До мене приїхав армійський друг. Двоє синів 15 та 16 років вже, майже, наздоганяють батька за зростом.
“Ти ще не в Америці?” – запитав я, знаючи, що чимало віруючих його релігійної конфесії вже еміґрували.
“Що ти?! Для мене і в Україні справ вистачає. Опікуємося дітьми-інвалідами. Мої брати є пасторами глухонімих віруючих. Я ж виробляю меблі з тирси на замовлення, монтуємо за контрактом з канадською фірмою ігрові майданчики для дітей. Якраз із Овруча, з інтернату, їдемо”.
Сидячи на колоді, під шовковицею, згадуємо про часи минулі, а хлопці вилізли на дерево, ласуючи стиглими плодами.
“У що ти віриш? Чи визначився ти?” – запитав друг, з яким випало пережити чи не найскрутніші життєві ситуації і який незворушно стояв пліч-о-пліч.
“Не хочу замикатись у якомусь одному колі. Для мене належність людини до того чи іншого віросповідання не є визначальною, адже у кожній релігії є як ті, що справді знайшли те, що шукали, так і ті, що мають її за неоподатковуваний бізнес. Мені важливо, ХТО ТИ Є, а не до якої гілки релігії належиш, чи не належиш до жодної”, – неохоче одказав я.
За розмовою і не помітив, як товариш попросив хлопців зламати для нього пару гілок шовковиці. Лише, коли три гілки з кількома достиглими і десятками ще зелених ягід гупнули на землю поруч, трохи зіщулився у затінку дерева, під крислатою кроною якого зросло вже не одне покоління дітей. Чомусь пригадалося, як у Біблії описується випадок, коли Ісус зголоднів і не знайшовши чи то на смоківниці, чи на шовковиці плодів, бо “не пора була ще на смокви”, прокляв дерево, яке одразу і всохло, чим засвідчив значення сили віри у житті людини.
“Значить, ще не визначився. Для мене ж уже все ясно і зрозуміло. Я вже давно знайшов Спасителя. І тільки у Ньому бачу спасіння. Головне для мене – не наробити гріхів. А всі оці, що шукають, блукають… У Біблії все чітко написано”. Очі друга та його супутників, окрім синів, було ще двоє молодиків, світилися нетутешнім блиском.
“Скажи мені щось і я знайду тобі також і протилежне твердження у Біблії”, – запропонував я.
“Парадокс, а не протиріччя”, – парирував гість.
“Саме так парадокс, а значить, хто найбільше говорить про Бога – той, мабуть, найдальше від нього знаходиться. Ось вже кілька років поспіль жителів нашої країни наполегливо штурмують, намагаючись загіпнотизувати, численні проповідники, одягнені неначе в уніформу: у світлих безрукавках, панамах, з довгими краватками, сумкою через плече і неприродно солодко спілкуючись з людьми, час від часу, подібно бездушним автоматам, тикаючи пальцем у розкриту книжку, пхаючи її вам до носа, зовсім не чуючи ваших думок і роздаючи численні брошури, у яких радісно повідомляється про кінець світу для тих, хто до них не приєднається”.
“На відміну від нашої конфесії, вони помиляються”, – категорично зауважив друг, який у армійські часи, не рахуючись з витратами, ризикуючи, задля своїх друзів здійснив два тривалі авіа перельоти.
“Щодо мене, то коли у будь-якій церкві проводять передвиборчу агітацію, мовляв, один кандидат – від Бога, а інший – ні, або, якщо проповідник істеричним драконівським голосом з екрану телевізору горлає про те, як він любить Бога, то від таких “боголюбців” хочеться втекти якомога далі”.
Запрошення освіжитися у річці, повечеряти, гості, подякувавши, відхилили, пославшись на недавній обід і солідну відстань, яку належить подолати автом ще сьогодні. Хлопці, щоправда, не дуже зраділи, коли батько відмовився покупатися. Друг запросив відвідати його, обіцяв завітати ще з тривалішим візитом.
“Посидимо, посмажимо сала, згадаємо минувшину’’.
Мотор закордонної вантажівки стиха загуркотів, просигналив клаксон, що мало означати “До зустрічі!”, і автомобіль зник за розкішною зеленню дерев.
“Якщо після зустрічі, розмови з людиною стає світло, радісно на душі, хочеться творити нові справи, як от після цієї зустрічі з армійським другом, то, мабуть, вона дійсно втілює волю Творця”, – думав я, дивлячись на зламане гілля шовковиці, яке вже потроху почало в’янути на вечірньому, проте ще палючому сонці.