Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Леся Шаповал (1977)



Художня проза
  1. ЩОДЕННИК 3

    Леся ШАПОВАЛ, «День»
    28 листопада

    Інколи мені здається, що наше життя — то великий театр. Приходять нові ролі, змінюються декорації, кожен грає роль саме йому відведену: ми просуваємось у своїх ролях, ростемо, тобто йдемо по кар’єрних сходинах, мов видатні актори: діти, далі підлітки, далі юнак чи дівчина, чоловік чи жінка, дідусь чи бабуся. Разом з нами ростуть наші бажання і потреби. Життя вносить корективи в ці наші сценарії. Ось і вона грала в життя, грала в любов: емоції, почуття. Потім їй набридло грати і вона почала жити. Жити так, як хотілося, на повні груди. А потім вона відчула, що вона стомилась жити для себе, відчула потребу любити, жити заради когось. Навіщо? Мабуть, людина так створена, що їй потрібно про когось піклуватись, потрібно, щоб хтось потребував її ласки, любові, тепла. Комусь не вистачає цього тепла, підтримки, уваги, комусь не вистачає елементарного слова, сказаного з розумінням, а комусь …батьків. І вона вирішила всиновити дитину. А далі…Далі покаже життя.

    №218, середа, 28 листопада 2001


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  2. ЩОДЕННИК 1

    Леся ШАПОВАЛ, «День»
    1 березня

    Перебираючи вдома старі речі, я натрапила на рушник. Витканий руками моєї прабабусі, почасти ночами при світлі каганця (можливо, коли вже всі заснули, зморені тяжкою працею), він зігрівав особливим теплом, яке я відчувала ще в дитинстві. І знову наринули спогади…Теплі бабусині пампушки зі сметаною і каша в полив’янім горщику, а ще довгі-предовгі зимові вечори, коли бабуся з дідусем розповідали бувальщини свого життя-буття, читали «Кобзаря». І мріялось так солодко, і так чітко уявлялись картини, намальовані тоді старенькими в моїй дитячій уяві. Згадалося, як легко бігалось по росі (мов на крилах летиш), а слідом хтось із дорослих — гримає: «Дивись мені, не намочи ніг, бо я ж тобі…» А ще пригадується п’янкий запах свіжоскошеного, трохи підсушеного ласкавим літнім сонечком сіна.

    Цей рушник — своєрідний місточок через річку спогадів, тепла мрія серед холодних зимових буднів, коли турботи відбирають увесь вільний час і часто не помічаєш ні величі природи, яка тебе оточує, ні неба зоряного, ні дерев у теплих снігових шубах. Втрачається зараз зв’язок поколінь, просте людське спілкування замінили комп’ютери і телевізори, живу пісню — «фанера», а шкода. Я знову беру до рук дорогий для мене скарб. Живий! Проживши три покоління, він став оберегом нашого дому. Зігрітий ніжними, люблячими, натрудженими руками, він випромінює енергію любові, кожна ниточка в ньому — пісня — десь журлива, десь весела, десь повчальна.

    Запитаймо себе, які обереги залишаємо у спадок. Я не про матеріальне, я про духовне. З цього приводу пригадався «Собор» Олеся Гончара і його заклик берегти собори душ наших. А от чи збережемо? Чи завжди вистачає нам нині любові просто заради любові, а отже, заради життя на землі?


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Щоденник
    Леся ШАПОВАЛ, «День»
    2 серпня

    Вона сказала, що звати її Йоханна, сестра Йоханна. Вона лише трошки знає російську, тому, якщо ми розуміємо польську, то інколи вона переходитиме на неї.

    Отож вона сиділа навпроти нас: тендітна польська жінка iз спокійним, привітно-лагідним поглядом і у всіх її рухах відчувався спокій, розміреність, послідовність.

    Вона запитала, чи сподобалось нам тут, у християнському таборі, а потім запитала, чи хотіли б ми приїхати ще.

    А далі ми говорили-говорили- говорили… Сама не знаю, чому я запитала:

    — А ви не жалкуєте, що відмовились від світського життя, від сім’ї, дітей, вам не хочеться назад. І почула доволі вичерпну відповідь.

    — Кожен повинен бути там, де його хоче бачити Бог. Коли людина займається не своєю справою, вона не зможе бути щасливою. Я не була б щасливою навіть тут у монастирі, якби на те не була Його воля. Це рішення прийшло до мене не легко i не одразу. Так, в дитинстві я мріяла служити Богові. Проте потім, закінчивши навчання, я все ж не поспішала до монастиря. Я працювала. Танці, дискотеки — я не хотіла залишати світське життя. Час минав і я все більше розуміла, що моє місце в церкві. Моє бажання не було миттєвим. До того як скласти обітницю і одягнути на палець каблучку, як свідчення цієї обітниці, у мене було достатньо часу подумати — сім років. Тепер я знаю, що я там, де повинна бути, і я щаслива від цього.

    В її словах була впевненість, була віра, покірність, а очі світилися вогником щастя. Усміхнена, привітна вона не кривила душею. І мені згадалися слова, здається, подібний вислів є i в Біблії: «Де Бог тебе поставив, там і світи». Мабуть, «світи» означає ще й даруй своє світло іншим. Воістину, велике щастя, коли ти «світиш» на своєму місці.

    №136, четвер, 2 серпня 2001


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -