Леся ШАПОВАЛ, «День»
1 березня

Перебираючи вдома старі речі, я натрапила на рушник. Витканий руками моєї прабабусі, почасти ночами при світлі каганця (можливо, коли вже всі заснули, зморені тяжкою працею), він зігрівав особливим теплом, яке я відчувала ще в дитинстві. І знову наринули спогади…Теплі бабусині пампушки зі сметаною і каша в полив’янім горщику, а ще довгі-предовгі зимові вечори, коли бабуся з дідусем розповідали бувальщини свого життя-буття, читали «Кобзаря». І мріялось так солодко, і так чітко уявлялись картини, намальовані тоді старенькими в моїй дитячій уяві. Згадалося, як легко бігалось по росі (мов на крилах летиш), а слідом хтось із дорослих — гримає: «Дивись мені, не намочи ніг, бо я ж тобі…» А ще пригадується п’янкий запах свіжоскошеного, трохи підсушеного ласкавим літнім сонечком сіна.

Цей рушник — своєрідний місточок через річку спогадів, тепла мрія серед холодних зимових буднів, коли турботи відбирають увесь вільний час і часто не помічаєш ні величі природи, яка тебе оточує, ні неба зоряного, ні дерев у теплих снігових шубах. Втрачається зараз зв’язок поколінь, просте людське спілкування замінили комп’ютери і телевізори, живу пісню — «фанера», а шкода. Я знову беру до рук дорогий для мене скарб. Живий! Проживши три покоління, він став оберегом нашого дому. Зігрітий ніжними, люблячими, натрудженими руками, він випромінює енергію любові, кожна ниточка в ньому — пісня — десь журлива, десь весела, десь повчальна.

Запитаймо себе, які обереги залишаємо у спадок. Я не про матеріальне, я про духовне. З цього приводу пригадався «Собор» Олеся Гончара і його заклик берегти собори душ наших. А от чи збережемо? Чи завжди вистачає нам нині любові просто заради любові, а отже, заради життя на землі?

Це мій перший щоденник, який я колись наважилась опублікувати в газеті