Прості люди живуть простими думками. Зазвичай, несподівана увага до них великих світу цього – вже не аби яка подія. Тим більш, Бог. Ми не бачимо Його очима, не відчуваємо так, як подружжя відчуває одне одного: дотик, подих, голос, або навіть нічне сопіння. Знаємо, що Бог є у кожній хвилині нашого життя. Віримо, що не тільки моє ім’я, але й по-батькові Він ніколи не плутає. Жартую. Але ж, не плутає? Та раптом щось трапляється і Його близькість стає реально відчутною. Крім віри «вмикається» якийсь додатковий, невідомий анатомам орган (мабуть, Творець його таки передбачив) і ти розумієш, що Всевишній не відкладає наше близьке знайомство на потім, не височіє над нами, а просто проживає з нами, зі мною моє життя, розв’язує мою проблему, як зараз модно казати, он-лайн. Це унікальне почуття. І що там увага великої але смертної людини? Він перед Всевишнім така ж порошина, але величається над натовпом, не помічає тих, хто плутається під його лакованими черевиками і не знає, як то зійти зі створено власними руками п’єдесталу, зрівнятися з «безпородним натовпом», ба, навіть кожного дня опікуватись не своїми, а чужими життєвими проблемами. А Бог такий. І як добре, що настає момент усвідомлення цього. Єдине «але» - це стається під час доволі непростих іспитів, які належить скласти кожній віруючій людині. 2014 рік став для моєї родини найважливішим роком усвідомлення.
Моя сім’я складається з чотирьох «я». Разом ми вже понад 20 років. Це стосується мене і дружини, бо діти трохи молодші цієї ювілейної дати. Отже, за винятком особливих подій, ми не відчували реальної присутності Бога у нашому житті. Щодня дякували Йому за все, знаючи, що це справедливо й правдиво. А так, щоби до мурашок на шкірі – то й ні. Деякі тимчасові потрясіння час від часу ставили на коліна. У кого не було подібних моментів? Аж раптом прийшла війна. Вона все наближалася до міста і, дбаючи про життя (більше про душевний стан) наших дітей, ми відправили їх у молодіжний табір. Дякувати Богу і Церкві, для дітей зі Сходу були створені умови, за яких ми змогли утримувати нащадків якнайдалі від війни доволі довго. Між тим, у червні небезпека перемістилася з передмість у житлові квартали Донецька. Ні, раніше, мабуть у травні, коли діти були з нами, ми з вікон могли бачити відблиски від гранатних розривів, коли у центрі штурмувалася військова частина, а звуки бою чулися, наче це відбувається десь поруч. Ну то таке… У липні вперше ракети залпової системи «Град» впали безпосередньо на наш мікрорайон. Того дня, побачивши з балкону розриви, я побіг подивитись, чи не потребує хто допомоги, бо у приватному секторі загорівся один із будинків. Майже добігши туди, змушений був повернутись, тому що ракети посипалися за моєю спиною. Озирнувшись, я побачив, як одна з них поцілила у сьомий поверх сусіднього з нашим будинком. Інші падали теж десь навколо, тільки не було видно, куди саме вони влучали.
До палаючого помешкання вже доїхали пожежники, тож я й повернув назад. Коло школи – сусідка з пакетом абрикос у руках. Збирала плоди під деревом, коли метрах у двадцяти від неї розірвалася одна із «цигарок». Як вціліла? Бог знає. На той момент ми вже майже не виходили із молитовного стану, отак постійно молячись то за всю країну одразу, то за людей, які можуть потрапити під обстріл. У той день від осколочного дощу загинуло п’ятеро чи шестеро людей у нас на мікрорайоні. Двох із них я і знайшов під школою, повертаючись додому.
А потім подарунки з неба стали прилітати частіше. Я дивувався, наскільки сміливо на це відреагувала дружина. Без паніки, по моїй команді, вона перебігала із кімнати, що мала вікна, у коридор і ми там залягали на підлогу. Шість секунд від звуку пострілу до розриву ракети. І кожного разу шелестіння крилець ракети, здавалося, точно наростає у нашому напрямку. А що у голові? Без всяких крилатих зворотів, найчастіше тільки одне слово: «Господи!!!» і тому слові все, що ми могли Йому сказати, якби мали час. Постріл-шелестіння-вибух-постріл-шелестіння-вибух… Один повний залп «Граду» складається з сорока ракет. На щастя, залпи ніколи не були повними. Але отвори, пороблені смертоносною зброєю ми бачили з усіх боків від будинку. Там поорані городи, там повалені дерева, там знесений дах електропідстанції і таке інше.
На випадок руйнації квартири ми мали спаковані у рюкзак найнеобхідніші речі, воду, ліхтарик. Благо, було літо, то й вікна ми ніколи не зачиняли, щоб не повилітали скляні пакети. Одного разу, коли заряд грякнув зовсім близько, у коридор увірвалася пилова хмара, а разом із тим і дзвін битого скла. Ну все, подумав, розтрощило найбільше і найдорожче скло у квартирі. Та виявилось, що від струсу відкрилася кришка бару на шафі і тією кришкою розбило порцелянову статуетку на столі. Все частіше коротка молитва: «Господи!!!», лунали не тільки вдень, але і вночі, коли ми, як треновані солдати у повній темряві вилітали у наш коридор. І тоді я переконав Оксану поїхати подалі від Донецька.
Жити у власній квартирі стало неможливо через безперервну стрілянину. Я перебрався до тестя у центр міста, щодня забігаючи додому полити квіти і перевірити цілісність помешкання. На дев’яти поверхах нашого будинку було порожньо, бите скло валялося на сходах. З усіх сусідів лишилися тільки літні люди у двох чи трьох квартирах. Йдучи на квартиру, я молився за кожний крок, весь час шукаючи западинки, куди можна впасти у випадку обстрілу. Сходами піднімався бігом, бо який не який захист могли дати тільки стінки ліфтової шахти. Ох, як нас навчили молитися люди зі зброєю. Не взагалі «за все лице землі», а конкретно за цю секунду, за цей крок.
Трохи побувши вдома, швидко йшов на тролейбус. Не любив автобусний маршрут №32, хоч він був зручнішим. Він проїжджав повз місця, де було неприємно знаходитись, де реалії життя просто гнітили. Та одного дня через втому вирішив почекати тридцять другий і скоро дочекався. У жовтому «Богданчику» нас було шестеро-семеро. Їду та й молюся, як звичайно. На повороті з Куйбишева на Хмельницького пасажирка попросила зупинити. Секунди три, може чотири тієї зупинки і рух у бік площі Бакинських Комісарів. Далі просто як у кіно. Перед самим кільцем, метрах у шести десяти перед автобусом характерний «градівський» вибух. Пил, дим, тролеї розлітаються на всі боки. Водій став на перехресті, безсумнівно ступорнув від несподіванки. Всі пасажири залягли, крім одного, який почав приводити до тями водія і командувати: «Повертай праворуч! Відходимо з-під обстрілу!» Лежу, спершися на лікті, молюся тихо, а за вікнами сиплються «огірки», як з кошика. Водій взяв себе в руки і виконував всі накази мужнього чоловіка. А у тих наказах нецензурних слів було більше, ніж літературних. На цьому тлі ще чулася голосна молитва жінки, що лежала біля передніх дверей. Молитва і мат – два протилежні світи в одному просторі.
Я вертів в руці телефон. Вчасно подумав, що дзвонити дружині, щоб смертельно перелякати її не варто. Подзвонив близькій людині у Київ: «Хочеш колись побачити брата, молись!». А у слухавку вривається «музика» війни. Були то хвилини чи секунди… Мабуть, хвилини. І того разу, здається, розрядили повний залп. Ми вже від’їхали на небезпечну відстань, а ракети все сипалися і сипалися. Божі Ангели стерпіли ненормативну лексику робочої людини, захистивши наш автобус від ураження. І та жіночка, що за якісь секунди до початку «замісу» попросила зупинити маршрутку, згадується як Божа посланниця. Справді, якби не вона… Якби Бог не поставив кожного на належне місце, перша ракета була би для нас і останньою.
Через кілька днів я виїхав з небезпечного Донецька, проте, на початку жовтня туди повернулися дружина з сином. Училище мого сина розпочало навчальний рік. Як я не сподівався на благополучне їхнє життя у місті, пережили і вони моторошні хвилини життя, де явне втручання Бога стало для нас черговим досвідом віри.
Тільки-но опинившись під «захистом» стін на нашому дев’ятому поверсі, Оксана подивилася у вікно на вулицю, якою йшла додому. У той момент вогняний смерч впав на тротуар. Вона бачила, як розлітаються у падінні двоє слюсарів ЖЕКу. Безжальні ракети безупинно вистрілювалися, накриваючи наш мікрорайон. Дружина подзвонила, щоби я молився, бо у цей же час син мав повертатися з училища. Це і мене повернуло до реалій, від яких у Дніпропетровську вже почав трохи відвикати, роблячи перерви у молитві. Безсумнівно, я заспокоївся лиш коли дізнався, що син повернувся додому, обстріл припинився, але ж… Тоді там були інші жертви. І кілька днів по тому, коли в інтернеті з’явилася світлина, на якій з магазину вивозять тяжко поранену жінку, а за задньому плані… Оксана і мій син Ярослав. Що це таке? Хіба не прояв персональної Божої уваги до двох «піщинок» у всесвіті? Тільки Він і ніхто інший причетний до нашого благополуччя тепер і всі попередні дні. Далі, хто би не допомагав нам налагодити мінімальний добробут у чужому місті, це також наш вірний Господь, у діях цих людей, у співпадінні обставин, в сприятливих умовах, невипадкових випадковостях – всюди і скрізь Той, Хто дав більше, ніж трохи Своєї уваги. Та ще й Сина у жертву за нас і чудесне місто, якого ми не бачили, але віримо, що воно готове прийняти нас, бо то Сам Бог любить нас. Любить мене. Чуєте? Мене! Скажіть ці слова впевненіше. Це також і ваша привілея – бути улюбленим Божим дитям.

23.12.2014

Наприкінці вісімдесятих, ще у Афгані, я почав жадібно читати все, написане радянськими журналістами, кореспондентами, письменниками і подібними собі дилетантами, які, хто за гроші, а хто за так, для самих себе, описали події періоду радянсько-афганської війни. Пережиті або почуті, правдиві та брехливі, літературно досконалі й такі, що не варті витраченого часу – все уважно переосмислювалося, накопичувалося, вирізалося з газетних шпальт, доки в наше життя не увійшов інтернет. А з ним відпала потреба збирати паперовий архів. Найцінніше лишилося. Не виключено, якісь книжки можуть бути подаровані побратимам, тільки не кожна із них. Час іде – цінність залишених собі паперових видань зростає. Не стане мене, то й не коштуватимуть вони нічого, тим паче молодь «гортає» пальцем кольоровий екран, дістаючи з кишені не книжку – цілу бібліотеку. І що їм «наша» війна? Раніше книги читалися не лише заради захоплюючого сюжету, але і заради пізнання. Ми читали, а викладачі вчили нас робити аналіз і книжка формувала світогляд.
На столі мого молодого помічника іноді залишається невимкнений планшет. Зазираю скоса: які тексти у моді в наші дні? Пробігаю по рядках. Не чіпляє. Фентезі в основному представляє несправжнє життя. Який аналіз? Яка мораль? Мораль, що не піднімається вище талії… Ні, Мопассан (треба спитати, чув він про Мопассана?) також списав стоси, які не поступаються віагрі. Тільки великий француз починав з психології, не ставлячи основною ціллю детальне описання акту. Його література – не посібник для стурбованих. Класики вміли суміщати задоволення від тексту з глибиною, переплітаючи сюжет з несподіваною розв’язкою. А багатство мові? Скажу: розумна людина – начитана людина. Хто не погодиться?
І ще кажуть: історики (письменники) розставлять крапки над усіма «і». Красиво, але не вірю. Якби скласти на купу всі книжки про Афганістан, засвоєні мною з кінця вісімдесятих, я не став би їх піднімати: філософія мого приятеля констатує «сорок дев’ять років – не двадцять). І чим далі у часовому вимірі ми відходимо від минулого, тим більший розрив в інтерпретації тих подій між представниками різних світоглядів. Не два, а двісті двадцять два кута бачення всіх нюансів конфлікту знайшов я, поставивши перед собою мету вичитати всі прозові твори лише одного із сайтів, де представлена виключно військова тематика. І до строкатого розмаїття робіт додав від себе, сформулювавши крайню позицію стосовно війни в Афганістані словами «у жодному випадку». На іншому кінці «лінійки» – погляди представників консервативного совкового мислення «інакше не могло бути». Десь посередині – компромісна теза «було багато помилок, але…».
Я свої крапки розставив, засудивши політику нав’язування народам інших країн тоталітарної політичної моделі совкового зразка. Корінь цієї моделі тягнеться з прадавніх віків, а його плоди – поневолення слов’янських, кавказьких, тюркських, північних, прибалтійських, та інших земель і народів. Врожай 2014 року дав свій отруйний плід: злодійське захоплення Криму і війна на Сході України. Подібне нахабство завжди було передвісником краху світових імперій: Вавилонської, Мідо-Перської, Грецької, Римської. Окремі країни зазнавали падіння з передових позицій у світі до рівня аутсайдерів. Де колишня слава Петри і Сирії, Єгипту і… Щоб не звинуватили мене у міфологізмі, можна перейти до часів і персоналій недалекого минулого. Наполеон, Гітлер, Чаушеску (навіть у задрипаній Румунії завелося отаке «воно» з імператорськими інстинктами).
І хоча мої спогади зовсім не стосуються тривожних подій на Донбасі, враховуючи тисячолітню звичку володарів сусідньої країни ступати по чужих граблях і по своїх також, акцентую на беззаперечному: існування такої країни, назву якої немає бажання згадувати, несе нещастя десяткам народів світу. Ця біда триває безкінечно довго. Їм так здається, що «безкінечність» справді не має кінця. Хто погано вчив історію, негарно завершує життя. Афганський вузол проблем прискорив неминучу руйнацію «монолітної» в’язниці – СРСР. Він міг би протягнути ще якийсь час. Проте, не міг. Інакше то не були би вожді невідомо як склеєної нації, що незаконно претендує бути частиною слов’янського світу. Бути і керувати цим світом на правах старшого брата.
Намагаючись проковтнути Україну, удав… вдавиться. Хтось знову казатиме, що історики (літератори) поставлять останню крапку… і бла-бла-бла. Не вірте, так не буде. Останню крапку в історії народів і в історії всього нашого світу поставить Бог. А кожен із нас може тільки розставити свої акценти, не претендуючи на досконалість тексту і міркувань.

Тепер прийшло всеосяжне, глибинне розуміння тривоги за свою рідну землю. Прокинулося те, що характеризується символічним висловом «відчути серцем». Ні, я не кажу про хвилю любові до України, яка раптом охопила і поглинула мене. Все це давно надійно закріпилося на своєму місці і викликало відповідну реакцію у небезпечні для нас дні. Я пишу про тривогу людей далекої країни, кордони якої пролягають за тисячі кілометрів звідси, але думкою я щодня знаходжуся там. Не тому, що люблю її, бо неможливо поділити любов на дві частини. А ті люди – справжні громадяни, справжні патріоти, справжні герої, вони до теперішніх революційних і воєнних подій на моїй батьківщині, не були достатньою мірою зрозумілі моєму серцю. Що вони відчували, коли по їхніх провінціях прогуркотіла радянська військова техніка? А коли сотні гектарів (вони вимірювали джерибами) рідної землі огородили колючим дротом, замінувавши підходи до колишніх пасовищ… Та яка різниця, була та земля придатною для землеробства або будівництва – вона була не нашою. І як їм спалося вночі, коли щоранку «шураві» закріплювалися все глибше і глибше? Забудовувалися, обживалися, встановлюючи свої пропускні пункти, не допускаючи трударів ходити місцями, які споконвіку не належали нікому, крім них.
Не знаходячи способу заснути пізно ввечері, ми дивимося у екран телевізора і бачимо, як нашу кримську землю опановують люди зовсім не з українськими паспортами, а прокидаючись, у хвилини першої молитви, думки перебиває тривога: у якій країні ми прокинулися цього ранку? І знову телевізор, або комп’ютерний монітор, не відчуваючи смаку їжі, зазираючи в очі окупанту (чуєте? окупанту), я кажу собі: «Товариш гвардії старшина! Це ти зразку вісімдесятих».
Десятиліття ганьби для радянської системи ми помітили тільки тому, що воно супроводжувалося трагічним поверненням «цинкових мальчіков». Згадали цей вислів? Хто би знав, як не хочеться, щоб правда була правдою? Але ж вона не перестане бути правдою, якщо ми самі собі скажемо: «це брехня!». Хай навіть сьогодні на тисячу чоловіків, які називаються воїнами-інтернаціоналістами десяток скаже про себе: «я – окупант», не ті і не інші не думали, що років через тридцять побратим говоритиме своєму однополчанину: «ти – загарбник моєї землі!». Якими словами виправдається полковник російської армії, який лейтенантом пройшов через полум’я Афганістану, де ми колись обнімалися на прощання, запрошуючи один до одного у гості після війни? Слова ті самі: «Я виконую наказ». Нічого особистого. У коротких перервах навіть можна вийти назустріч, потиснути руки, сказати: «А ти майже не змінився. І вже полковник, мундир в орденах». Є місце на парадному однострої пригвинтити ще один орден, за мою милу Україну. Ні, не буде таких слів. Я називаю речі своїми іменами. І дивлюсь у вічі всієї російської армії на півострові очима афганців. Вони повні гніву і сліз. А ще ось що. Як і афганці, ми, українці - воїни своєї країни, її захисники без наказу. Ми не можемо так: посміхатися, а потім бити у спину. Традиційні східні тонкощі не з нашого арсеналу. Всі, хто хотів, передивились марш українських лицарів із прапорами держави і військової частини, у супроводі гімну, без зброї, марш-виклик, марш – демонстрація намірів. Такого у Афганістані ми не бачили.
За інших обставин важко було би шукати аналогії між двома країнами і подіями, що вписуються в історію світу на очах поколінь. Вчені мужі розкриють тему глибше. Чого вони не зможуть, так це осмислити історію через відчуття і почуття колишнього окупанта, який, нарешті, не просто усвідомив формулу справедливості, а відчув, як то воно - бачити СВОЄ у чужих руках, під чужим чоботом, день у день примушувати себе виконувати обов’язок батька, чоловіка, брата всупереч обов’язку громадянина, який вимагає не просто оцінки, а предметної дії. Ці дії, з одного боку «за»: за батьківщину, за народ, за майбутнє, за пам’ять полеглих, за справедливість… З іншого боку, це активна протиДІЯ. Власне, а хто проти кого? Не наші БТРи намотують на колеса кілометри по сусідніх землях. Все навпаки. І отут я помінявся місцями з таким собі «середнім» афганцем. Ні словом, ні жестом він не міг пояснити мені, чому я мушу повертатись додому, негайно, з почуттям каяття. Подивившись на світ очима того афганця, залізобетонний мур під грифом «я виконую наказ» перетворюється на фіговий листок. Тобі здається, що ти прикрився, але все напоказ, всі вказують на тебе пальцями, а ти нервуєш, не бажаючи розуміти злочинність наказу.
Хто з нас відправлявся до Афганістану, маючи на думці щось інше, ніж добрі наміри? Здогадуюсь, як під черепною коробкою російського десантника живе думка про його високу місію. Він рятує слов’янський світ від.. чого? Від фашизму. Так пояснили «отці». Ні, не вчора пояснили, а робили чорну агітпропаганду щосекунди останні два десятки років. Якраз вік переважної більшості солдатів, чию совість ми зараз досліджуємо. Є претензії до воїна, чий обов’язок затверджений і забезпечений податками не останньої у світі нації? Вчора різниця між «ми» і «вони» не була настільки контрастною. Ми спілкувалися у соціальних мережах, ділилися «фотками» і рецептами на всі випадки життя. Хто став гіршим від учора, або кращим і вищим на голову? Ви знаєте, на що це схоже?
Наприкінці сімдесятих Афганістан роздирали партійні чвари і розбрат всередині однієї провідної партії прокомуністичного штибу. Перевороти, репресії хвилями змітали то одне, то інше крило народних демократів. Хоч вони і були народними, народу від того ні холодно, ні жарко. А за всім процесом пильно стежило око «великого друга». Не тільки відсторонено. Інтелектуальний ґрунт країни ретельно оброблявся з додаванням «добрив». Ідеологічно і матеріально афганців готували до часів, коли на трибуну головної площі країни стане слухняна лялька Кремля. Щоб забезпечити президентське крісло і легітимність цієї фігури, країну просто окупували. Як же це схоже на путінську політику! Яке волевиявлення? Яка революція? Марення невеликої групи осіб за кремлівським муром і бажання подовжити своє райське життя українського поплічника – всі «законні» підстави для вторгнення у внутрішні справи суверенної країни з населенням у 46 мільйонів.
Знаєте, над чим думаю? Як можна було терпіти десятилітню окупацію і не зробити останнє, на що може піти людина, відчуваючи тактичну перевагу ворога? А який це крок, теж скажу: коли малий «бача», пацанчик років десяти «обмінявся подарунками», кинувши у кузов машини взамін на подаровану йому банку каші бойову гранату без запобіжного кільця. За минулий тиждень ми – українці недоспали сім ночей, шукаючи своє місце у боротьбі за право мати цілісну країну, без купюр окремих територій. Зухвале насильство кличе до… Слово «помсти» застрягає у горлі. Заповідь забороняє, а серце вимагає порушити заповідь. Переживши одну війну, легше долучитись до іншої, ніж виховувати в собі терпіння. Я дивлюсь в очі окупанта очима своїх колишніх ворогів. Багатьом із них вистачило нервів на довгі десять років. Де межа моєї міцності? Сьогодні афганські ровесники мого сина питають один одного: «Що робив твій тато тридцять років тому?». Важко бути м’яким і податливим маючи власного нащадка, національну гідність і любов до однієї єдиної країни. Як свою думку вкласти у дисциплінований розум чужинцеві? Почувши, він не погодиться, бо з його точки зору моя думка є злочинною. Але… Чому командир підрозділу, якому журналістка поставила кілька простих запитань, ховав свої очі? Чому він не міг відповідати на питання так, як колись робили ми у далекому Афганістані? І, уявляєте, сьогодні наші колишні вороги поважають «шураві», відчуваючи в нас ту щирість, з якою ми робили солдатську справу. Нам пробачили помилки молодості, бо ми не відводили погляд вбік, не уникали спілкування з мешканцями окупованих територій. Натомість, роздавали голодним продукти, одягали і лікували, допомагали будівельними матеріалами, захищали колони дукандорів, ділилися паливом, не завжди легально і часом не зовсім безкоштовно, але ми хотіли лишити хоч якусь добру пам’ять. А що відчуває до нас російський солдат? За всіма українськими і міжнародними нормами він давно заробив собі кулю. Проте, наша українська зброя, не зробивши жодного попереджувального пострілу, вивезена, ні – викрадена. Наші кораблі не виходять у наше море, а двигуни наших літаків прострелені і закидані камінням (нашим камінням). Отут неможливо провести паралелі. Лінії аналогій розходяться. Єдине, що не дозволяє мені осквернити ім’я російського народу – це позиція вільних, волелюбних і чесних росіян, які щодня виносять на вулиці російських міст жовто-блакитні прапорці, саморобні плакати із закликом до миру. Ні, не народ цієї країни є для нас ворогом. Ворогів можна назвати по іменах, але скільки горя вони принесли двом нашим народам!
Та все ж, комусь треба подякувати за те, що я почав краще розуміти стан людини, якій шмат рідної землі дає все: сили, мужність, терпіння, знання, родину, надію, любов. Розвиток подій покаже кому.