Лист Ф. Шиллера до Й.-В. Гете від 23 серпня 1794 р. (субота) з Єни

Учора принесли мені приємну звістку, що Ви повернулися з подорожі. Отже, ми маємо надію, що, можливо, скоро побачимо Вас у себе, чого я, зі свого боку, щиро бажаю. Недавні бесіди з Вами порушили у мені усю масу ідей, бо стосувалися предмету, який мене жваво захоплював протягом кількох років. На багато, чого я з собою самим не міг узгодити, інтуїція Вашого духу (бо саме так я повинен назвати своє сукупне враження від Ваших ідей) пролила неочікуване світло. Мені бракувало об*єкта, тіла для деяких умоглядних ідей, і Ви мене привели на його слід. Ваш спостережливий погляд, котрий так спокійно і чисто спочиває на речах, не потрапляє у небезпеку збитися з пуття, що є вельми легко як для умоглядіння, так і для свавільної уяви, яка слухається лише сама себе. У Вашій правильній інтуіції міститься усе – і далеко повніше, – чого так тяжко дошукується аналіз; і тільки тому, що воно міститься у Вас як ціле, від Вас приховані Ваші власні багатства, бо, на жаль, ми пізнаємо тільки те, що членуємо. Тому духи, подібні до Вашого, рідко знають, як глибоко вони проникли і як мало вони мають причин запозичати у філософії, котра тільки й може навчатися в них. Вона здатна лише членувати те, що їй дано, проте власне давати – це справа не аналітика, а генія, котрий під неясним, але вірним впливом чистого розуму встановлює зв*язки за об*єктивними законами.
Уже давно – хоча й з чималої відстані – я стежив за ходом Вашого духу і зі щораз новим захопленням придивлявся до шляху, який Ви собі заздалегідь накреслили. Ви шукаєте необхідне у природі, але шукаєте його, йдучи найтяжчим шляхом, якого б остереглася людина зі слабшими силами. Ви берете усю природу вкупі, щоби пролити світло на одиничне: у всечасовості способів прояву Ви відшукуєте підгрунтя для пояснення індивідуального. Від простої організації Ви, крок за кроком, підіймаєтеся до складнішої, щоби врешті найскладнішу з них – людину – генетично вибудувати з матеріалу цілісної будівлі природи. Завдяки тому, що Ви, йдучи за природою, ніби відтворюєте людину –намагаєтеся проникнути у її потаємну сутність. Велика і справді героїчна ідея, що в достатній мірі показує, як Ваш дух у прекрасній єдності щільно охоплює багате ціле своїх уявлень. Ви, звісна річ, не можете сподіватися, що Вашого життя вистачить для досягнення такої мети, але вже обрати цей шлях є цінніше, ніж скінчити будь-який інший – і Ви обрали, як Ахілл в “Іліаді”, між Фтією і безсмертям. Якби Ви народилися греком, чи навіть італійцем, і були від самої колиски оточені чарівною природою й ідеалізуючим мистецтвом, то Ваша путь нескінченно скоротилася б, можливо, стала б зовсім зайвою. Тоді вже при першому сприйнятті речей Ви б обрали форму необхідного, і вже з першим досвідом розвинули б у собі великий стиль. Та оскільки Ви народилися німцем, оскільки Ваш грецький дух був занурений у цю північну світобудову, то Вам не лишається жодного іншого вибору, як або самому стати північним митцем, або за допомогою мислення відшкодувати своїй уяві те, що віднімає в неї дійсність, і таким чином ніби зсередини, раціональним шляхом породити Грецію. У ту епоху Вашого життя, коли душа творить для себе з зовнішнього світу свій внутрішній світ, Ви, оточені хибними образами, вже сприйняли дику північну природу, коли Ваш переможний геній, панівний над своїм матеріалом, ізсередини відкривав цю хибу і ззовні пересвідчився у цьому завдяки знайомству з грецькою природою. Тепер Ви мусили стару, вже нав*язану Вашій уяві, гіршу природу корегувати за кращим зразком, який створив із себе Ваш творчий дух, а цього можна досягти не інакше, як дотримуючись провідних понять. Але цей логічний напрям, який змушений обрати дух при рефлексії, недобре ладнає з естетичним, завдяки котрому він лише й творить. Таким чином, Ви маєте ще одну роботу: бо так само, як Ви переходили від споглядання до абстракції, тепер Ви мусите назад перетворити поняття в інтуїцію та перемінити думки у почуття, бо тільки через них може творити геній.
Приблизно так я оцінюю шлях Вашого духу, і чи маю рацію, те Вам найліпше відомо. Однак врядчи Ви можете знати (бо геній завжди лишається найбільшою таємницею для самого себе) про чудову гармонію Вашого філософського інстинкту з найчистішими результатами умоглядного розуму. Щоправда, на перший погляд здається, що не може бути більших протилежностей, ніж дух умоглядний, котрий виходить із єдності, та інтуїтивний, котрий виходить із багатоманітності. Але якщо перший, керуючись чистим, вірним відчуттям, шукає досвіду, а другий, керуючись самостійним вірним мисленням, шукає закону, то зовсім не виключено, що вони обидва зустрінуться на половині шляху. Втім, інтуїтивний дух має справу тільки з індивідуальним, а спекулятивний – тільки з родовим. Та якщо інтуїтивний дух є геніальний і відкриває в емпіричному характер необхідності, то він, щоправда, завжди породить індивідуальне, але наділене характером [родового]; якщо ж геніальним є дух умоглядний, котрий, піднімаючись над досвідом, усе-таки його не втрачає, то він породжує, щоправда, завжди лише родове, але здатне до життя і з грунтовним відношенням до дійсних об*єктів.

Але я помічаю, що замість листа збираюся написати наукову роботу – через живий інтерес, яким сповнила мене ця тема; і коли Ви не впізнаєте у цьому дзеркалі своєї постаті, то я Вас дуже прошу – не відвертайтесь од нього.
Невеликий твір Моріца, який ще на кілька днів у мене випрошує п. фон Гумбольдт, я прочитав із великою цікавістю і завдячую цьому творові кількома дуже важливими повчальними місцями. Це справжня радість: чітко усвідомлювати інстинктивний спосіб дії – котрий міг легко привести на хибний шлях – й таким чином обгрунтувати почуття законами. Коли простежити за ідеями Моріца, то мало-помалу бачимо, як із мовної анархії дедалі ясніше постає чудовий лад, і хоча у такому разі вельми проявляються хиби й обмеженість нашої мови, проте пізнаємо також її силу та розуміємо, як і для чого застосовувати її.
Твір Дідро – особливо його перша частина – дуже цікавий, і для такої теми він написаний із вельми повчальною добропорядністю. Цей твір я також прошу залишити ще на кілька днів.
Одначе було б добре зрушити з місця новий журнал, і якщо Ви зволите, аби перший випуск починався саме з Вас, то я наважуся запитати Вас, чи Ви погодитеся на те, щоби Ваш роман поступово друкувався у ньому. Вважав би за прояв великої ласки з Вашого боку, якби Ви повідомили мені, чи і як скоро надали б цей твір нашому журналові. Мої друзі, так само, як і моя дружина, просять пам*ятати про них, а я залишаюся сповненим великої поваги до Вас
найпокірнішим слугою
ФШиллер

Коментарі

“Ви повернулися з подорожі”. Йдеться про поїздку Гете разом із герцогом ваймарським до Дессау, Дрездена і Ляйпціга.
“Недавні бесіди з Вами” – низка розмов між поетами, які відбулися після першої найголовнішої, котру Гете описує в поданому нижче нарисі “Перше знайомство з Шиллером”.
“Між Фтією та безсмертям”. Фтія – батьківщина Ахілла; за міфом, Фатум дав Ахіллові можливість вибору між довгим, але бездіяльним життям у рідному місті й життям коротким, але сповненим слави – Ахілл вибрав друге.
“Невеликий твір Моріца”. Книжечка про німецьку просодію, надіслана Гете Шиллерові.
“Твір Дідро”. Мова про “Нескромні скарби”, за формою – це галантно-еротичний роман, у якому сатирично розвінчані звичаї французького двору часів Регентства і Людовіка XV.
“Чи Ви згодитеся на те, щоби Ваш роман...” Йдеться про твір Гете “Роки навчання Вільгельма Майстера”.

Переклав із німецької А.Гречкосій

Щаслива подія
(Перше знайомство з Шиллером)

Усі мої бажання і надії перевершило спілкування з Шиллером, яке одного разу розвинулося, і я в найвищій мірі можу вважати, що його мені підготувала удача в попередні роки. Цією сприятливою подією я маю завдячувати своїм зусиллям над метаморфозами рослин, внаслідок чого одна обставина призвела до усунення розбіжностей, що тривалий час віддаляли мене від Шиллера.
Після повернення з Італії, де я прагнув досягти більшої визначеності й чистоти в усіх царинах мистецтва; не замислюючись над тим, щó тим часом відбувається у Німеччині, я виявив, що там великий авторитет і значний вплив здобули більш-менш нові поетичні твори, але, на жаль, такі, що викликали в мене надзвичайну відразу: назву лиш “Ардінгелло” Гейнзе та “Розбійників” Шиллера. Перший був мені ненависний за те, що намагався чуттєвість і плутаний спосіб мислення облагородити й обгрунтувати за допомогою образотворчого мистецтва, другий – за те, що він – могутній, але незрілий талант – вилив на свою вітчизну бурхливий, стрімкий потік саме тих етичних і театральних парадоксів, од яких я намагався очиститись.
Обом цим обдарованим людям я не докоряв у тому, що вони замислили й здійснювали: не може людина заборонити собі діяти на власний манер; спочатку вона намагається робити це несвідомо, некультурно; потім, на кожній сходинці своєї освіти, дедалі свідоміше; тому так багато розумного й безглуздого розповсюджується світом, породжуючи сум*яття за сум*яттям.
Одначе галас, який здійнявся на Батьківщині, успіх, який спостиг ці дивовижні вироджені твори – як у шалених студентів, так і в освічених придворних дам – злякали мене, бо я погадав, що усі мої зусилля цілком пропали, а предмет моїх устремлінь здавався мені знищеним і паралізованим. Але найбільше мені боліло те, що усі друзі, духовно пов*язані зі мною, – Генріх Меєр і Моріц, а також художники Тишбейн і Бурі, які й далі працювали в моєму дусі, так само перебували під загрозою; я був гнітюче вражений. Я вже б охоче відмовився од вивчення образотворчого мистецтва, од продовження занять поезією, якби це було можливо, бо ж де була надія перевершити ці витвори – геніальні за значенням і дикі за формою? Тільки збагніть мій стан! Я намагався виплекати й переказати іншим найчистіші погляди, а сам опинився затиснутим у лещата між Ардінгелло і Францом Моором.
Моріц, який також повернувся з Італії та деякий час мешкав у мене, разом зі мною палко відстоював ці переконання. Я уникав Шиллера, який зупинився у Ваймарі й мешкав по сусідству зі мною. Поява “Дона Карлоса” була не спроможна зблизити нас; усі спроби людей, однаково близьких і йому й мені, примирити нас, я відхиляв, і так ми далі жили деякий час.
Його стаття “Про грацію і гідність” так само не могла примирити мене з ним. Кантіанську філософію, що так високо ставить суб*єкта, проте звужує його зміст, він сприйняв із радістю. Ця філософія розвивала те виняткове, що природа вклала у його сутність, але він, у найвищому почутті свободи й самовизначення, був невдячний до Великої Матері, хоча вона повелася з ним зовсім не як мачуха. Замість того, щоб бачити її єдиною, такою, котра закономірно породжує все живе – від найнижчого до найвищого, він розглядав її з точки зору лічених, властивих людині, емпіричних підходів. Я навіть гадав, що деякі його різкі висловлювання, націлені прямо в мене, хибно висвітлюють мій спосіб мислення; при цьому я відчув, що було би ще гірше, якби вони стосувалися не мене, бо тоді неймовірна прірва між нашими світоглядами виокреслилась би ще більш явно.
Не могло бути й думки про зближення. Навіть м*які вмовляння самого Дальберга, який цінував Шиллера по заслугам, лишилися безплідними, крім того, підстави, які я протиставляв усякому зближенню, важко було спростувати. Ніхто не може заперечити, що між двома антиподами за духом лежить відстань, більша за діаметр земної кулі, що їх обидвох можна вважати полюсами, які вже тому не можуть збігтися в одне. Але що між ними існує певний зв*язок, видно хочби з такого:
Шиллер переїхав до Єни, де я, знов-таки, його не бачив. У той час Батш, завдяки своїй неймовірній енергійності, заснував Товариство дослідників природи, діяльність якого була забезпечена прекрасними колекціями та відмінною апаратурою. Я зазвичай був присутній на періодичних засіданнях Товариства. Одного разу я зустрів там Шиллера: ми випадково вийшли в один час, зав*язалася розмова, він здавався зацівленим доповіддю, але зауважив – дуже розумно і розсудливо – що мені вельми сподобалося: такий членований підхід до природи жодним чином не може заохотити дилетанта, як би він не був зацікавлений.
Я відповів, що цей підхід і посвяченого, певно, відштовхне і що можна ще підійти до природи в інший спосіб, не займаючись її діленням і членуванням, а намагаючись відтворити її, йдучи від цілого до частин. Він хотів більше прояснити цю мою думку, але не приховував сумніву, бо не вірив, що таке моє твердження випливає з власного досвіду.
Ми дійшли до його дому, і наша розмова спонукала мене увійти. Я швидко виклав свій погляд на метаморфози рослин і так описав кількома характерними штрихами символічну рослину, щоби він її наочно уявив. Шиллер із надзвичайною цікавістю слухав і розглядав увесь мій рисунок, виявляючи неабияку кмітливість, але коли я скінчив говорити, він похитав головою і мовив: “Це зовсім не досвід, це ідея”. Я був вражений і дещо засмучений: тут беззаперечно окреслився пункт, який нас розділяв. Твердження з “Грації та гідності” знову спало мені на думку, здійнявся старий гнів, але я зібрав себе і відповів: “Мені, звісно, дуже приємно, що я маю ідеї, не знаючи про них, і навіть бачу їх на власні очі”
Шиллер, який виявляв значно більше життєвої розсудливісті й вихованості від мене, – гадаючи радше залучити мене до “Орів”, котрі мав намір видавати, ніж відштовхнути од них, – відповів мені як освічений кантіанець. Оскільки ж на мій упертий реалізм дедалі виникали приводи для палких заперечень, то було багато боротьби, а потім наставало перемир*я – жоден із нас не міг почуватися переможцем, бо кожен вважав себе непереможним. Мене робили зовсім нещасним речення, подібні до таких: “Як може виникнути досвід, котрий був би узгоджений з ідеєю? Адже своєрідність останньої полягає саме у тому, що досвід ніколи не збігається з нею”. Якщо він вважає за ідею те, що я називаю досвідом, то між ними обома мусить-таки бути щось посереднє, зв*язне! Одначе перший крок було зроблено. Шиллер мав велику притягальну силу, він міцно тримав усіх, хто до нього наблизився; я схвалив його задум і пообіцяв багато з того, що в мене лежало сховане, йому віддати. Його дружина, яку я ще дитиною любив і поважав, доклала багато зусиль для нашого ліпшого порозуміння; усі друзі з обох боків були задоволені; так у найпалкіших суперечках – що, мабуть, ніколи не згасали – ми скріпили нашу злуку, яка тривала безперервно усе життя, принісши нам та іншим людям чимало добра.
Для мене, зокрема, ці стосунки були весною, коли усе довкола брунькувалося й проростало з дружнього насіння й гілля. Наші обопільні листи дають найбільш безпосереднє, ясне і повне свідчення цього.


Коментарі

Свою розмову з Шиллером після засідання Товариства дослідників природи під назвою “Щаслива подія” Гете надрукував у часописі “До питань природознавства, особливо морфології” (№ 216, 09.09.1817 р.). 1830 р. Гете дописав вступ і кінець до цієї публікації та у такому вигляді нарис увійшов до видання його творів 1837 р.

“Моріц... деякий час мешкав у мене”. Моріц перебував у Гете вдома від грудня 1788 по січень 1789 р.
“... зупинився у Ваймарі...”. Шиллер провів у Ваймарі час від листопада 1788 до травня 1789 р.
“Шиллер переїхав до Єни” – у травні 1789 р.
“Одного разу я зустрів там Шиллера”. Ця зустріч між двома поетами, ймовірно, відбулася між 20 і 23 липня 1794 р.


Переклав із німецької А.Гречкосій