Це виглядає свято, навіть якщо хрест продірявлює божі небеса. Так далеко і нездійсненно. А потім рвані хмари стадом чи зграєю по простору; якась одірветься, впаде безнадійно на село. Хтось потурбувався про те, щоб плин зачепив усіх, окрім хреста. Хрест на Соколівці. Хрест.
Сокіл – козак, що за розповідями досвідчених, мав зимівники на тіпа горі (сама ж вона лише з боку поселення виглядає як гора, хоча насправді інша її сторона плавно перевтілюється у лісисту рівнину). Так би мовити, своїм мужнім тілом відгороджує Красний Кут од всіляких бід, нещасть, напастей, гопників і бла, бла, бла. Аби не вона, ріднесенька, то де б взялась усна народна творчість: «Красний Кут стоїть у ямі, обгороджений х***і». І то вам не китайська стіна, а краса неземна!
Земна не краса. Красенів немає. Занепад. Не падати. Триматися на ногах. Але ніякої рівноваги. Ніякого контролю над своїм хитким становищем. Спуститися рівномірно і не котитися дупою догори з гори. Не впертися у кущі, не сполохнути збентежену пару на куртці… Ці випадки зазвичай спонукали сісти у маки, пускати нюні. «Поплач – дам калач, пореви – дам три». Три уявних калача в продірявленій кишені. Насіннячко з маків – приємні дрібнички. Як на довжелезну згадку. Це пам’ять про випуск зі школи. Це вибілене каміння на Соколівці, викладене у «Випуск 20**». Це така фігня, що коли дивишся у класний альбом з наклеєними посмішками, наклеєними невдало, розмито, фальшиво, хочеться так: …фак! і в пилюку.
По пилюці. По класичні степній дорозі. Не згадати навіть на чому… Везли Катерину ІІ через село. Щоб не їхати мовчки, поглянула на гору в маках, не втрималася: «Какой же красний кут!».
По класичній степній трасі. Босоніж. За звичкою – факи фурам, що сигналять нестерпно-напружено. Обабіч головної дороги – ларьок «ключик» із незмінною клієнтурою – понтових і не дуже парубків, гарячих і холодних дєвушек. Ключик. Кишеня продірявлена. Де? Де гроші? Де ключі? До вулиці. До своєї широкоплечої мужицько-бабської вулиці. Лавочка. Навпроти церкви. Переберемо маковиння. У свято – все свято.
Церква, огороджена парком. У радянські часи була складом хімічних сполук. Зараз розмальована художником Маліковим, розплющує сині очі перед вдячними прихожанами. Ось так блимне раптово – і не помітять, як у полоні, як на колінах у Бога.
Убога вуличка. Пляшки на лавочці чужій. Горілку випили до останньої краплі. Накрапає сопливий дощ. Сонячний, зелений. Стигло здіймається назад і досить! Сидіти тихо. Ніхто не попросить.

- А ти краснакутська?
- Яка разніца?
- Та просто… Скільки?
- Та шисят
- Ну, залізай.
Такі ж вони дурні чужі міста. Напружені. А вона сама собі і небо, і земля… Гола, плодюча земля. Але безкайфова. Навіть на екстремальній швидкості, навіть з дряхлим дядечком, навіть на головній трасі «Харків – Ростов-на-Дону», навіть якщо сама собі небо.
Як тільки водія почало заносити, а назустріч виринала із свіжовижатих туманів фура-близнючка, тіпало. Згадався досвід, вчорашній випускний, і так мало, так…
Так моторошно, коли остання путь. І замість утопії нескінченна траса, дядьки-імпотенти, конкуренція на п’ятачку.

Діра над Красним Кутом збільшилась. Це хрест продірявив старанно божі небеса.

Мотузка розрізає навпіл. Тепер ти знаєш, яку білизну вдягає сусідка щоранку, яку білизну стягує з неї сусід щовечора, а може, вона добровільно і сама… Ці шкарпетки… Вони, як клавіші роялю, що в квартирі, поверхом нижчої, не дає заснути твоїм шкідливим думкам. Голуби ланцюжком на мотузці. Отой, що зліва, ось-ось нагадить на чужі труси. І ти задоволено зачиниш балкон. Лайно перекреслює звичний порядок речей. От лайно!
- Їсти будеш?
Слина робить кругообіг твоєю ротовою порожниною, ще пару кругів, - і досить! Краще б вона працювала, краще б твоя довбанута подружка не варила полову, досипаючи сіль в каструлю і в розгорнуті рани, краще б вона мовчала, а не кидала тобі, співчуваючи, «їсти будеш?»… Штовхаєш? Так. Штовхаєш. Знову таки вода по щоках, як полова. Поки твої жилясті руки хапаються за ручку, шкрябають невдалі наробки невдалої наукової роботи без науки, жіночка у синій сорочці посеред кімнати тужить давньоруським речитативом. Думи-не-думи. На квітчастому килимі триває будівництво: різані шматки хліба – один на другий. Борщем вона заливає зведену вавілонську вежу. Від вогняної рідини згорають молекули, під супровід тужливої пісні падають нанівець. Можна розрізнити, як слізним проміжком в атмосферу вливається: «ти – невдаха, невдаха, птаха, без даху, не, не, невдаха». «Невдаха» зачіплюється за люстру і дратівливо гойдається над твоєю головою.
- Досить! – не витримуєш.
Жили на шиї пружно натягуються, вони лопнуть – виллється ситро, буде солодко і приємно.

Бруд виливається із твоєї телефонної слухавки, щось на кшталт: «Невдало». Це все політика! Це все влада! Це все в лайні! Постійний тиск, напруження, ніякого контролю над собою, ніякої рівноваги! Рівновага, суча дочка, помирає на кожній білизняній мотузці. Такі небіжчики зумовлюють занепад у твоєму клятому житті… І думи. Заплачки починаються монотонно. Жінка в перервах допиває твій одеколон, не змінюючи позу на підлозі.
А далі? Сливи, сливи, сливи перестигли. Падають на твою подружку з твоїх же злісних долонь. Розсипаються крижаним тілом. Розбиваються. Кісточки час від часу шкрябаються.
Така запашна і сливова, твоя, твоє кислюче варення, на виході. «Невдаха! Ха-ха-ха…» - прощання.

Твоя тріснута голова, нестача дешевого ситра, дефіцит розумних думок. Фіранка розвивається на скаженому вітрі, вривається нахабно з балкону, як давно знайома шльондра. А ти так просто – на брудному килимі.
- Їсти-и-и! Ї…
Замість неї, розумієш, замість неї люди у білих халатах. Твій новий одяг зручний – не тисне краватка. Навіщо довжелезні рукава? Біле. Наскільки біле, що може нагадати про останній хліб – недобудовану нею вавілонську вежу. Вежу без меж.


червень 2010