Мотузка розрізає навпіл. Тепер ти знаєш, яку білизну вдягає сусідка щоранку, яку білизну стягує з неї сусід щовечора, а може, вона добровільно і сама… Ці шкарпетки… Вони, як клавіші роялю, що в квартирі, поверхом нижчої, не дає заснути твоїм шкідливим думкам. Голуби ланцюжком на мотузці. Отой, що зліва, ось-ось нагадить на чужі труси. І ти задоволено зачиниш балкон. Лайно перекреслює звичний порядок речей. От лайно!
- Їсти будеш?
Слина робить кругообіг твоєю ротовою порожниною, ще пару кругів, - і досить! Краще б вона працювала, краще б твоя довбанута подружка не варила полову, досипаючи сіль в каструлю і в розгорнуті рани, краще б вона мовчала, а не кидала тобі, співчуваючи, «їсти будеш?»… Штовхаєш? Так. Штовхаєш. Знову таки вода по щоках, як полова. Поки твої жилясті руки хапаються за ручку, шкрябають невдалі наробки невдалої наукової роботи без науки, жіночка у синій сорочці посеред кімнати тужить давньоруським речитативом. Думи-не-думи. На квітчастому килимі триває будівництво: різані шматки хліба – один на другий. Борщем вона заливає зведену вавілонську вежу. Від вогняної рідини згорають молекули, під супровід тужливої пісні падають нанівець. Можна розрізнити, як слізним проміжком в атмосферу вливається: «ти – невдаха, невдаха, птаха, без даху, не, не, невдаха». «Невдаха» зачіплюється за люстру і дратівливо гойдається над твоєю головою.
- Досить! – не витримуєш.
Жили на шиї пружно натягуються, вони лопнуть – виллється ситро, буде солодко і приємно.

Бруд виливається із твоєї телефонної слухавки, щось на кшталт: «Невдало». Це все політика! Це все влада! Це все в лайні! Постійний тиск, напруження, ніякого контролю над собою, ніякої рівноваги! Рівновага, суча дочка, помирає на кожній білизняній мотузці. Такі небіжчики зумовлюють занепад у твоєму клятому житті… І думи. Заплачки починаються монотонно. Жінка в перервах допиває твій одеколон, не змінюючи позу на підлозі.
А далі? Сливи, сливи, сливи перестигли. Падають на твою подружку з твоїх же злісних долонь. Розсипаються крижаним тілом. Розбиваються. Кісточки час від часу шкрябаються.
Така запашна і сливова, твоя, твоє кислюче варення, на виході. «Невдаха! Ха-ха-ха…» - прощання.

Твоя тріснута голова, нестача дешевого ситра, дефіцит розумних думок. Фіранка розвивається на скаженому вітрі, вривається нахабно з балкону, як давно знайома шльондра. А ти так просто – на брудному килимі.
- Їсти-и-и! Ї…
Замість неї, розумієш, замість неї люди у білих халатах. Твій новий одяг зручний – не тисне краватка. Навіщо довжелезні рукава? Біле. Наскільки біле, що може нагадати про останній хліб – недобудовану нею вавілонську вежу. Вежу без меж.


червень 2010