Це виглядає свято, навіть якщо хрест продірявлює божі небеса. Так далеко і нездійсненно. А потім рвані хмари стадом чи зграєю по простору; якась одірветься, впаде безнадійно на село. Хтось потурбувався про те, щоб плин зачепив усіх, окрім хреста. Хрест на Соколівці. Хрест.
Сокіл – козак, що за розповідями досвідчених, мав зимівники на тіпа горі (сама ж вона лише з боку поселення виглядає як гора, хоча насправді інша її сторона плавно перевтілюється у лісисту рівнину). Так би мовити, своїм мужнім тілом відгороджує Красний Кут од всіляких бід, нещасть, напастей, гопників і бла, бла, бла. Аби не вона, ріднесенька, то де б взялась усна народна творчість: «Красний Кут стоїть у ямі, обгороджений х***і». І то вам не китайська стіна, а краса неземна!
Земна не краса. Красенів немає. Занепад. Не падати. Триматися на ногах. Але ніякої рівноваги. Ніякого контролю над своїм хитким становищем. Спуститися рівномірно і не котитися дупою догори з гори. Не впертися у кущі, не сполохнути збентежену пару на куртці… Ці випадки зазвичай спонукали сісти у маки, пускати нюні. «Поплач – дам калач, пореви – дам три». Три уявних калача в продірявленій кишені. Насіннячко з маків – приємні дрібнички. Як на довжелезну згадку. Це пам’ять про випуск зі школи. Це вибілене каміння на Соколівці, викладене у «Випуск 20**». Це така фігня, що коли дивишся у класний альбом з наклеєними посмішками, наклеєними невдало, розмито, фальшиво, хочеться так: …фак! і в пилюку.
По пилюці. По класичні степній дорозі. Не згадати навіть на чому… Везли Катерину ІІ через село. Щоб не їхати мовчки, поглянула на гору в маках, не втрималася: «Какой же красний кут!».
По класичній степній трасі. Босоніж. За звичкою – факи фурам, що сигналять нестерпно-напружено. Обабіч головної дороги – ларьок «ключик» із незмінною клієнтурою – понтових і не дуже парубків, гарячих і холодних дєвушек. Ключик. Кишеня продірявлена. Де? Де гроші? Де ключі? До вулиці. До своєї широкоплечої мужицько-бабської вулиці. Лавочка. Навпроти церкви. Переберемо маковиння. У свято – все свято.
Церква, огороджена парком. У радянські часи була складом хімічних сполук. Зараз розмальована художником Маліковим, розплющує сині очі перед вдячними прихожанами. Ось так блимне раптово – і не помітять, як у полоні, як на колінах у Бога.
Убога вуличка. Пляшки на лавочці чужій. Горілку випили до останньої краплі. Накрапає сопливий дощ. Сонячний, зелений. Стигло здіймається назад і досить! Сидіти тихо. Ніхто не попросить.

- А ти краснакутська?
- Яка разніца?
- Та просто… Скільки?
- Та шисят
- Ну, залізай.
Такі ж вони дурні чужі міста. Напружені. А вона сама собі і небо, і земля… Гола, плодюча земля. Але безкайфова. Навіть на екстремальній швидкості, навіть з дряхлим дядечком, навіть на головній трасі «Харків – Ростов-на-Дону», навіть якщо сама собі небо.
Як тільки водія почало заносити, а назустріч виринала із свіжовижатих туманів фура-близнючка, тіпало. Згадався досвід, вчорашній випускний, і так мало, так…
Так моторошно, коли остання путь. І замість утопії нескінченна траса, дядьки-імпотенти, конкуренція на п’ятачку.

Діра над Красним Кутом збільшилась. Це хрест продірявив старанно божі небеса.

це шось таке...на згадку про рідне село