Леся ШАПОВАЛ, «День»
2 серпня

Вона сказала, що звати її Йоханна, сестра Йоханна. Вона лише трошки знає російську, тому, якщо ми розуміємо польську, то інколи вона переходитиме на неї.

Отож вона сиділа навпроти нас: тендітна польська жінка iз спокійним, привітно-лагідним поглядом і у всіх її рухах відчувався спокій, розміреність, послідовність.

Вона запитала, чи сподобалось нам тут, у християнському таборі, а потім запитала, чи хотіли б ми приїхати ще.

А далі ми говорили-говорили- говорили… Сама не знаю, чому я запитала:

— А ви не жалкуєте, що відмовились від світського життя, від сім’ї, дітей, вам не хочеться назад. І почула доволі вичерпну відповідь.

— Кожен повинен бути там, де його хоче бачити Бог. Коли людина займається не своєю справою, вона не зможе бути щасливою. Я не була б щасливою навіть тут у монастирі, якби на те не була Його воля. Це рішення прийшло до мене не легко i не одразу. Так, в дитинстві я мріяла служити Богові. Проте потім, закінчивши навчання, я все ж не поспішала до монастиря. Я працювала. Танці, дискотеки — я не хотіла залишати світське життя. Час минав і я все більше розуміла, що моє місце в церкві. Моє бажання не було миттєвим. До того як скласти обітницю і одягнути на палець каблучку, як свідчення цієї обітниці, у мене було достатньо часу подумати — сім років. Тепер я знаю, що я там, де повинна бути, і я щаслива від цього.

В її словах була впевненість, була віра, покірність, а очі світилися вогником щастя. Усміхнена, привітна вона не кривила душею. І мені згадалися слова, здається, подібний вислів є i в Біблії: «Де Бог тебе поставив, там і світи». Мабуть, «світи» означає ще й даруй своє світло іншим. Воістину, велике щастя, коли ти «світиш» на своєму місці.

№136, четвер, 2 серпня 2001

Я написала свої враження від розмови з однією з монахинь.