Тепер прийшло всеосяжне, глибинне розуміння тривоги за свою рідну землю. Прокинулося те, що характеризується символічним висловом «відчути серцем». Ні, я не кажу про хвилю любові до України, яка раптом охопила і поглинула мене. Все це давно надійно закріпилося на своєму місці і викликало відповідну реакцію у небезпечні для нас дні. Я пишу про тривогу людей далекої країни, кордони якої пролягають за тисячі кілометрів звідси, але думкою я щодня знаходжуся там. Не тому, що люблю її, бо неможливо поділити любов на дві частини. А ті люди – справжні громадяни, справжні патріоти, справжні герої, вони до теперішніх революційних і воєнних подій на моїй батьківщині, не були достатньою мірою зрозумілі моєму серцю. Що вони відчували, коли по їхніх провінціях прогуркотіла радянська військова техніка? А коли сотні гектарів (вони вимірювали джерибами) рідної землі огородили колючим дротом, замінувавши підходи до колишніх пасовищ… Та яка різниця, була та земля придатною для землеробства або будівництва – вона була не нашою. І як їм спалося вночі, коли щоранку «шураві» закріплювалися все глибше і глибше? Забудовувалися, обживалися, встановлюючи свої пропускні пункти, не допускаючи трударів ходити місцями, які споконвіку не належали нікому, крім них.
Не знаходячи способу заснути пізно ввечері, ми дивимося у екран телевізора і бачимо, як нашу кримську землю опановують люди зовсім не з українськими паспортами, а прокидаючись, у хвилини першої молитви, думки перебиває тривога: у якій країні ми прокинулися цього ранку? І знову телевізор, або комп’ютерний монітор, не відчуваючи смаку їжі, зазираючи в очі окупанту (чуєте? окупанту), я кажу собі: «Товариш гвардії старшина! Це ти зразку вісімдесятих».
Десятиліття ганьби для радянської системи ми помітили тільки тому, що воно супроводжувалося трагічним поверненням «цинкових мальчіков». Згадали цей вислів? Хто би знав, як не хочеться, щоб правда була правдою? Але ж вона не перестане бути правдою, якщо ми самі собі скажемо: «це брехня!». Хай навіть сьогодні на тисячу чоловіків, які називаються воїнами-інтернаціоналістами десяток скаже про себе: «я – окупант», не ті і не інші не думали, що років через тридцять побратим говоритиме своєму однополчанину: «ти – загарбник моєї землі!». Якими словами виправдається полковник російської армії, який лейтенантом пройшов через полум’я Афганістану, де ми колись обнімалися на прощання, запрошуючи один до одного у гості після війни? Слова ті самі: «Я виконую наказ». Нічого особистого. У коротких перервах навіть можна вийти назустріч, потиснути руки, сказати: «А ти майже не змінився. І вже полковник, мундир в орденах». Є місце на парадному однострої пригвинтити ще один орден, за мою милу Україну. Ні, не буде таких слів. Я називаю речі своїми іменами. І дивлюсь у вічі всієї російської армії на півострові очима афганців. Вони повні гніву і сліз. А ще ось що. Як і афганці, ми, українці - воїни своєї країни, її захисники без наказу. Ми не можемо так: посміхатися, а потім бити у спину. Традиційні східні тонкощі не з нашого арсеналу. Всі, хто хотів, передивились марш українських лицарів із прапорами держави і військової частини, у супроводі гімну, без зброї, марш-виклик, марш – демонстрація намірів. Такого у Афганістані ми не бачили.
За інших обставин важко було би шукати аналогії між двома країнами і подіями, що вписуються в історію світу на очах поколінь. Вчені мужі розкриють тему глибше. Чого вони не зможуть, так це осмислити історію через відчуття і почуття колишнього окупанта, який, нарешті, не просто усвідомив формулу справедливості, а відчув, як то воно - бачити СВОЄ у чужих руках, під чужим чоботом, день у день примушувати себе виконувати обов’язок батька, чоловіка, брата всупереч обов’язку громадянина, який вимагає не просто оцінки, а предметної дії. Ці дії, з одного боку «за»: за батьківщину, за народ, за майбутнє, за пам’ять полеглих, за справедливість… З іншого боку, це активна протиДІЯ. Власне, а хто проти кого? Не наші БТРи намотують на колеса кілометри по сусідніх землях. Все навпаки. І отут я помінявся місцями з таким собі «середнім» афганцем. Ні словом, ні жестом він не міг пояснити мені, чому я мушу повертатись додому, негайно, з почуттям каяття. Подивившись на світ очима того афганця, залізобетонний мур під грифом «я виконую наказ» перетворюється на фіговий листок. Тобі здається, що ти прикрився, але все напоказ, всі вказують на тебе пальцями, а ти нервуєш, не бажаючи розуміти злочинність наказу.
Хто з нас відправлявся до Афганістану, маючи на думці щось інше, ніж добрі наміри? Здогадуюсь, як під черепною коробкою російського десантника живе думка про його високу місію. Він рятує слов’янський світ від.. чого? Від фашизму. Так пояснили «отці». Ні, не вчора пояснили, а робили чорну агітпропаганду щосекунди останні два десятки років. Якраз вік переважної більшості солдатів, чию совість ми зараз досліджуємо. Є претензії до воїна, чий обов’язок затверджений і забезпечений податками не останньої у світі нації? Вчора різниця між «ми» і «вони» не була настільки контрастною. Ми спілкувалися у соціальних мережах, ділилися «фотками» і рецептами на всі випадки життя. Хто став гіршим від учора, або кращим і вищим на голову? Ви знаєте, на що це схоже?
Наприкінці сімдесятих Афганістан роздирали партійні чвари і розбрат всередині однієї провідної партії прокомуністичного штибу. Перевороти, репресії хвилями змітали то одне, то інше крило народних демократів. Хоч вони і були народними, народу від того ні холодно, ні жарко. А за всім процесом пильно стежило око «великого друга». Не тільки відсторонено. Інтелектуальний ґрунт країни ретельно оброблявся з додаванням «добрив». Ідеологічно і матеріально афганців готували до часів, коли на трибуну головної площі країни стане слухняна лялька Кремля. Щоб забезпечити президентське крісло і легітимність цієї фігури, країну просто окупували. Як же це схоже на путінську політику! Яке волевиявлення? Яка революція? Марення невеликої групи осіб за кремлівським муром і бажання подовжити своє райське життя українського поплічника – всі «законні» підстави для вторгнення у внутрішні справи суверенної країни з населенням у 46 мільйонів.
Знаєте, над чим думаю? Як можна було терпіти десятилітню окупацію і не зробити останнє, на що може піти людина, відчуваючи тактичну перевагу ворога? А який це крок, теж скажу: коли малий «бача», пацанчик років десяти «обмінявся подарунками», кинувши у кузов машини взамін на подаровану йому банку каші бойову гранату без запобіжного кільця. За минулий тиждень ми – українці недоспали сім ночей, шукаючи своє місце у боротьбі за право мати цілісну країну, без купюр окремих територій. Зухвале насильство кличе до… Слово «помсти» застрягає у горлі. Заповідь забороняє, а серце вимагає порушити заповідь. Переживши одну війну, легше долучитись до іншої, ніж виховувати в собі терпіння. Я дивлюсь в очі окупанта очима своїх колишніх ворогів. Багатьом із них вистачило нервів на довгі десять років. Де межа моєї міцності? Сьогодні афганські ровесники мого сина питають один одного: «Що робив твій тато тридцять років тому?». Важко бути м’яким і податливим маючи власного нащадка, національну гідність і любов до однієї єдиної країни. Як свою думку вкласти у дисциплінований розум чужинцеві? Почувши, він не погодиться, бо з його точки зору моя думка є злочинною. Але… Чому командир підрозділу, якому журналістка поставила кілька простих запитань, ховав свої очі? Чому він не міг відповідати на питання так, як колись робили ми у далекому Афганістані? І, уявляєте, сьогодні наші колишні вороги поважають «шураві», відчуваючи в нас ту щирість, з якою ми робили солдатську справу. Нам пробачили помилки молодості, бо ми не відводили погляд вбік, не уникали спілкування з мешканцями окупованих територій. Натомість, роздавали голодним продукти, одягали і лікували, допомагали будівельними матеріалами, захищали колони дукандорів, ділилися паливом, не завжди легально і часом не зовсім безкоштовно, але ми хотіли лишити хоч якусь добру пам’ять. А що відчуває до нас російський солдат? За всіма українськими і міжнародними нормами він давно заробив собі кулю. Проте, наша українська зброя, не зробивши жодного попереджувального пострілу, вивезена, ні – викрадена. Наші кораблі не виходять у наше море, а двигуни наших літаків прострелені і закидані камінням (нашим камінням). Отут неможливо провести паралелі. Лінії аналогій розходяться. Єдине, що не дозволяє мені осквернити ім’я російського народу – це позиція вільних, волелюбних і чесних росіян, які щодня виносять на вулиці російських міст жовто-блакитні прапорці, саморобні плакати із закликом до миру. Ні, не народ цієї країни є для нас ворогом. Ворогів можна назвати по іменах, але скільки горя вони принесли двом нашим народам!
Та все ж, комусь треба подякувати за те, що я почав краще розуміти стан людини, якій шмат рідної землі дає все: сили, мужність, терпіння, знання, родину, надію, любов. Розвиток подій покаже кому.