншого віросповідання не є визначальною, адже у кожній релігії є як ті, що справді знайшли те, що шукали, так і ті, що мають її за неоподатковуваний бізнес. Мені важливо, ХТО ТИ Є, а не до якої гілки релігії належиш, чи не належиш до жодної”, – неохоче одказав я.
    За розмовою і не помітив, як товариш попросив хлопців зламати для нього пару гілок шовковиці. Лише, коли три гілки з кількома достиглими і десятками ще зелених ягід гупнули на землю поруч, трохи зіщулився у затінку дерева, під крислатою кроною якого зросло вже не одне покоління дітей. Чомусь пригадалося, як у Біблії описується випадок, коли Ісус зголоднів і не знайшовши чи то на смоківниці, чи на шовковиці плодів, бо “не пора була ще на смокви”, прокляв дерево, яке одразу і всохло, чим засвідчив значення сили віри у житті людини.
    “Значить, ще не визначився. Для мене ж уже все ясно і зрозуміло. Я вже давно знайшов Спасителя. І тільки у Ньому бачу спасіння. Головне для мене – не наробити гріхів. А всі оці, що шукають, блукають… У Біблії все чітко написано”. Очі друга та його супутників, окрім синів, було ще двоє молодиків, світилися нетутешнім блиском.
    “Скажи мені щось і я знайду тобі також і протилежне твердження у Біблії”, – запропонував я.
    “Парадокс, а не протиріччя”, – парирував гість.
    “Саме так парадокс, а значить, хто найбільше говорить про Бога – той, мабуть, найдальше від нього знаходиться. Ось вже кілька років поспіль жителів нашої країни наполегливо штурмують, намагаючись загіпнотизувати, численні проповідники, одягнені неначе в уніформу: у світлих безрукавках, панамах, з довгими краватками, сумкою через плече і неприродно солодко спілкуючись з людьми, час від часу, подібно бездушним автоматам, тикаючи пальцем у розкриту книжку, пхаючи її вам до носа, зовсім не чуючи ваших думок і роздаючи численні брошури, у яких радісно повідомляється про кінець світу для тих, хто до них не приєднається”.
    “На відміну від нашої конфесії, вони помиляються”, – категорично зауважив друг, який у армійські часи, не рахуючись з витратами, ризикуючи, задля своїх друзів здійснив два тривалі авіа перельоти.
    “Щодо мене, то коли у будь-якій церкві проводять передвиборчу агітацію, мовляв, один кандидат – від Бога, а інший – ні, або, якщо проповідник істеричним драконівським голосом з екрану телевізору горлає про те, як він любить Бога, то від таких “боголюбців” хочеться втекти якомога далі”.
    Запрошення освіжитися у річці, повечеряти, гості, подякувавши, відхилили, пославшись на недавній обід і солідну відстань, яку належить подолати автом ще сьогодні. Хлопці, щоправда, не дуже зраділи, коли батько відмовився покупатися. Друг запросив відвідати його, обіцяв завітати ще з тривалішим візитом.
    “Посидимо, посмажимо сала, згадаємо минувшину’’.
    Мотор закордонної вантажівки стиха загуркотів, просигналив клаксон, що мало означати “До зустрічі!”, і автомобіль зник за розкішною зеленню дерев.
    “Якщо після зустрічі, розмови з людиною стає світло, радісно на душі, хочеться творити нові справи, як от після цієї зустрічі з армійським другом, то, мабуть, вона дійсно втілює волю Творця”, – думав я, дивлячись на зламане гілля шовковиці, яке вже потроху почало в’янути на вечірньому, проте ще палючому сонці.





    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -