У Здолбунові, першому місті після колишнього радянсько-польського кордону, потяги змінюють напрямок руху і якщо ви їхали на боковій плацкарті головою до омріяного світлого майбутнього, то тепер вже, вас везуть до Європи вперед ногами.
Похмурий ранок, вороняччя каркає над головами. Трамвай із скреготом пробирається поміж облупленими, подекуди позеленілими будинками.
Львівський технікум радіоелектроніки зразка 1986 року. Ще «до Львова не приїхав ґенеральний секретар»…
Усі щось зубрять, готуються, переживають. А навіщо? Відмінники восьмирічної школи приймаються без іспитів.
Ні, тут проводять співбесіду. Самі вирішують кого прийняти, а кого «не пущать». А законні підстави які?
- Взагалі-то, чужих ми не приймаємо – повідомили строгі комісіянти.
- А хіба тут Америка? – запитала мати.
- Іногородніх, з інших областей себто…

Такий прийом зовсім не узгоджувався із моїми райдужними очікуваннями. Древній Львів не поспішав розкривати свої обійми для мене.

- Ну, добре. Розв’яжи-но ось цю задачу з геометрії!
З горем пополам впорався з нескладним завданням на теорему Піфагора, проте добре відповів на решту запитань.
- Чому ж ти не їхав до Києва?
- Мені приблизно однаково їхати хоч до Львова, хоч до Києва. Непогано граю у шахи. Хочу навчатися у Львові та одночасно грати у шахових турнірах, адже місто – знамените своїми гросмейстерами: Олександром Білявським, Адріаном Михальчишиним, Олегом Романишином, Мартою Літинською. От я і приїхав…
- А ти знаєш, що ми тобі гуртожитку не дамо?

Холодна каменюка поволі підступала мені до горла.

- Шукатиму квартиру.
- Навіть, якщо знайдете квартиру – потрібна приписка, бо інакше вчитися ви тут не будете. А ми приписувати не станемо.
- Ну, ні – так ні…
…
- Куди ти? – крикнула мені мати навздогін
Але я вже не зупинявся і не озирався. Ноги самі несли незнайомими сходами.
Слабкою втіхою стали двійко розмовників: російсько-польський та польсько-французький – обидва польських видавництв, придбаних у традиційній для тих часів «Дружбі», у яких продавали літературу країн соціалізму. Російсько-лаоський – придбав навіщось через кілька років у такій самій «Дружбі» у Запоріжжі.
Сонце сховалося за хмарами. Вечір видався не менш похмурим за ранок.
Густий цигарковий дим у залі кінотеатру, десь у центрі міста, де марнували час до опівнічного потягу. Знову вороняччя над головами. Запах буфетних харчів на залізничному вокзалі, залізна арматура даху…
У Здолбунові потяги перечіплюють локомотив із протилежного боку. І от вже ваша голова, яка щойно дивилася у бік Львова переорієнтовується у напрямку Києва, якщо Ви, звичайно, зайняли бічну плацкарту…
Документи у Києві прийняли без прибамбасів.

2011р.